Розділ 22. Танець зірок

Клара

Сільвервейл розквітав ранковим сяйвом, його ліхтарі згасали один за одним, поступаючись ніжному світлу сонця, що пробивалося крізь легку імлу, відбиваючись у спокійному морі мерехтливими срібними доріжками. Я стояла у своїй маленькій кімнаті, оточена хаосом тканин, альбомів, розкиданих олівців і ескізів, що лежали на столі, підлозі й навіть на кріслі в кутку. У руках я тримала білу сукню, яку обрала для весілля, її легка тканина струмувала крізь мої пальці, ніби хвилі, а зелений шарф, який Ноа так любив, лежав поруч, чекаючи, щоб доповнити образ. Мій перстень — срібний обідок із каменем, що сяяв, як зірка, — відблискував на сонці, нагадуючи про його пропозицію на березі. Його слова «Будь моєю дружиною» досі звучали в моїй душі, теплі й ніжні, як його поцілунок, і я відчувала, як радість переповнює мене, наче море в шторм. Але десь глибоко, як тихий шепіт хвиль у далині, ховалося легке передчуття — ніби зірки на небі знали щось, що я ще не могла збагнути.
Я згадала, як п’ять років тому кинула малювання, сховавши свої мрії в картонну коробку під ліжком, боячись невдачі й осуду. Тоді я стала Клер — дизайнеркою в «Срібному пікселі», де мої руки малювали обкладинки для чужих історій, а не для своєї душі. Але Ноа повернув мені Клару Вест, ту дівчину, яка мріяла про зірки, море й любов. Його листи, що приходили з пелюстками гортензій, його картини, де наші силуети перепліталися з хвилями, його обійми, що розтопили мої страхи, — усе це стало моїм світлом. Виставка, де ми тріумфували разом, довела, що мої зірки можуть сяяти, а тепер я стояла на порозі нового життя — як художниця, як наречена. Я розгорнула альбом, де ми малювали на лавці в парку, і побачила наші силуети під ліхтарями, оточені гортензіями. Кожна лінія була обіцянкою, і я відчула, як сльози радості котяться по щоках, змішуючись із легким тремтінням у грудях.
Я поклала сукню на крісло й узяла пензель, відчуваючи його вагу в руці. На чистому аркуші паперу я почала малювати — зірки, що пливли над морем, їхнє світло відображалося у хвилях, а гортензії розквітали на березі, їхні пелюстки тремтіли, як мої мрії. Я додала наші силуети — мене в сукні з шарфом і його з пензлем у руках, — і відчула, як кожний мазок повертає мене до себе. Я працювала годинами, доки за вікном не почав накрапати дощ, його краплі стукали по шибках, ніби підбадьорюючи мене, а потім переходили в тихий ритм, що нагадував серцебиття. Потім я взяла телефон і написала йому: «Я обираю сукню. Приходь допомогти?» Через хвилину прийшла відповідь: «Зараз буду. Твоя зірка чекає.» Я посміхнулася, відчуваючи, як серце б’ється швидше, і приготувала чай, щоб зігрітися в прохолодному повітрі.
Коли він увійшов, його темне скуйовджене волосся було зволожене від дощу, а очі сяяли теплом, коли він побачив мене. У руках він тримав букет білих гортензій, їхні пелюстки блищали краплями, ніби маленькими зірками.
– Ти прекрасна, – сказав він, підходячи ближче й кладучи квіти на стіл. – Але цей шарф мусить бути з тобою.
Він обережно взяв його, його пальці легенько торкнулися моєї шиї, зав’язуючи його з ніжністю, і я відчула, як тепло пробігає по шкірі, розганяючи холод передчуття.
– Як ти уявляєш наш танець? – спитала я, розгладжуючи тканину сукні, відчуваючи, як її шовк ковзає по долонях.
Він усміхнувся, беручи мене за руки.
– Під зірками, – відповів він м’яко. – Море буде нашою музикою, а гортензії — нашим килимом. Ми танцюватимемо, ніби нікого більше немає.
Ми почали рухатися по кімнаті, ніби танцюючи, його руки вели мене легко, а я сміялася, відчуваючи себе легкою, як повітря. Його подих грів моє вухо, коли він шепотів: «Ти — моя зірка.» Але в моїй душі той шепіт став сильнішим — ніби море попереджало мене, а зірки на небі ховали таємницю. Я відкинула цю думку, зосереджуючись на ньому.
– А обітниці? – додала я, зупиняючись і дивлячись у його очі.
– Щось просте, – сказав він, його погляд тримав мене. – Про зірки й море, про те, як ми тримаємо одне одного. Про вічність.
Ми сіли на підлогу, оточені ескізами, і почали планувати.
– Я хочу, щоб ліхтарі освітлювали нас, – сказала я, беручи олівець і малюючи їхні контури на аркуші.
– І музика була ніжною, – додав він, додаючи ноти до малюнка, його рука торкалася моєї, створюючи гармонію.
Годинами ми говорили, сміялися, іноді замовкали, просто тримаючи один одного. Я уявляла, як стоїмо на березі, оточені гортензіями, а зірки сяють над нами.
– А якщо гості не прийдуть? – спитала я з усмішкою, але в голосі відчувалася легка тривога.
– Тоді будемо тільки ми, – відповів він, цілуючи мою руку. – І цього достатньо.
Коли він пішов, я залишилася сама, і той шепіт повернувся, наче тінь, що повзає по стінах. Я глянула на перстень, і мені здалося, що його світло тьмяніє на мить, але потім знову спалахує. Я похитала головою, відкидаючи думку, і взяла альбом, додаючи до малюнка наші силуети, обійняті хвилями. Але серце стиснулося, і я відчула, як сльози підступають. Може, радість була лише передвісником чогось іншого? Я згадала, як море шепотіло на березі, коли він просив моєї руки, і відчула, як холод пробігає по спині. Я відклала пензель і обійняла альбом, намагаючись уявити лише щасливе майбутнє, але десь глибоко знала, що зірки ховають не лише світло.
Наступного дня я пішла в парк, де ми завжди зустрічалися, тримаючи ескіз у руках. Дощ ущух, залишивши свіжий аромат, і він чекав мене під ліхтарем, тримаючи букет гортензій.
– Це для тебе, – сказав він, простягаючи квіти, їхні пелюстки тремтіли на вітрі.
Я взяла їх, відчуваючи їхню ніжність, і ми сіли на лавку.
– Ти щаслива? – спитав він, його очі шукали мої, глибокі й теплі.
– Так, – відповіла я, але мій голос тремтів, і я відвела погляд. – Але іноді я відчуваю… ніби щось не так.
Він узяв мою руку, його пальці стиснули мої, даючи тепло.
– Ми разом, Кларо, – сказав він. – Твої зірки й моє море подолають усе. Довірся нам.
Ми поцілувалися, його губи були теплими, а любов — безмежною, і на мить я повірила, що все буде добре. Але коли я повернулася додому, той шепіт став сильнішим, ніби море кликало мене з тривогою. Я глянула на малюнок і відчула, як сльози котяться по щоках. Може, зірки готують нас до випробування? Я стиснула альбом, вирішивши вірити в нас, але десь у глибині душі знала, що радість може бути лише передвісником болю, який чекає попереду.