Розділ 21. Світло наших обіцянок

Ноа

Сільвервейл поринув у тиху ніч, його ліхтарі сяяли, наче зірки, що відбиваються в спокійному морі, створюючи мерехтливу доріжку до горизонту. Я стояв у своїй майстерні, оточений хаосом фарб, пензлів і старих ескізів, що лежали на підлозі, ніби відображення мого внутрішнього неспокою. Світло єдиної свічки тремтіло на столі, кидаючи тіні на стіни, де висіли наші спільні картини — її зірки, мої хвилі, наші силуети, вплетені в кожний мазок. У руках я тримав невеликий дерев’яний ящик, де зберігав перстень, який вона прийняла, — срібний обідок із каменем, що сяяв, як зірка, символ нашої обіцянки. Її «так» досі звучало в моїй душі, тепле й ніжне, як її поцілунок на березі, але всередині мене росла тінь — спогади про Тома, мого брата, його сміх і слова «Живи для себе», що переслідували мене після його смерті. Я боявся, що не зможу бути гідним її світла, але її любов давала мені надію.
Я почав готуватися до весілля, відчуваючи, як кожне рішення — місце, квіти, музика — стає кроком до нового життя. Я хотів, щоб усе було ідеальним для неї. На столі лежали ескізи — море, де ми обмінялися обіцянками, зірки, що сяяли над нами, і гортензії, що символізували її ніжність. Я взяв пензель і почав малювати весільну сцену: вона в білій сукні з зеленим шарфом, її руде волосся спадає хвилями, а я тримаю її руку під ліхтарями. Кожний мазок був сповнений любові, але й страху, що минуле може повернутися й забрати її, як забрало Тома. Я згадав той день, коли втратив його, як закрив камеру й пензлі, ховаючись від болю. Але Клара розбила ці стіни, її сірі очі з окулярами, що з’їжджають, її усмішка, що зігрівала мене, — усе це змушувало мене вірити в майбутнє.
Я працював годинами, доки за вікном не почав накрапати дощ, його краплі стукали по шибках, ніби підкреслюючи мої думки. Потім узяв перо й написав їй лист, що народився з мого серця:
Кларо, моя зірко,
Твоє світло веде мене крізь бурю.
Море наших обіцянок понесе нас у вічність,
І я малюю наше майбутнє разом.
Я склав лист і прикріпив до нього пелюстку гортензії, залишивши його біля її дверей. Потім пішов у парк, де ми завжди зустрічалися, і сховався в тіні дерев, чекаючи її. Чекання було наповнене напругою — вітер гудів у гілках, а дощ тихо стукав по листю, створюючи мелодію, що зливалася з шумом моря. Я уявляв, як вона читає мої слова, і серце калатало від надії й страху. І ось вона з’явилася, її зелений шарф гойдався на вітрі, а руде волосся блищало під слабким світлом ліхтаря. Вона тримала лист у руках, її очі шукали мене, і коли вона побачила картину, яку я залишив поруч, її губи злегка розійшлися в подиві.
Вона підійшла, тримаючи полотно, її пальці ковзнули по мазках.
– Це для весілля? – спитала вона, її голос тремтів від емоцій.
Я вийшов із тіні, відчуваючи, як дощ краплями торкається мого обличчя.
– Так, – відповів я, мої слова були тихими, але щирими. – Хочу, щоб усе було ідеально для тебе.
Вона посміхнулася, її очі сяяли, і зробила крок до мене.
– Ти вже зробив усе ідеальним, – сказала вона, її руки обвили мою шию. – Але я боюся… що ми не впораємося з усім цим.
Її слова змусили мене завмерти, і я відчув, як мої власні страхи відлунюють у її словах. Я взяв її обличчя в долоні, відчуваючи, як краплі дощу змішуються з її сльозами.
– Я теж боявся, – зізнався я, мій голос тремтів. – Після Тома я думав, що не зможу любити знову. Але ти стала моїм світлом, Кларо. Ми впораємося разом, твої зірки й моє море — усе, що нам потрібно.
Її очі затуманилися, і вона кивнула, притулившись до мене.
– Тоді давай зробимо це, – прошепотіла вона, і ми поцілувалися під дощем, його краплі омивали нас, ніби освячуючи нашу любов.
Коли ми відійшли одне від одного, вона взяла мою руку, і ми сіли на лавку під ліхтарем.
– Як ти уявляєш наше весілля? – спитала вона, її голос був наповнений цікавістю.
– Море, – відповів я, посміхаючись. – Зірки над нами, гортензії навколо, і ми — просто ми.
Вона засміялася, її сміх був як музика.
– І музика, – додала вона. – Щось ніжне, як наші картини.
Ми довго говорили, плануючи кожен момент — від сукні до першого танцю, від ліхтарів до обітниць. Кожне слово здавалося новим мазком на нашому спільному полотні.
– А якщо щось піде не так? – спитала вона тихо, її пальці стиснули мої.
– Тоді ми намалюємо це заново, – відповів я, і вона посміхнулася, притулившись до мене.
Ми сиділи, слухаючи дощ і море, і я відчув, як її присутність розтоплює мої страхи. Я взяв олівець і аркуш із кишені, і ми почали малювати — море, зірки, наші силуети під ліхтарями. Кожний мазок був обіцянкою, кожна лінія — кроком до нашого майбутнього. Годинами ми працювали, доки дощ не ущух, залишивши після себе свіжий аромат.
– Ти знаєш, – сказала вона, коли ми закінчили, її голова лежала на моєму плечі. – Я ніколи не думала, що мої зірки знайдуть таке море.
Я посміхнувся, цілуючи її чоло.
– А я ніколи не думав, що моє море знайде таку зірку, – відповів я, і ми засміялися, відчуваючи легкість.
Ми залишили малюнок на лавці, дозволяючи вітру забрати його, як символ того, що наше кохання вічне. У ту мить я зрозумів, що її світло стало моїм, і разом ми створимо світ, де наші обіцянки ніколи не згаснуть.