Розділ 20. Море наших обіцянок

Клара

Сільвервейл засяяв ранковим світлом, його ніжні промені пробивалися крізь легку імлу, що зависла над морем, відбиваючись у хвилях, які шепотіли свої старовинні таємниці. Я стояла на березі, босоніж відчуваючи прохолодний пісок між пальцями, а солоний вітер гойдав мій зелений шарф і руде волосся, що спадало хвилями. У руках я тримала невеликий білий конверт, який Ноа залишив біля моїх дверей напередодні, прикрашений пелюсткою гортензії, що все ще зберігала свій ніжний аромат. Мої пальці тремтіли, коли я відкрила його, і мій погляд упав на його нерівний почерк, що вже став мені таким знайомим. Лист був коротким, але кожне слово здавалося важким від емоцій:  
Кларо, моя зірка,  
Прийди на берег о сьомій ранку.  
Море чекає нас із обіцянкою.  
Твій Ноа.
Моє серце закалатало, і я відчула, як суміш хвилювання й надії переповнює мене. Я глянула на годинник — було майже сьома, і сонце тільки починало підійматися, розфарбовуючи небо в ніжні відтінки рожевого й золотого. Я згадала, як п’ять років тому кинула малювання, сховавши свої мрії в коробку під ліжком, боячись, що вони розіб’ються об реальність. Тоді я стала Клер — дизайнеркою в “Срібному пікселі”, де мої руки малювали чужі історії, а не свої. Але Ноа змінив усе. Його листи, його картини, його поцілунки під зірками розбудили Клару Вест, ту дівчину, яка мріяла про любов і мистецтво. Виставка, де ми тріумфували разом, стала доказом того, що мої зірки можуть сяяти, але тепер, стоячи на березі, я відчувала, що щось більше чекає попереду.
Я побачила його здалеку — його темне скуйовджене волосся гойдалося на вітрі, а постать у простій куртці вирізнялася на тлі моря. Він стояв біля води, тримаючи в руках щось, загорнуте в тканину, і його очі шукали мене. Коли наші погляди зустрілися, він усміхнувся, і я відчула, як мої страхи тануть, поступаючись теплу його присутності. Я підійшла ближче, мій подих ставав швидшим, а серце билося в унісон із хвилями. “Ти прийшла,” сказав він тихо, його голос був м’яким, як шелест пелюсток, і він простягнув мені руку. Я взяла її, відчуваючи його тепло, і ми зупинилися біля краю води, де хвилі ледь торкалися наших ніг.
Він розгорнув тканину, і я побачила невеликий дерев’яний ящик, прикрашений різьбленням у вигляді зірок. “Це для тебе,” сказав він, відкриваючи його. Всередині лежала картина — ми з ним, тримаємо один одного на березі, оточені гортензіями й зірками, що падають із неба. Але моє серце завмерло, коли я побачила маленький срібний перстень із каменем, що сяяв, як зірка. “Кларо,” почав він, його голос тремтів, і він опустився на одне коліно, тримаючи перстень у руках. “Ти стала моїм світлом, коли я був у темряві. Твої зірки врятували мене, і я хочу провести з тобою все життя. Будь моєю дружиною?”
Сльози потекли по моїх щоках, змішуючись із солоною водою, що торкалася моїх ніг. Я згадала всі моменти з ним — його перші листи, що змусили мене почуватися бажаною, його пензель у моїх руках, що повернув мені мистецтво, його обійми, що розтопили мої страхи. Але водночас у мені піднялися сумніви. Чи готова я? Чи не зруйную я його світ, як колись зруйнувала свій? Минуле, де я ховала мрії, шепотіло мені про невдачу, але його очі, глибокі й повні любові, тримали мене, не даючи впасти. “Я… я боюся,” зізналася я, мій голос ледь чутний крізь шум хвиль. “Боюся, що не впораюся, що втрачу себе знову.”
Він підвівся, його руки обхопили моє обличчя, і я відчула, як його подих грів мої щоки. “Ти не одна, Кларо,” сказав він, його голос був наповнений впевненістю. “Ми будемо разом. Твої зірки — це частина мене, і я обіцяю захищати їх, як ти захищаєш мене. Ми створимо нове майбутнє, де твої мрії сяють.” Його слова були як якір, що втримав мене від занурення в минуле, і я відчула, як сльози радості змішуються з тими, що йшли від страху. Я глянула на перстень, його світло відображало зірки на небі, і зрозуміла, що з ним я можу бути собою.
“Так,” прошепотіла я, мій голос тремтів, але був наповнений любов’ю. “Так, я буду твоєю дружиною.” Він усміхнувся, його очі сяяли, і надів перстень на мій палець. Ми поцілувалися, стоячи на березі, його губи були теплими й ніжними, а море навколо нас співало, ніби благословляючи нашу обіцянку. Його руки обвили мене, і я відчула, як його серце б’ється в унісон із моїм, а солоний вітер зливався з нашим подихом. Поцілунок тривав, і світ зник — залишилися лише ми, море й зірки, що свідчили нашу любов.
Коли ми відійшли одне від одного, він узяв мою руку, і ми сіли на пісок, дивлячись на горизонт. “Я намалюю нас тут,” сказала я, беручи олівець із кишені. Він усміхнувся, простягаючи мені аркуш із ящика, і ми почали малювати разом — море, зірки й наші силуети, обійняті гортензіями. Кожен мазок був обіцянкою, кожна лінія — кроком до нашого майбутнього. Я додала ліхтарі, що освітлюють наш шлях, а він намалював хвилі, що несуть нас уперед. Годинами ми працювали, доки сонце не піднялося вище, розфарбовуючи небо в яскраві кольори.
“Ти знаєш,” сказав він, коли ми закінчили, його рука гладила мою. “Я боявся, що ти відвернешся, але твої зірки завжди тримали мене.” Я посміхнулася, притулившись до нього. “А твоє море завжди вело мене додому,” відповіла я, і ми засміялися, відчуваючи легкість, якої не було раніше. Ми залишили малюнок на піску, дозволяючи хвилям забрати його, як символ того, що наше кохання вічне, як море.
Потім він узяв мене за руку, і ми пішли вздовж берега, де гортензії росли дикими кущами. Він зірвав одну пелюстку й поклав її мені в волосся, посміхаючись. “Ти — моя вічна зірка,” сказав він, і ми знову поцілувалися, цього разу довше, з більшою пристрастю, ніби закріплюючи нашу обіцянку. Я відчула, як його любов проникає в мене, розганяючи всі сумніви, і зрозуміла, що з ним я готова до нового життя — як художниця, як дружина, як частина його світу.
Ми сіли на скелю, дивлячись, як зірки на небі поступаються сонцю, і я поклала голову йому на плече. “Що буде далі?” спитала я, мій голос був тихим, але сповненим надії. “Ми намалюємо світ,” відповів він, його рука стиснула мою. “Разом.” І в ту мить я відчула, що море наших обіцянок понесе нас крізь усе — радість, печалі, мрії — і ми будемо разом назавжди.