Розділ 19. Зірки на виставці

Клара

Сільвервейл гудів від суєти, його бруківка блищала під світлом ліхтарів, що відображалися в калюжах, ніби розкидані зірки, а повітря наповнювалося ароматом мокрої землі й солоного моря. Я стояла в невеликій галереї на центральній площі, оточена хаосом фарб, рамок і полотен, що чекали свого часу. Мої руки тремтіли, коли я розгладжувала край сукні — простої, але з зеленим шарфом, який Ноа так любив, — і поправляла окуляри, що з’їжджали на кінчик носа. Сьогодні була міська виставка, і я вперше представлю свої картини — наші картини, створені разом із Ноа. Кожне полотно було частиною моєї душі: зірки, що пливли над морем, гортензії, що цвіли на березі, і наші силуети, вплетені в кожний мазок. Але всередині мене вирував вир емоцій — радість від можливості показати себе світу змішувалася зі страхом, що мої мрії знову розіб’ються об реальність, як це сталося п’ять років тому.
Я згадала той день, коли кинула малювання, сховавши альбоми в коробку під ліжком, боячись невдачі й осуду. Тоді я стала Клер — дизайнеркою в “Срібному пікселі”, де мої руки малювали чужі історії, а не свої. Але Ноа змінив усе. Його листи, його картини, його слова “Ти — художниця” розбудили Клару Вест, ту дівчину, яка мріяла про галереї й зірки. Я пройшлася вздовж стін, де наші роботи чекали відвідувачів: його портрет мене з зірками в очах, моя картина з морем і гортензіями, і спільне полотно, де море обіймало зірки, символізуючи нас. Кожне полотно було не просто фарбою на полотні, а відображенням нашої любові, наших боротьб і надії. Але серце калатало, і я відчувала, як холодний піт виступає на долонях. Що, якщо публіка не зрозуміє? Що, якщо мої зірки здадуться їм лише мріями?
Я глянула на годинник, і в цей момент двері галереї відчинилися. Увійшов Ноа, його темне скуйовджене волосся було зволоженим від дощу, а очі сяяли теплом, коли він побачив мене. У руках він тримав букет білих гортензій, їхні пелюстки тремтіли, ніби відображаючи мої емоції. “Ти готова?” спитав він, підходячи ближче, його голос був тихим, але впевненим. “Я боюся,” зізналася я, мій голос тремтів, і я відвела погляд, щоб сховати сльози. Він поклав букет на стіл і взяв мої руки в свої, його пальці були теплими й міцними. “Твої зірки сяють, Кларо,” сказав він, його очі тримали мене, як маяк у бурі. “Я буду поруч. Ми зробимо це разом.”
Перші відвідувачі почали заходити, їхні кроки відлунювали в просторій залі, а шепіт голосу зливався з шумом дощу за вікнами. Я стояла біля наших картин, відчуваючи, як серце б’ється швидше з кожним поглядом на полотна. Ноа тримав мою руку, його присутність була як тиха гавань, що заспокоювала мої страхи. Люди зупинялися, роздивлялися, і я чула уривки розмов: “Такі живі кольори”, “Ця емоція… неймовірно”. Мій страх поступово танув, поступаючись гордості, коли одна жінка підійшла до мене. “Хто автор?” спитала вона, її очі сяяли захопленням.
“Ми з ним,” відповіла я, киваючи на Ноа, і він усміхнувся, стискаючи мою руку.
Виставка тривала годинами, і з кожною хвилиною я відчувала, як мої зірки знаходять свій шлях до сердець інших. Ноа залишався поруч, іноді шепочучи мені слова підтримки, іноді просто тримаючи мою руку, коли я нервувала. Коли прийшов час закриття, галерея наповнилася оплесками, а організатор підійшов до нас. “Ваша робота — одкровення,” сказав він, і я відчула, як сльози радості котяться по щоках. Ноа обійняв мене, його подих грів мою шию. “Ти зробила це,” прошепотів він, і ми поцілувалися серед оплесків, його губи були м’якими, але сповненими гордості.
Після виставки ми вийшли на вулицю, де дощ ущух, залишивши після себе свіжий аромат. Ноа взяв мою руку, і ми пішли до моря, де зірки відображалися в хвилях. “Ти моя зірка,” сказав він, його очі сяяли. “І ти моє море,” відповіла я, і ми обійнялися, відчуваючи, як наш зв’язок стає міцнішим. У ту мить я відчула себе художницею — не просто Клер із “Срібного пікселя”, а Кларою Вест, чиї мрії нарешті засяяли на весь світ.