Розділ 16. Позиція світла

Ноа

Сільвервейл занурювався в глибоку ніч, його вузькі вулички тонули в тиші, порушуваній лише шелестом хвиль, що набігали на берег, і далеким гудінням вітру, що гнав хмари по темному небу. Я стояв у своїй майстерні, оточений хаосом фарб, пензлів і розкиданих ескізів, що лежали на підлозі, ніби відображення мого внутрішнього безладу. Світло єдиної свічки тремтіло на столі, кидаючи тіні на стіни, де висіли мої старі роботи, але мої думки були зайняті лише нею — Кларою. Її сміливість малювати зі мною, її довіра, коли вона обіймала мене під дощем, її любов, що проривалася крізь мої стіни, — усе це змушувало мене відчувати себе живим, ніби я знову знайшов себе після довгої зими. Але всередині мене все ще жила тінь — спогади про Тома, мого брата, його сміх, його слова “Живи для себе, Ноа”, що звучали як докір, коли я ховав камеру й пензлі після його смерті. Я відчував, що вона стала моїм світлом, але чи гідний я цього світла?
Я взяв чисте полотно й поставив його на мольберт, відчуваючи, як руки тремтять від хвилювання. Я хотів намалювати її — не просто як образ, а як частину своєї душі. Мій пензель почав рухатися, спочатку обережно, ніби торкаючись тендітної пам’яті. На полотні з’явилося її руде волосся, що спадало хвилями, ніби море під вітром, його відтінки — від мідного до золотого — відображали її вогонь. Її сірі очі, глибокі й сяючі, ловили зірки, що я намалював позаду, а окуляри з тонкою оправою додавали їй чарівної вразливості, що завжди розчулювала мене. Я додав море, що простягалося за нею, його хвилі були спокійними, але з відблисками ліхтарів, що освітлювали її шлях. Попереду розквітли гортензії, їхні білі пелюстки тремтіли, ніби шепотіли її ім’я. Кожен мазок був сповнений любові, але й страху, що вона може не побачити в мені того, ким я хочу бути для неї. Я працював годинами, доки пальці не затерпли від фарби, а за вікном не почав падати тихий дощ, його краплі стукали по шибках, ніби підкреслюючи мої думки.
Коли картина почала набувати форми, я взяв перо й написав на її нижньому краї лист, що народився з моїх найглибинніших почуттів:  
Твоє світло — моя дорога, Кларо.  
Я тримаю тебе вічно,  
Як зірки тримають ніч,  
І море несе нашу любов.
Я прикріпив до полотна білу пелюстку гортензії, що лежала на столі, як символ її ніжності, і обгорнув картину тканиною, відчуваючи, як вона важить у моїх руках — не лише папір і фарба, а й моя душа. Я відніс її в парк і залишив під нашим ліхтарем, де ми так часто зустрічалися, знаючи, що вона прийде. Потім сховався в тіні дерев, де гілки закривали мене від світла, і чекав, слухаючи, як дощ стукає по листю, а море співає свою колискову. Чекання було наповнене напругою — кожне тріпотіння листя здавалося кроком, кожне гудіння вітру — її голосом. І ось вона з’явилася, її зелений шарф гойдався на вітрі, а руде волосся блищило під слабким світлом ліхтаря, ніби полум’я, що не гасне.
Вона тримала парасольку, але дощ уже змочив її плечі, і вона зупинилася, побачивши картину.
Вона обережно розгорнула тканину, її пальці ковзнули по мазках фарби, а потім зупинилися на портреті. Її очі наповнилися сльозами, коли вона побачила себе — не просто обличчя, а частину того, що ми створили разом. Вона розгорнула лист, її губи злегка тремтіли, читаючи мої слова, і я побачив, як її вираз змінюється від здивування до глибокої ніжності. “Це я?” прошепотіла вона, її голос був ледь чутним крізь шум дощу, але в ньому звучала вразливість, що змусила моє серце завмерти. Я вийшов із тіні, відчуваючи, як краплі дощу торкаються мого обличчя, змішуючись із хвилюванням. “Так,” відповів я, мої слова були тихими, але щирими, і я ступив ближче, зупиняючись за крок від неї. “Це ти — мій світ.”
Вона підняла очі, її сльози змішалися з дощем, і зробила крок до мене, кидаючи парасольку на землю. Її руки обвили мою шию, і я притягнув її ближче, відчуваючи, як її мокре волосся торкається мого обличчя. “Ти бачиш мене так красиво,” прошепотіла вона, її подих грів мою шкіру. “Але я бачу тебе,” відповів я, мої пальці гладили її щоку, витираючи вологу. “Ти — моє світло, Кларо, і я хочу бути з тобою завжди.” Її очі сяяли, відбиваючи зірки на небі, і вона кивнула, її усмішка була як сонце після бурі. “Я хочу бути з тобою,” сказала вона, і ми поцілувалися, стоячи під дощем. Її губи були м’якими, але сповненими життя, і я відчув, як її любов проникає в мене, розганяючи залишки темряви.
Коли ми відійшли одне від одного, вона взяла мою руку, і ми стояли, тримаючи картину між нами, поки дощ тихо омивав нас. “Обіцяй, що ми завжди будемо разом,” прошепотіла вона, її голос тремтів від емоцій. “Обіцяю,” відповів я, стискаючи її руку, і ми обійнялися, відчуваючи, як наш зв’язок стає міцнішим. У ту мить я зрозумів, що її зірки стали моїми, а моя позиція світла — це бути з нею, захищати її, любити її назавжди.