Розділ 15. Подарунок зірок

Ноа

Сільвервейл наповнював повітря вечірніми звуками — шелестом листя, що гойдалося на легкому вітрі, і глухим гудінням моря, що долинало крізь відчинене вікно моєї майстерні, змушуючи повітря просякатися солоним ароматом. Я сидів за старим дерев’яним столом, оточений хаосом фарб, пензлів і розкиданих ескізів, і працював над новим подарунком для Клари. Перед мною лежав альбом — товстий, із грубою обкладинкою, яку я прикрасив видавленим малюнком зірки, що сяяла, ніби відображення її душі. Кожна сторінка була наповнена моїми малюнками: зірки, що падають у море, їхнє світло відбивається в хвилях; гортензії, що цвітуть на березі, їхні пелюстки тремтять від вітру; і силуети нас обох, тримаємо один одного під нічним небом. До кожного малюнка я додавав короткий вірш, написаний моїми руками, де кожне слово було спробою передати те, що я відчував, але не міг сказати вголос. Її поцілунок, її довіра, її сміливість малювати зі мною — усе це змушувало мене відчувати себе живим, ніби я знову дихаю після довгого сну. Але спогади про Тома, мого брата, все ще стискали моє серце, наче холодні хвилі, що загрожують затопити корабель, і я малював, щоб віддати їй частину себе, щоб показати, що вона — моя надія.
Я згадав той день, коли ми стояли в парку, її обійми розтопили мої страхи, а її слова “Ти не втратиш мене” стали моїм якорем. Але сумніви не відступали. Що, якщо вона одного дня побачить у мені лише тінь минулого, а не того, хто може бути її світлом? Я взяв пензель і почав працювати над першою сторінкою альбому — зірки, що падають у море, їхнє світло розбивається на тисячі відблисків, ніби відображення її очей. Потім додав гортензії, їхні пелюстки білі й тендітні, як її усмішка, і написав:  
Твої зірки падають у моє серце, Кларо,  
Їхнє світло гріє мою темряву.  
Море несе нас, як мрію,  
І я тримаю тебе в кожному малюнку.
Кожна наступна сторінка була спогадом про наші моменти: зірки, під якими ми цілувалися в парку, море, що свідчило наші обіцянки, і гортензії, що символізували її ніжність. Я малював її силует — руде волосся, що спадає хвилями, сірі очі, що ловлять зорі, і окуляри з тонкою оправою, що додають їй чарівної вразливості. Кожний мазок був сповнений любові, але й страху, що вона може не зрозуміти глибини моїх почуттів. Я працював годинами, доки пальці не затерпли від фарби, а за вікном не почав накрапати дощ, його краплі стукали по шибках, ніби підкреслюючи мої думки. Коли альбом був готовий, я обгорнув його в тонку тканину, відчуваючи, як важить у руках не лише папір, а й мої надії. Я прикріпив білу пелюстку гортензії як знак і залишив його біля її дверей, знаючи, що вона прийде шукати мене.
Я пішов у парк, де ми так часто зустрічалися, і сховався в тіні старих дерев, де гілки закривали мене від світла ліхтарів. Чекання було наповнене напругою — вітер гудів у гілках, а дощ тихо стукав по листю, створюючи мелодію, що зливалася з шумом моря.
Я уявляв, як вона тримає альбом, як її пальці ковзають по моїх малюнках, і серце калатало від думки, що вона може відчути мою душу крізь папір. І ось вона з’явилася, її зелений шарф гойдався на вітрі, а руде волосся блищило під слабким світлом, ніби полум’я, що не гасне. Вона тримала альбом у руках, її кроки були повільними, ніби вона боялася зіпсувати цей момент. Її очі шукали мене, і коли вона побачила картину на обкладинці, її губи злегка розійшлися в подиві. Вона зупинилася під нашим ліхтарем, обережно відкриваючи альбом, і я побачив, як її пальці погладжують першу сторінку, а потім зупиняються на вірші.
“Це для мене?” спитала вона, її голос тремтів від емоцій, коли вона підняла погляд, шукаючи мене в тіні. Я вийшов уперед, відчуваючи, як дощ краплями торкається мого обличчя, змішуючись із хвилюванням. “Для твоїх мрій,” відповів я, мої слова були тихими, але щирими, і я ступив ближче, зупиняючись за крок від неї. Її очі сяяли, відбиваючи світло ліхтаря, і вона зробила крок до мене, тримаючи альбом, ніби скарб. “Твої малюнки… вони як частина мене,” прошепотіла вона, її голос ледь чутний крізь шум дощу. “Я відчуваю тебе в кожній зірці.”
Її слова змусили моє серце завмерти, і я відчув, як страх відступає, поступаючись теплу її присутності. Її руки обвили мою шию, і я притягнув її ближче, відчуваючи, як її подих змішується з моїм. Ми поцілувалися під зірками, їхнє світло оточувало нас, ніби благословення, а дощ падав навколо, створюючи завісу, що ховала нас від світу. Її губи були м’якими, але сповненими життя, і я відчув, як її любов проникає в мене, розганяючи залишки темряви. Коли ми відійшли одне від одного, її очі все ще тримали мене, а краплі дощу блищали на її волоссі, ніби маленькі зірки. “Ти мій світ,” сказав я, мої пальці торкнулися її щоки, витираючи вологу. “І ти мій,” відповіла вона, посміхаючись, і ми стояли, тримаючи один одного, поки дощ тихо омивав нас, ніби освячуючи нашу зв’язок.
У ту мить я зрозумів, що її зірки стали моїми, і цей альбом — не просто подарунок, а обіцянка, яку ми даємо одне одному. Я відчув, як важкість минулого відпускає мене, і вперше за довгий час повірив, що можу бути не лише тим, хто ховається в тіні, а й тим, хто світить поруч із нею.