Розділ 14. Тінь минулого

Ноа

Сільвервейл віддзеркалював вечірньою м’якістю, його ліхтарі сяяли, наче зірки, що відбиваються в спокійному морі, ледь колихаючи поверхню хвилями, які шепотіли свої старовинні таємниці. Я сидів у своїй майстерні, де запах олійних фарб змішувався з солоним вітром, що проникав крізь відчинене вікно, змушуючи тонкі штори легенько тріпотіти. На столі перед мною лежала картина, яку ми з Кларою створили разом — її зірки, її ніжність, її душа, вплетені в кожен мазок, світилися на полотні, ніби живі. Але в моїй власній душі росла важка тінь, що накрила мене, як хмара перед бурею. Її поцілунок, теплий і повний довіри, досі грів мене, його відчуття жило на моїх губах, як спогад про світло, але спогади про Тома поверталися, наче шторм, що загрожує потопити корабель. Його сміх, його голос, що казав “Знімай те, що змушує тебе жити”, — усе це звучало в моїй голові, змушуючи сумніватися в кожному кроці вперед. Два роки тому я втратив його, мого брата, і з тих пір ховав камеру, пензлі й усе, що нагадувало про мистецтво, боячись знову відчути той ниючий біль утрати, що розривав мене на шматки.
Але Клара змінила це. Її руде хвилясте волосся, що гойдалося на вітрі, її сірі очі з окулярами, що з’їжджають на кінчик носа, її вразлива усмішка, коли вона поправляла зелений шарф, — усе це змушувало моє серце битися швидше, ніж будь-коли. Її малювання поруч зі мною було як промінь світла, що пробивається крізь густі хмари, повертаючи мені віру в себе, у мистецтво, у життя. Я відчув, як її присутність розтоплює лід, яким я обріс після Тома, і її слова “Твоя картина — це ми” змушували мене вірити, що я можу бути кимось більшим, ніж тінь минулого. Але страх не відпускав. Що, якщо я втрачу її, як втратив його? Що, якщо мої листи, моє таємне переслідування, мої спроби бути ближче налякають її й вона відвернеться, залишивши мене в тій самій порожнечі?
Я взяв пензель, відчуваючи його вагу в руці, і почав нову картину. На полотні з’явилося море в бурі — темне, з високими хвилями, що б’ються об скелі, але зірки пробивалися крізь темряву, їхнє світло падало на берег, де гортензії трималися, ніби символ надії й витривалості. У центрі я намалював два силуеті — ми з нею, тримаємо один одного, ніби захищаючи від шторму, її руде волосся зливається з моїм темним, а її очі сяють, як маяк. Я працював годинами, кожен мазок був спробою позбутися тіні минулого, але мої руки тремтіли, а серце стискалося від страху. Я додав деталі — краплі дощу, що падають на пелюстки, відблиски ліхтарів на воді, — намагаючись увібрати в полотно всю свою душу. Коли картина почала набувати форми, я взяв перо й написав на її краю лист, що вилився з моїх думок:  
Кларо, твоє світло розганяє мою темряву,  
Але я боюся, що моє море поглине тебе.  
Тримай мене, як я тримаю тебе,  
Бо без твоїх зірок я втрачу шлях.
Я завершив роботу, коли за вікном почав накрапати дощ, його краплі стукали по шибках, ніби підкреслюючи мої внутрішні бурі. Я прикріпив до полотна лист, обережно склав його, і додав білу пелюстку гортензії, що лежала на столі, як знак мого серця. Потім узяв картину й відніс її в книгарню на вулиці Срібній, де вона завжди знаходила мої послання, і залишив її між томами про море, де сторінки пахли сіллю й папером. Я знав, що вона прийде, і пішов у парк, ховаючись у тіні старих дерев, де гілки закривали мене від світла ліхтарів. Чекання здавалося вічністю — море шепотіло за моїми плечима, його ритм був як пульс мого серця, а ліхтарі відображалися в калюжах, створюючи мерехтливу доріжку, що вела до неї.
І ось вона з’явилася, її зелений шарф гойдався на вітрі, а руде волосся блищало під світлом, ніби полум’я, що не гасне. Вона йшла повільно, її очі шукали щось — можливо, мене, можливо, відповідь. Коли вона побачила картину, її кроки сповільнилися, і вона обережно взяла полотно в руки, її пальці торкнулися пелюстки, а потім ковзнули по мазках фарби. Її губи злегка розійшлися в подиві, а сірі очі затуманилися, відбиваючи світло зірок на небі. Я відчув, як мій страх тане, наче дощ у морі, але водночас серце калатало від того, що вона могла подумати. Вона розгорнула лист, її очі пробігли по рядках, і я побачив, як її вираз змінюється — від здивування до співчуття. Вона підняла погляд, і я вийшов із тіні, відчуваючи, як повітря стає важчим від мого одкровення.
“Чому ти боїшся?” спитала вона, її голос тремтів, але в ньому була ніжність, що зігрівала, як літнє сонце. Я ступив ближче, мої пальці легенько торкнулися її руки, що тримала картину, відчуваючи її тепло крізь холод моїх власних страхів. “Бо я втратив того, хто був мені світом,” зізнався я, мої очі не відривалися від її, намагаючись знайти в них розуміння. “Мій брат, Том… він був моїм усім, і коли його не стало, я закрився. А ти… ти стала моїм новим світлом, і я боюся, що втрачу тебе так само.” Мої слова зривалися, але я не міг зупинитися, ніби виливаючи роки мовчання.
Вона не відступила. Її погляд тримав мене, і раптом вона зробила крок уперед, її руки обвили мою шию, притягуючи мене до себе. Її обійми були теплими, як літнє море, і я відчув, як тінь минулого розсіюється, поступаючись її близькості. “Ти не втратиш мене,” прошепотіла вона, її подих торкався мого вуха, а сльоза з її очей впала на мою щоку. “Твої зірки — це я, і я тут, щоб їх тримати.” Її слова були як якір, що втримав мене від занурення в темряву. Я обійняв її сильніше, відчуваючи, як її серце б’ється в унісон із моїм, і зрозумів, що її зірки рятують мене, даючи надію на майбутнє, де я можу бути не лише тінню, а й світлом для неї.