Розділ 13. Перший малюнок разом

Клара

Сільвервейл повівав вечірньою тишею, що була настільки глибокою, що я чула власний прискорений пульс. Його вузькі вулички з бруківки відблискували під м’яким світлом старовинних ліхтарів, які тепер здавалися не просто світилами, а справжніми, теплими зірками, розсипаними у вологих калюжах після недавнього дощу. Повітря було густим, просякнутим солоним морським бризом, що доносився з узбережжя, і легким, майже забутим ароматом мокрої трави, що оточувала невеликий, старий будиночок, де розташовувалася його майстерня. Дерев'яні сходи рипнули під моїми чоботами, коли я підійшла до порога, вагаючись, перш ніж увійти. Це було не просто приміщення; це був його світ. Я відчувала, як мої пальці, що звично стискали край зеленого шарфа, тремтіли.
Ноа чекав мене всередині. Світло від єдиної лампи падало на нього, підкреслюючи його профіль. Його темне, злегка скуйовджене волосся спадало на лоб, а глибокі темно-карі очі дивилися на мене з тією тихою, але інтенсивною теплотою, що завжди змушувала моє серце завмирати. Я відчувала, як мої окуляри сповзають на кінчик носа, але не могла відірвати погляд.
Його слова, промовлені напередодні під ліхтарем у парку — «Малюй зі мною, Кларо» — досі бриніли в моїй душі, як ніжний шепіт хвиль, що кличе мене до глибини. А його поцілунок, такий легкий, але сповнений пристрасті й обіцянки, палахкотів на моїх губах, ніби жива пам’ять. Цей поцілунок збив усі мої захисні стіни.
Нарешті, я зробила крок. Усередині пахло фарбою, олійною сумішшю, старою деревиною та його ледь вловимим, свіжим ароматом. Ноа простягнув мені пензель. Він був важким і реальним, не схожим на легкі, звичні олівці.
– Бери, – сказав він, його голос був тихим, як перші краплі дощу. – Це твій інструмент, Кларо.
Я відчула, як мої руки, що звикли до графіту й паперу, затремтіли від суміші хвилювання й давнього, майже забутого страху. П’ять років я ховала Клару Вест — ту дівчину, яка колись мріяла про галереї, де її картини із зірками й гортензіями розповідали б історії. Тепер, тримаючи цей пензель, я відчувала, як вона повільно прокидається з довгого сну, наче квітка, що тягнеться до світла, але боїться, що її обпалить сонце.
Він усміхнувся, його губи злегка розійшлися. Його рука, міцна, але з ніжними, художніми пальцями, що так майстерно малювали море, легенько торкнулася моєї, направляючи пензель до чистого, майже сліпучого полотна, що стояло на мольберті.
– Не бійся, – сказав він тихо. Його голос був м’яким, як оксамитова пелюстка гортензії, що лежала на дерев’яному столі поруч, оточена плямами фарби й розкиданими ескізами. – Твої зірки живі, Кларо. Дозволь їм сяяти.
Його слова впали на мене, як теплий дощ, розчиняючи частину мого страху. Я почала малювати, спочатку з обережністю, ніби торкаючись старої рани, що ще не загоїлася, боячись зіпсувати полотно, боячись зіпсувати цей момент.
Кольори повільно текли на поверхню. Я почала із сірого — кольору моїх очей, що відображали море в сутінках, і глибокого синього, як його погляд, що завжди здавався безмежним. Вони змішувалися з ніжним білим, що нагадувало пелюстки гортензій, які я любила малювати в дитинстві, мріючи про безтурботність.
Ноа працював поруч. Його пензель рухався з дивовижною грацією та впевненістю. Він створював потужні, але водночас ніжні хвилі моря, що обіймали мої зірки, ніби захищаючи їх від темряви. Я малювала зірки — хаотичні, розкидані, але повні життя, а він малював стихію, яка їх тримає.
Ми мовчали, але тиша була наповнена нашим спільним диханням, легким шурхотом пензлів, що ковзали по полотну, і тихим шелестом вітру, що вривався крізь відчинене вікно, несучи з собою запах солі й свободи. Це була тиша, сповнена спілкування, де наші пензлі говорили за наші серця.
Я згадала, як п’ять років тому, після того, як моя мати сказала, що художником бути «непрактично», я сховала свої малюнки в стару картонну коробку під ліжком. Я засунула її так глибоко, щоб не чути тихого крику своєї душі. Тоді я боялася невдачі, осуду, того, що мої мрії розіб’ються об реальність, і стала Клер — дизайнеркою в «Срібному пікселі», де мої руки малювали обкладинки для чужих історій, а не для своєї душі.
Але тепер, стоячи поруч із ним, відчуваючи його присутність як надійний якір у цьому неспокійному світі, я відчувала, що можу повернутися до себе. Я Клара Вест, і мої зірки заслуговують на місце на небі, яке Ноа малює для мене.
Він відступив на крок, ми обоє оглянули полотно: наші кольори, наші світи злилися.
– Це ідеально, – прошепотів він, і я побачила гордість та ніжність у його очах.
– Це... початок, – відповіла я, і в його майстерні вперше за п’ять років відчула себе вдома.