Розділ 11. Картина її зірок

Ноа

Сілвервейл повільно занурювався в вечірній м'якості, його бруківка блищала під ліхтарями, що сяяли, наче зірки, розсипані в калюжах. Я сидів у своїй маленькій майстерні, де запах фарби змішувався з морським бризом, що долинав крізь відчинене вікно. У руках я тримав пензель, але мої думки кружляли навколо неї — Клари. Її голос, тихий і тремтячий, звучав у моїй голові: “Тоді не відпускай.” Її поцілунок учора під ліхтарем у парку досі палахкотів на моїх губах — ніжний, як пелюстка гортензії, але сповнений такої сили, що змушував моє серце битися, наче хвиля, що б’ється об берег. Її сірі очі, глибокі, як море в сутінках, дивилися на мене, коли її руки обвили мою шию, а руде волосся, хвилясте й м’яке, торкалося мого обличчя. У ту мить світ зник, залишивши лише нас — її зірки й моє море.
Але тепер, коли я був сам, у тиші майстерні, страх повертався, як тінь, що повзе по стінах. Я згадав Тома, мого брата, його сміх, його слова: “Знімай те, що змушує тебе жити.” Два роки тому, після його смерті, я сховав камеру, сховав себе, боячись знову відчути порожнечу. Його втрата була як шторм, що змив усе світло з мого життя. Я думав, що більше не зможу малювати, не зможу відчувати. Але Клара змінила це. Її вірші, її малюнки, її вразлива усмішка з окулярами, що з’їжджають на кінчик носа, — усе це повернуло мене до фарб і полотен. Її слова “Море тримає зірки, але не краде їх” стали моїм притулком, але я боявся, що вона відштовхне мене, побачивши мою тінь — ту, що ховається за листами й малюнками.
Я узяв чисте полотно, розмістив його на мольберті й почав малювати. Пензель ковзав по полотну, створюючи зірки, що падають у море, їхнє світло відображалося в ніжних хвилях. Я додав гортензії, білі й тендітні, що гойдалися на березі, як символ її ніжності. У центрі картини з’явився силует дівчини — з рудим хвилястим волоссям, що спадає на плечі, із сірими очима, що ловлять зорі, і альбомом у руках. Її образ був м’яким, але живим, як вона сама. Кожен мазок був для неї, кожен колір — відлуння її душі. Я взяв синю фарбу й написав на полотні вірш, що народився в моїй голові:
ТВОЇ ЗІРКИ ПАДАЮТЬ У МОЄ СЕРЦЕ, КЛАРО,  
ВОНИ СВІТЯТЬ, КОЛИ ТИ ПОРУЧ, І НЕ ГАСНУТЬ.  
МОРЕ ТРИМАЄ НАС, ЯК ОБІЦЯНКА,  
І Я МАЛЮЮ ТЕБЕ В СВОЇХ МРІЯХ.
Я працював годинами, доки картина не ожила під моїми руками. Дощ тихо стукав у вікно, а я уявляв, як вона побачить це полотно, як її пальці торкнуться пелюстки гортензії, яку я покладу поруч. Я знав, де її залишити — у книгарні на вулиці Срібній, між книгами про море, де вона завжди знаходила мої листи. Але цього разу я хотів бути ближче, побачити її очі, коли вона відкриє мою душу. Я взяв картину, обгорнув її тканиною й поніс до парку, де ми так часто зустрічалися. Під старим ліхтарем, що гойдався на вітрі, я поставив полотно, додавши білу пелюстку гортензії, і сховався в тіні дерев, чекаючи.
Чекання здавалося вічністю. Море шепотіло за моїми плечима, а ліхтарі відображалися в калюжах, створюючи мерехтливу доріжку. І ось вона з’явилася — її зелений шарф гойдався, як хвилі, а руде волосся блищало під світлом. Вона йшла повільно, її очі шукали щось, може, мене. Коли вона побачила картину, її кроки сповільнилися. Її пальці торкнулися полотна, а потім пелюстки, і я побачив, як її губи злегка розійшлися в подиві. Її сірі очі затуманилися, і я відчув, як мій страх тане, наче дощ у морі. Вона підняла погляд, і я вийшов із тіні, відчуваючи, як серце калатає.
— Ти намалював це для мене? — спитала вона, її голос тремтів, але в ньому була ніжність.
Я ступив ближче, мої пальці легенько торкнулися її руки, що тримала полотно. — Для твоїх зірок, Кларо, — відповів я тихо, мої очі не відривалися від її. — Бо ти — Моє море.
Вона не відступила. Її погляд тримав мене, і я відчув, як її тепло розтікається по мені. — Твої слова... Твоя картина... Вони як мої мрії, — прошепотіла вона, її окуляри з’їжджали, і я мимоволі поправив їх, мої пальці затрималися біля її щоки.
У ту мить я зрозумів, що вона — моя надія, мій світло. Її зірки горіли в моїх руках, і я знав, що не відпущу їх. Може, я зможу бути тим, хто тримає її, як вона просила.