Розділ 10. Її зірки в моїх руках

Ноа

Сілвервейл спав під покровом ночі, його бруківка блищала під ліхтарями, що світили, наче зірки, розсипані в калюжах. Я сидів на лавці біля моря, де хвилі шепотіли, ніби повторюючи її голос: “Тоді тримай мене, Ноа.” Її слова, ніжні й тремтячі, звучали в моїй голові, як мелодія, що не відпускала. Учора в “Тіні дуба” я поцілував її — її губи, м’які, як пелюстки гортензії, відповідали моїм, а її руки, що обвили мою шию, змусили світ навколо зникнути. Її сірі очі, глибокі, як море, тримали мене, коли вона усміхнулася, її пальці гладили мою щоку. Але тепер, коли я був сам, страх повертався — страх, що вона відштовхне мене, як я відштовхнув себе після втрати Тома.
Мій брат, Том, завжди казав: “Ноа, тримайся за те, що робить тебе живим.” Але після його смерті два роки тому я сховав свою камеру, сховав себе, боячись знову відчути біль втрати. Клара змінила це. Її зірки, її вірші, її мрії повернули мене до життя. Її слова — “Море тримає зірки, але не краде їх” — звучали в мені, як заклик. Але мої листи, моє переслідування в тіні лякали її. Я боявся, що вона побачить у мені не того, хто хоче бути її світлом, а тінь, що ховається за рогом. Я дістав блокнот із кишені й почав малювати — зірки, що падають у море, ніжні, як її малюнки, із гортензіями, що гойдаються на вітрі. Під малюнком я написав синім чорнилом:
Твої зірки падають у моє море, Кларо,
Вони горять, коли ти поруч, і не гаснуть.
Мої мрії — це твій голос у темряві,
І я тримаю тебе, як ти просила.
Я знав, де залишити цей лист — у книгарні на вулиці Срібній, між книгами про море, де вона шукала мої слова. Але цього разу я хотів бути ближче. Я пішов до її будинку, тримаючись у тіні, і залишив аркуш біля дверей, із пелюсткою гортензії, білою й ніжною, як її усмішка. Я уявив, як вона знайде його, як її пальці торкнуться пелюстки, як її очі читатимуть мої слова. Може, вона зрозуміє, що я не просто тінь, а той, хто хоче бути її морем.
Наступного дня я чекав біля парку Сілвервейла, під старим ліхтарем, де ми вперше зустрілися. Дощ припинився, але повітря пахло морем, а ліхтарі світили, наче зірки. Я тримав у руках книгу — ту саму, де вона залишила свій вірш, “Зірки шепочуть, але море мовчить.” Я перечитував його, уявляючи її голос, її руде волосся, що гойдається на вітрі, її окуляри, що з’їжджають на кінчик носа. Вона з’явилася, її зелений шарф гойдався, а в руках вона тримала мій лист і альбом із гортензією. Її очі шукали мене, і коли вона побачила мене, її щоки спалахнули.
— Ти знову залишив лист, — сказала вона, її голос тремтів, але в ньому була ніжність. — Твої зірки… вони як мої.
Я встав, ступив ближче, мої пальці торкнулися її руки, що стискала альбом. — Бо твої зірки в мені, Кларо, — сказав я тихо. — Вони горять, коли я думаю про тебе.
Вона не відступила. Її очі, сірі й глибокі, дивилися в мої, і я відчув, як страх, що тримав мене, тане, наче дощ у морі. — Я прочитала твій вірш, — сказала вона, її голос був як шепіт хвиль. — Ти пишеш про мене… але чому? Чому ти не боїшся?
Я усміхнувся, мої пальці гладили її руку, затримавшись біля її зап’ястя. — Я боюся, — зізнався я, мій голос тремтів. — Боюся, що ти відштовхнеш мене, що я не буду достатнім для твоїх зірок. Але коли я побачив твої малюнки, твої вірші, я зрозумів, що не можу відступити. Ти — моє море, Кларо.
Вона ступила ближче, її окуляри з’їхали, і я мимоволі поправив їх, мої пальці затрималися біля її щоки. Її подих був теплим, і в ту мить я не витримав. Я нахилився, мої губи торкнулися її — ніжно, як пелюстка гортензії, але з пристрастю, що накопичувалася в мені тижнями. Вона відповіла, її руки обвили мою шию, і світ навколо — ліхтарі, море, Сілвервейл — зник, залишивши лише нас, як зірки, що падають у море. Її губи були м’якими, але в них була сила, що змушувала моє серце битися швидше.
Я відсторонився, мої очі не відривалися від її. — Я не хочу тебе втратити, Кларо, — прошепотів я, мій голос був ледь чутним.
Вона усміхнулася, її пальці гладили мою щоку, і я відчув тепло, що розтікалося по мені. — Тоді не відпускай, — сказала вона тихо, її очі світилися, наче зірки в моєму малюнку.
Я стояв, тримаючи її, і відчував, як мій страх тане, наче дощ у морі. Її зірки горіли в моїх руках, і я знав, що не відпущу їх. Може, вона була моєю зіркою. А я — її морем.