Розділ 8. Світло в його очах

Клара

Сілвервейл дихав вечірньою прохолодою, його бруківка блищала під ліхтарями, що світили, наче зірки, розсипані в калюжах. Я сиділа в своїй маленькій квартирі за столом біля вікна, де дощ тихо стукав у шибки, наче шепотів вірші, які я давно перестала писати. Переді мною лежав альбом із гортензією на обкладинці — подарунок від нього.
У сумці були його листи й аркуш із моїм віршем, який він читав учора біля моря: “Море тримає зірки, але не краде їх.” Його голос звучав у моїй голові, низький і хрипкий: “Твої зірки — вони справжні.” Я боялася його знання про мої мрії, але його слова, ніжні, як пелюстки, змушували моє серце тремтіти, ніби хвиля, що кличе до берега.
Я відкрила альбом, мої пальці торкнулися чистого аркуша. Олівець ковзнув по паперу, малюючи зірки, що падають у море, як у моєму вірші, який він читав. Я згадала, як п’ять років тому сховала Клару Вест, дівчину, що малювала зірки й гортензії, мріючи про галереї, де її картини розповідали б історії. Страх невдачі змусив мене стати Клер, дизайнеркою в “Срібному пікселі”, де мої малюнки слугували чужим історіям. Але він бачив Клару. Його листи, його альбом, його голос біля моря — вони були як заклик повернутися до себе. Я малювала, і зірки в моєму альбомі змішувалися з гортензіями, їхні пелюстки гойдалися, наче на солоному вітрі. Кожен штрих був як крок до Клари Вест, але страх — що мої мрії знову розіб’ються — тримав мене за руку.
Телефон задзижчав — повідомлення від Софі: “Клара, якщо ти не запросиш його на каву, я сама це зроблю! Він читає твої вірші, це любов!” Я посміхнулася, але мої щоки спалахнули. Його дотик учора, коли він поправив мої окуляри, змушував мене відчувати себе живою. Я відклала телефон і продовжила малювати, додаючи до зірок обриси моря, що шепотіло його слова. Але думки про нього не відпускали. Я хотіла знайти його, запитати, чому він вірить у мої зірки, коли я сама в них не вірю. Я накинула пальто, замотала зелений шарф і вийшла в дощ, прямуючи до книгарні на вулиці Срібній. Там я знаходила його листи, там він бачив мої вірші. Може, я сподівалася знайти ще щось — ще один шматочок його душі.
Сілвервейл світився, ліхтарі відбивалися в бруківці, а запах моря долинав із берега. Біля книгарні я зупинилася, її вітрина блищала, відображаючи моє обличчя — бліде, із окулярами, що з’їжджали на кінчик носа. І тоді я побачила його — він стояв під ліхтарем, у темній куртці, із книгою про море в руках. Його волосся було вологим від дощу, а очі світилися, наче зірки. Його погляд зустрівся з моїм, і його усмішка — м’яка, але з тінню тривоги — змусила моє серце пропустити удар.
— Я знав, що ти прийдеш, — сказав він, його голос був як шепіт хвиль, що пестять берег.
Я ступила ближче, стискаючи альбом у сумці. — Ти завжди знаєш, де я буду, — сказала я, намагаючись звучати твердо, але мій голос тремтів. — Що цього разу?
Він простягнув книгу, його пальці легенько торкнулися моїх, коли я взяла її. — Я знайшов ще один твій вірш, — сказав він тихо. — Але хочу, щоб ти прочитала його мені. Сама.
Я відкрила книгу, впізнавши свій почерк — вірш, який я написала два тижні тому й залишила між сторінками: “Зірки шепочуть, але море мовчить.” Мої очі затуманилися, але я почала читати, мій голос тремтів, як дощ, що падав за вікном:
Зірки шепочуть, але море мовчить,  
Мої мрії падають, але не гаснуть.  
Я ховаюся в тіні, де світло не живе,  
Але море кличе, і я йду до нього.
Він слухав, його очі не відривалися від моїх, і я відчула, як тепло його погляду розтікається по мені. Коли я закінчила, він ступив ближче, його рука торкнулася моєї, тримаючи книгу. — Твої слова… вони як ти, — сказав він тихо. — Вони світять, навіть коли ти їх ховаєш.
Його дотик був ніжним, але змусив мої щоки спалахнути. Я згадала, як сховала Клару Вест, боячись невдачі, боячись відкрити себе світу. Його слова, його погляд — вони були як море, що кликало мене пірнути, і я відчувала, як межа між страхом і бажанням тане, наче дощ у хвилях.
— Чому ти віриш у мої зірки, коли я сама в них не вірю? — прошепотіла я, мої окуляри з’їхали вниз.
Він усміхнувся, його пальці поправили мої окуляри, затримавшись біля моєї щоки. — Бо я бачу тебе, Кларо, — сказав він, його голос був як ліхтар у темряві. — Справжню тебе. І твої зірки… вони горять у мені.
Я стояла під ліхтарем, тримаючи книгу й альбом, відчуваючи тепло його пальців. Мої очі зустрілися з його — глибокими, як море, але теплими, як зірки. Я не знала, чи можу йому довіряти, але в ту мить я відчула, що хочу спробувати. Хочу малювати зірки, писати вірші, бути Кларою. Його рука затрималася біля моєї, і я відчула, як щось у мені змінюється, наче хвиля, що нарешті досягла берега.
— Якщо я намалюю зірки… ти будеш поруч? — спитала я тихо, мій голос був ледь чутним.
Він усміхнувся, його пальці стиснули мої. — Завжди, — сказав він, і його очі світилися, наче зірки, що падають у море.
Я стояла, тримаючи книгу, і відчувала, як море шепоче його слова. Може, він був тінню, що слідкувала за мною. А може, він був світлом, яке я боялася впустити.