Розділ 7. Хвилі його голосу

Клара

Сілвервейл співав вечірньою тишею, його бруківка блищала під ліхтарями, що світили, наче зірки, розсипані в калюжах. Я йшла берегом моря, що межувало з містом, разом із Софі, чий голос гудів, як хвиля, що набігає на пісок. Мої чоботи грузли в мокрому піску, зелений шарф гойдався на солоному вітрі, а в сумці лежали його листи, альбом із гортензією на обкладинці та аркуш із його віршем — “Твої зірки палають у моїй тиші”. Його ім’я звучало в моїй голові, як шепіт моря. Учора в парку під ліхтарем він стояв переді мною, його очі — глибокі, як ніч — тримали мене, коли він сказав: “Твої зірки — вони справжні.” Я боялася його знання про мої вірші, мої мрії, але його слова, ніжні, як пелюстки, змушували моє серце битися швидше.
Софі крокувала поруч, її червона куртка світилася в сутінках, а парасоля гойдалася в такт її словам. — Клара, ти офіційно закохана, — сміялася вона, штовхаючи мене ліктем. — Він подарував тобі альбом, написав вірш! Це ж чистий роман! Коли ти запросиш його на каву?
Я закотила очі, але мої щоки спалахнули. Його вірш лежав у моїй сумці, наче обіцянка нового початку. П’ять років тому я сховала Клару Вест, дівчину, що малювала зірки й гортензії, мріючи про галереї, де її картини розповідали б історії. Але страх невдачі змусив мене стати Клер, дизайнеркою, яка створювала обкладинки для чужих книг. Його листи, його альбом, його слова були як ключ до моєї душі, і я не знала, чи готова його відкрити. Я боялася, що він бачить мене занадто ясно, але водночас хотіла, щоб він дивився ще глибше.
— Він знає забагато, — пробурмотіла я, дивлячись на море, де хвилі шепотіли, ніби повторюючи його вірш. — Мої малюнки, мої вірші. Це лякає.
— Лякає чи зачаровує? — Софі підморгнула, її усмішка була широчезною. — Він читає твої вірші, Клара. Це любов. Подивися, там хтось стоїть біля моря. Це ж він!
Я зупинилася, мої очі ковзнули до берега. Під старим ліхтарем, що світив над хвилями, стояв він — у темній куртці, із вологим від морського бризу волоссям, тримаючи аркуш. Його погляд зустрівся з моїм, і його усмішка — тепла, але з тінню невпевненості — змусила моє серце закалатати.
— Іди до нього! — Софі штовхнула мене, її голос був сповнений захвату. — Або я сама поговорю з твоїм поетом.
Я ступила вперед, пісок хрустів під ногами, море шепотіло, ніби підтримуючи мене. — Що ти тут робиш? — спитала я, мій голос тремтів, заглушений шумом хвиль.
Він підійшов, його пальці гладили аркуш. — Я знайшов ще один твій вірш, — сказав він тихо, його голос був як хвиля, що пестить берег. — У книгарні, між сторінками. Хочу, щоб ти почула, як він звучить.
Він розгорнув аркуш, і я впізнала свій почерк — вірш, який я написала місяць тому й залишила в книзі про море: “Море тримає зірки, але не краде їх.” Він почав читати, його голос був низьким, як шепіт хвиль, що набігають на берег:
Море тримає зірки, але не краде їх,  
Вони горять у воді, де сни не гаснуть.  
Мої мрії — це зірки, що ховаються в тіні,  
Але море їх кличе, і я не мовчу.
Я завмерла, мої очі затуманилися. Він читав мою душу, мої мрії, які я сховала від світу. Я згадала, як п’ять років тому покинула мрію бути художницею, як заховала свої вірші, боячись, що їх ніхто не зрозуміє. Його голос був як ліхтар, що освітлював мої тіні, а його очі — глибокі, як море — тримали мене, ніби я була його зіркою. Я стиснула альбом у сумці, відчуваючи гортензію на обкладинці, і відчула, як страх і бажання борються в мені.
— Чому ти це робиш? — прошепотіла я, мої окуляри з’їхали на кінчик носа. — Чому ти бачиш мене такою, якою я не є?
Він ступив ближче, його пальці легенько торкнулися моєї руки, поправляючи окуляри. — Ти є такою, Кларо, — сказав він, його голос був як тепло ліхтаря в темряві. — Твої вірші, твої зірки — вони справжні. Я хочу, щоб ти їх не ховала.
Його дотик був ніжним, як пелюстка гортензії, але змусив моє серце битися швидше. Софі стояла позаду, її усмішка була широчезною, ніби вона дивилася фінал любовного роману. Я згадала, як сховала Клару Вест, боячись невдачі, боячись відкрити себе світу. Його слова, його голос — вони були як море, що кликало мене пірнути, але я боялася потонути.
— Я боюся, — сказала я тихо, мій голос тремтів, як хвилі. — Боюся бути собою.
Він усміхнувся, його рука затрималася біля моєї, його пальці стиснули мої. — Тоді дозволь мені бути поруч, коли ти спробуєш, — сказав він, і його очі світилися, наче зірки над морем.
Я стояла біля моря, тримаючи альбом і його аркуш, і відчувала, як хвилі шепочуть його слова. Може, він був тінню, що слідкувала за мною. А може, він був морем, де мої зірки могли сяяти.