Розділ 6. Пелюстки в тіні

Клара

Сілвервейл обіймав вечір м’яким серпанком дощу, його бруківка блищала під ліхтарями, наче усипана осколками зірок, що відбивалися в калюжах. Я йшла до книгарні на вулиці Срібній, стискаючи сумку, де лежали його листи — “Ти чарівна, коли поспішаєш, Кларо”, “Твоє море не врятує тебе”, “Твої зірки світять навіть у дощі”. Мої чоботи цокали по мокрому каменю, зелений шарф грівав шию, але я відчувала його погляд — той, що пробирав мене в “Тіні дуба”, коли він, Ноа, стояв переді мною, його очі, глибокі, як море, тримали мене, а голос, низький і хрипкий, шепотів: “Я хочу знайти тебе.” Я боялася його знання про моє ім’я, мої малюнки, але його слова, ніжні, як пелюстки гортензії, змушували моє серце битися швидше, ніби хвиля, що набігає на берег.
Софі відмовилася йти, бурмочучи про дедлайни в “Срібному пікселі”, тож я була сама. Книгарня була моїм притулком, де запах старих книг і шелест сторінок заспокоювали мою душу. Я любила гортати видання про море, уявляючи зірки, що падають у хвилі, чи гортензії, що гойдаються на вітрі. П’ять років тому я, Клара Вест, покинула мрію бути художницею, заховавши свої малюнки — зірки, море, квіти — у блокноті, обравши безпечне життя дизайнерки. Мої картини стали обкладинками для чужих історій, а Клара Вест зникла, ставши Клер, яка ховала свої мрії від світу. Але його листи були як дзеркало, що показувало мені ту, ким я боялася бути. Як він дізнався? Може, я залишила свій блокнот у книгарні, де він його знайшов. Може, він бачив мене, коли я малювала, не помічаючи його тіні.
Вітрина книгарні світилася золотим світлом, відображаючи моє бліде обличчя з окулярами, що з’їжджали на кінчик носа. Я зайшла, і запах паперу обійняв мене, як старий друг. Мої пальці ковзнули по полицях із поезією, де я раніше знаходила його листи. І тоді я побачила його — аркуш, складений із синьою стрічкою, що стирчав між книгами про море. Поруч лежала пелюстка гортензії, біла й ніжна, ще волога від дощу. Моя рука затремтіла, коли я розгорнула аркуш. На ньому був малюнок — зірки, розсипані над хвилями, намальовані грубо, але з теплом, що нагадувало мої власні штрихи. А нижче — синім чорнилом, його почерком — вірш:
Твої зірки палають у моїй тиші,  
Вони шепочуть про море, де сни не гаснуть.  
Кларо, твої мрії — це світло вночі,  
І я шукаю тебе в їхньому сяйві.
Я завмерла, перечитуючи рядки. Він писав вірші. Він знав мої зірки, мою душу. Я згадала, як п’ять років тому сховала свої малюнки й вірші, боячись, що їх ніхто не зрозуміє. Його слова були як ключ до моєї зачиненої душі, але страх — що він бачить мене занадто ясно — змушував моє серце стискатися. Я озирнулася, шукаючи його. Книгарня була тихою, лише стукіт дощу у вікна порушував тишу. Він був тут. Може, щойно пішов. Може, стояв за рогом, у тіні.
Я сіла на дерев’яний стілець біля вікна, стискаючи аркуш і пелюстку гортензії. Мої пальці дістали блокнот із сумки, і я почала малювати — зірки, що падають у море, як у його вірші. Кожен штрих був як спогад про дитинство, коли я мріяла про галереї, де мої картини розповідали б історії. Але страх невдачі змусив мене сховати їх, сховати Клару Вест. Його слова — “Твої мрії — це світло вночі” — звучали в моїй голові, ніби заклик повернутися до себе. Я малювала, і зірки в моєму блокноті змішувалися з гортензіями, їхні пелюстки гойдалися, наче на вітрі.
Я вийшла з книгарні, дощ падав м’яко, ліхтарі світили, як зірки. Парк Сілвервейла був поруч, і я пішла туди, стискаючи аркуш із його віршем. Під старим ліхтарем, що гойдався над стежкою, стояв він — у темній куртці, із вологим від дощу волоссям, тримаючи маленький згорток, перев’язаний синьою стрічкою. Його очі зустрілися з моїми, і його усмішка — тепла, але з тінню тривоги — змусила моє серце пропустити удар.
— Ти знайшла мій лист, — сказав він тихо, його голос був як шепіт хвиль, що набігають на берег.
Я ступила ближче, стискаючи аркуш. — Ти написав вірш, — сказала я, мій голос тремтів. — Як ти знаєш… про мої зірки, мої мрії?
Він простягнув згорток — альбом для малювання, із наклейкою гортензії на обкладинці. — Я бачив твій блокнот у книгарні, — сказав він, його очі не відривалися від моїх. — Твої малюнки, твої вірші… Вони такі, як ти. Я подумав, що цей альбом дасть тобі місце для твоїх зірок.
Я відчула, як тепло його слів розтікається по мені. Мої пальці торкнулися альбому, і я згадала, як сховала Клару Вест, боячись невдачі, боячись відкрити себе світу. Його вірш, його подарунок — вони були як море, що кликало мене пірнути. Я подивилася на нього, його очі були глибокими, як ніч, але теплими, як ліхтар.
— Чому ти це робиш? — прошепотіла я, мої окуляри з’їхали на кінчик носа. — Чому ти бачиш мене такою, якою я не є?
Він ступив ближче, його пальці легенько торкнулися моєї руки, поправляючи окуляри. — Ти є такою, Кларо, — сказав він тихо. — Твої зірки, твої мрії — вони справжні. Я просто хочу, щоб ти їх не ховала.
Його дотик був легким, як пелюстка гортензії, але змусив моє серце битися швидше. Я стояла під ліхтарем, тримаючи альбом і його вірш, і відчувала, як дощ шепоче його слова. Може, він був тінню, що слідкувала за мною. А може, він був світлом, яке я боялася впустити.