Розділ 5. Гортензії в тіні

Клара

Сілвервейл спав під тонким серпанком дощу, що шепотів по бруківці, наче вірші, які я давно перестала писати. Вода стікала дахами, збиралася на краях ліхтарів і падала на землю дрібними перлинами. Ліхтарі гойдали своє світло в калюжах, і я йшла до книгарні на вулиці Срібній, стискаючи сумку, де лежали два листи від нього.

“Ти чарівна, коли поспішаєш, Кларо.”
“Твоє море не врятує тебе.”

Його слова горіли в моїй голові, як зірки в нічному небі, що не гаснуть навіть під дощем. Мої чоботи цокали по каменю, зелений шарф грів шию, але не серце — воно билося занадто швидко, ніби відчувало чийсь погляд. Той самий, що вчора, у “Тіні дуба”, пробирав мене до кісток, коли він, Ноа, сказав:
— Я хочу знайти тебе.

Його голос — низький, із хрипотою — звучав у моїй пам’яті, ніби музика, яку не можна вимкнути. Я не знала, чого хочу більше: тікати від нього чи бігти назустріч.

Поруч ішла Софі — її червона куртка світилася, мов полум’я серед сірих тіней. Вона розкручувала парасолю, сміючись, і навіть дощ здавався лагіднішим.
— Кларо, ти виглядаєш, як героїня романтичного роману, — жартувала вона. — Той Ноа з “Тіні дуба”? Його очі, його голос, те, як він говорив про твої малюнки… Це ж чиста поезія!

Я закотила очі, але щоки зрадливо спалахнули. Його слова — “Я бачив твої малюнки, Кларо. Зірки, море, гортензії” — зачепили у мені щось давнє, майже забуте. Колись я була Кларою Вест, дівчиною, яка малювала світ, сповнений світла. Тоді вірила, що мистецтво може врятувати. Але страх невдачі зламав мене, і я стала Клер — дизайнеркою обкладинок у “Срібному пікселі”, де мої малюнки розповідали чужі історії.

А Ноа своїми листами ніби відкривав двері, які я замкнула п’ять років тому. Його малюнки — зірки, море, гортензії — нагадували дзеркало, у якому я бачила не Клер, а себе справжню. І це лякало.

— Він знає моє ім’я, Софі, — прошепотіла я. — І мої малюнки. Як? Я ж нікому їх не показувала.
— Може, він твій таємний шанувальник, — підморгнула Софі. — А може, ти лишила свій блокнот у книгарні, і він його знайшов. Іди туди, Кларо. Якщо він залишив ще один лист, ми все дізнаємось.

Я лише зітхнула, але серце вже зробило вибір раніше за мене.

Книгарня на Срібній була моїм притулком. Там пахло пилом, старим папером і дощем. Полиці тягнулися вгору, як стіни пам’яті, а між ними жив шепіт сторінок. Я любила гортати старі книги про море, малювати в уяві хвилі, що світяться в нічній пітьмі. Може, Ноа бачив мене тоді. Може, стояв поруч, поки я вибирала чергову збірку віршів.

Ми ввійшли. Дзвіночок дзенькнув, як відлуння серця. Софі одразу подалася до детективів, а я попрямувала до розділу поезії. Пальці ковзнули по корінцях книжок, торкнулися знайомої — “Море і його голоси”. Минулого тижня я її гортала. І тоді побачила аркуш, що стирчав між сторінками.

Моя рука затремтіла. Я витягла його — на папері був малюнок: білі гортензії, їхні пелюстки тремтіли, ніби на вітрі. А під ними, синім чорнилом, його почерк:

“Твої зірки світять навіть у дощі, Кларо.”

Я завмерла. Поруч лежала справжня гортензія — ще волога від дощу, м’яка, як дотик. Її аромат змішався з запахом паперу. Моє серце калатало так гучно, що я ледве чула себе.

Я озирнулася — порожньо. Лише Софі гуділа десь біля полиць. Але я відчувала — він був тут. Може, кілька хвилин тому. Може, стоїть зараз за вікном, у тіні.

— Кларо, що там? — Софі підбігла, і її очі округлилися, коли вона побачила лист і квітку. — О Боже… гортензії! Він знає, що це твої улюблені. Це офіційно: він закоханий!
— Або — божевільний, — прошепотіла я. Але пальці гладили пелюстки, немов просили вибачення. Його слова звучали, як вірш, який я могла б написати.

Як він дізнався про гортензії?

І раптом спогад. Минулої п’ятниці, коли я поспішала на зустріч із редактором, я залишила блокнот на підвіконні біля вітрини. Я пам’ятаю, як дощ бив по склу, а я, тримаючи парасолю, бігла вулицею, навіть не оглянувшись. Може, він узяв блокнот тоді. Може, гортав сторінки, бачив мої малюнки, слова, начерки зірок і моря. Може, побачив Клару, яку я ховала від світу.

Я сіла на дерев’яний стілець біля вікна. Лист тремтів у руках. Гортензія лежала на колінах, і краплі дощу, що потрапили ззовні, блищали на її пелюстках, наче сльози. Я витягла свій блокнот і почала малювати — гортензії, зірки, дощ. Кожен штрих був як вдих після довгого мовчання.

— Ти підеш до нього? — тихо спитала Софі, сідаючи поруч.
— Я не знаю, — відповіла я, не відриваючи очей від малюнка.

Я бачила перед собою його образ: темне волосся, тінь від щелепи, очі кольору моря. Його усмішка — тепла і небезпечна. Він знав моє ім’я, мої малюнки. Але чому ховався за листами?

Дощ продовжував падати, і кожна крапля билася об скло, мов секундомір. Я дивилася крізь вікно — на мокрі ліхтарі, на перехожих із парасолями, на відбитки в калюжах, що нагадували зоряне небо. І серед них мені здавалося, що я бачу його — тінь у плащі, постать, яка на мить озирається.

Можливо, він уже пішов.
А може, стоїть десь поруч і спостерігає, як я тримаю його гортензію.

Я не знала, чи хочу знайти його, чи сховатися від себе. Але квітка в моїй долоні пахла дощем, і в цьому запаху було щось, що нагадувало про життя, яке я залишила.

Може, він був тінню, що стежила за мною.
А може — зіркою, яку я боялася побачити.

І коли я вийшла з книгарні, дощ упав сильніше. Але вперше за довгий час я не ховалася під парасолею. Я дозволила небові торкнутися мене.

Мені здалося, що разом із краплями дощу хтось шепоче:
“Твої зірки світять навіть у дощі.”