Розділ 4. Її зірки в моїх руках

Ноа

Сілвервейл дихав дощем, що ледь накрапав, і ліхтарі відкидали тремтливі тіні на бруківку. Я сидів у “Тіні дуба”, де запах кави з корицею ще тримав її присутність. Клара. Її ім’я звучало в моїй голові, як хвиля, що набігає на берег. Годину тому вона стояла переді мною, її сірі очі блищали тривогою й чимось ще — іскрою, що змушувала моє серце битися швидше. “Це ти залишив?” — спитала вона, тримаючи мій лист із малюнком моря. Її голос тремтів, але в ньому була сила, що тягнула мене до неї, як зірки тягнуть до моря.

Я стиснув блокнот, де накреслив її — не обличчя, а штрихи, що нагадували її малюнки: зірки, гортензії, хвилі. Я не був художником, як вона. Мої малюнки були грубі, але я старався вловити її суть, коли копіював її стиль для листів. “Ти чарівна, коли поспішаєш, Кларо,” — написав я першого разу, і “Твоє море не врятує тебе,” — сьогодні. Я хотів, щоб вона відчула, що хтось бачить її справжню — не Клер, дизайнерку обкладинок, а Клару, чиї зірки світили навіть у дощі. Але коли вона дивилася на мене в кав’ярні, тримаючи мій лист, я побачив у її очах страх. І я шкодував. Не за лист, а за те, що мої слова могли налякати її більше, ніж притягнути.

Я допив еспресо, холодне й гірке, і подивився у вікно. Сілвервейл був тихим, але я відчував її — десь там, із подругою в червоній куртці, що сміялася, коли я сказав: “Я хочу знайти тебе.” Клара відступила тоді, її щоки палали, а окуляри з’їхали на кінчик носа. Я ледь стримався, щоб не поправити їх, не торкнутися її. Але я зупинився. Мій страх бути відкинутим — той самий, що з’явився після втрати Тома, мого брата, — тримав мене за руки.

Том був моїм світлом. Два роки тому він загинув в автокатастрофі, і я досі чув його голос: “Знімай те, що змушує твоє серце битися, Ноа.” Ми сиділи на скелях у Лайтбері, я тримав камеру, фотографуючи море, а він малював хвилі аквареллю. “Ти бачиш світ не так, як усі,” — казав він, сміючись, коли я намагався зловити в кадрі зірку, що відбивалася у воді. Після його смерті я сховав камеру в коробку, як Клара сховала свої малюнки. Я не міг фотографувати без нього. Але коли я побачив її — Клару — у “Тіні дуба” три місяці тому, із блокнотом у руках, я відчув, як моє серце знову забилося. Її зірки, її вірші, які я знайшов у книгарні, між сторінками старої книги про море, повернули мене до життя. “Зірки падають у море, але не тонуть,” — писала вона. Я хотів бути її морем, де її зірки могли б сяяти.

Я дістав із кишені гортензію — білу, ніжну, як її малюнки. Я купив її сьогодні вранці в маленькому квітковому магазині на В’язковій, де стара пані Марта, із сивим волоссям і очима, що бачили всі таємниці Сілвервейла, усміхнулася мені. “Для когось особливого?” — спитала вона, і я кивнув, не пояснюючи. Гортензії були в її ескізах — я бачив їх у книгарні, коли Клара залишила свій блокнот на прилавку. Я не втримався, відкрив його. Зірки, море, гортензії. Її душа була на тих сторінках, і я відчув, що вона — як я, загублена в тіні власних мрій.

Я відкрив блокнот і почав малювати — гортензії, їхні пелюстки, що гойдаються на вітрі, як її руде волосся. Під малюнком я написав синім чорнилом: “Твої зірки світять навіть у дощі, Кларо.” Я не був поетом, як вона, але ці слова були правдою. Її світло пробивалося крізь мої тіні. Я уявив, як вона знайде цей лист у книгарні, як її пальці торкнуться паперу, як її очі загоряться. Але я боявся. Боявся, що вона побачить у мені лише тінь, яка ховається за листами.

Я вийшов із кав’ярні, дощ змочував моє пальто. Вулички Сілвервейла блищали, ліхтарі кидали світло на калюжі, що відображали небо. Я знав, що Клара пішла до книгарні з Софі — я чув, як вони говорили про це, коли виходили з “Тіні дуба”. “Треба розібратися з цим поетом,” — сміялася Софі, а Клара мовчала, її пальці стискали сумку з моїм листом. Я пішов за ними, тримаючись на відстані. Не для того, щоб налякати. Я хотів побачити її ще раз, відчути її, навіть якщо вона не знала, що я поруч.

Біля книгарні “Срібний фоліант” я зупинився, ховаючись у тіні старого дуба, що стояв на розі. Його гілки гойдалися від вітру, наче шепотіли таємниці Сілвервейла. Її силует миготів за вітриною — вона стояла біля полиць, торкаючись книг, її окуляри відбивали світло. Софі щось говорила, жестикулюючи, але Клара виглядала втраченою, її пальці гладили обкладинку книги про море. Я уявив, як вона читає мій новий лист, як її очі розширюються, а щоки спалахують. Я хотів бути поруч, сказати: “Я Ноа, я бачу твої зірки.” Але мій страх — той, що шепотів про Тома, про втрату, про відкинення — тримав мене в тіні.

Я дістав гортензію з кишені й поклав її на аркуш із малюнком. Я залишу це в книгарні, між книгами, де вона їх знайде. Може, завтра, коли вона прийде знову. Я ступив до дверей, але зупинився. Її погляд — той, що я відчув у кав’ярні, — був зі мною. Вона бачила мене, коли я сказав: “Я хочу знайти тебе.” І в її очах було не лише страх, а й іскра. Може, вона відчувала те саме, що й я — тяжіння, що було сильнішим за дощ.

Я відчинив двері книгарні, і дзвіночок над входом тихо задзвенів. Запах старих книг і воску огорнув мене, наче обійми. Містер Грейвз сидів за прилавком, його сива борода гойдалася, коли він гортав товсту книгу з потертою обкладинкою. Його очі, сірі, як туман Сілвервейла, піднялися до мене.

— Ноа, — сказав він, його голос був низьким, із ноткою підозри. — Пізно для книг. Чи ти шукаєш щось інше?

Я усміхнувся, намагаючись виглядати невимушено.

— Просто ховаюся від дощу, — збрехав я, обтрушуючи краплі з пальто.

Він примружився, ніби бачив мене наскрізь. Я пройшов до полиць, де стояли альбоми про мистецтво. Мої пальці торкалися обкладинок, шукаючи книгу про море — ту саму, де я знайшов вірш Клари. “Зірки падають у море, але не тонуть,” — було написано на пожовклій листівці, підписаній “Клара Вест”. Я знайшов її випадково, місяць тому, коли шукав альбом про Моне. Той вірш був як удар — він повернув мене до Лайтбері, до ночі біля маяка, коли я розмовляв із дівчиною, чиї зірки сяяли яскравіше за мої хвилі.