Розділ 3. Його тінь у світлі

Клара

Сілвервейл дихав туманом, що гойдався над бруківкою, наче подих моря. Ранкове сонце пробивалося крізь хмари, малюючи золоті відблиски в калюжах, а ліхтарі ще горіли, ніби не хотіли відпускати ніч. Я йшла до “Тіні дуба”, стискаючи сумку, де лежав лист — “Ти чарівна, коли поспішаєш, Кларо” — із малюнком зірок, що падають у море. Мої кроки відлунювали, а зелений шарф гріяв шию, але я не могла позбутися відчуття його погляду. Не загрозливого, але такого, що пронизував, ніби хтось бачив мою душу — ту, що я сховала п’ять років тому, коли стала Клер замість Клари.

Софі йшла поруч, її червона куртка світилася в сірому ранку, а голос гудів, як радіо. Вона розмахувала парасолею, хоч дощ давно припинився, і говорила без упину про те, як викриє мого “таємничого поета”.

— Якщо він там, я змушу його зізнатися, — сказала вона, крутячи парасолю в руках. — Але, Кларо, визнай: тобі подобається ця інтрига. Листи, зірки… Це як твій особистий любовний роман.

Я похитала головою, але її слова зачепили. Лист із учора — кремовий аркуш із синім чорнилом і малюнком зірок — був у моїй сумці, наче таємниця, яку я боялася розгадати. Хтось знав моє справжнє ім’я, Клара Вест, а не Клер, якою я була для всіх у Сілвервейлі. Хтось бачив мої малюнки — зірки, море, гортензії, — які я ховала в блокноті, соромлячись показати світу. П’ять років тому я покинула мрію бути художницею, обравши безпечну роботу дизайнерки обкладинок у “Срібному пікселі”. Мої дні стали рутиною: кава, ноутбук, вечірні прогулянки парком, де я слухала шепіт листя й уявляла, як малюю зірки. Але той лист… Він був як шепіт зірок, що кликав мене назад до себе.

— Це не інтрига, — пробурмотіла я, поправляючи окуляри, що з’їжджали на кінчик носа. — Хтось був у моїй сумці. Це… занадто близько.

— Близько чи романтично? — Софі підморгнула, штовхнувши мене ліктем. — Ти ж казала про того красунчика в кав’ярні. Очі, як море, іскра, від якої ти тане.

Я відчула, як щоки спалахнули, і прискорила крок. Я згадала його — чоловіка в темній куртці, із блокнотом, що сидів у кутку “Тіні дуба”. Його погляд — темний, із теплою іскрою — затримався на мені довше, ніж дозволяла випадковість. Я відвернулася тоді, відволікшись на дзвінок, але його очі залишилися зі мною, наче намальовані в моєму блокноті.

Ми зайшли в кав’ярню. Запах кави з корицею змішався з тихим джазом, що лився з колонок, а світло ламп відбивалося у вікнах, наче зірки в морі. Лія, бариста з розпатланим пучком і посмішкою, що робила ранок теплішим, кивнула нам із-за прилавка. Я озирнулася, шукаючи його. Він був там — у кутку, із блокнотом, його пальці стискали ручку, а темне волосся спадало на очі. Наші погляди зустрілися, і його усмішка — м’яка, ледь помітна — змусила моє серце тремтіти, ніби хвиля, що торкається берега.

— Господи, Кларо, це він, — прошепотіла Софі, тягнучи мене до столика біля вікна. — Ти вся палаєш. Іди до нього, чи я влаштую сцену.

— Тільки спробуй, — я сіла, поправляючи окуляри, але мої очі поверталися до нього. Він писав у блокноті, але його погляд ковзав до мене, наче я була єдиною в цій переповненій кав’ярні. Я замовила латте з корицею, намагаючись слухати Софі, яка розповідала про нового клієнта, що вимагав “обкладинку з дельфінами і серцями”. Але мої думки були з ним. Я дістала блокнот і почала малювати — гортензії, білі й ніжні, як у моїх дитячих мріях про виставки картин. Мої пальці рухалися самі, але я відчувала його погляд — теплий, як сонце, але важкий, як море перед бурею.

Гортензії завжди були особливими. У Лайтбері, де я виросла, вони росли біля будинку моєї тітки, оточуючи його, наче хмари. Я малювала їх у дитинстві, уявляючи, що кожна пелюстка — це зірка, що падає в море. Мій учитель мистецтва, містер Ленгтон, казав, що мої гортензії “дихають”. Але потім він розкритикував мої картини, сказавши, що їм бракує душі. Я покинула пензлі й поїхала до Сілвервейла, залишивши гортензії, зірки й море позаду. Але цей чоловік… Його малюнки були як мої. Як він міг знати?

— Кларо, ти знову в мріях, — Софі пирхнула, сьорбаючи свою каву. — Якщо не підеш до нього, я сама спитаю, чи він твій таємничий поет.

Я зітхнула, але мої пальці торкнулися сумки. Я хотіла дістати ноутбук, щоб відволіктися, але намацала ще один аркуш. Серце закалатало. Я витягла його, розгорнула. На аркуші був малюнок — море, ніжні хвилі, одна зірка, що світилася над горизонтом. А знизу — синім чорнилом, тим самим чітким, але м’яким почерком:

“Твоє море не врятує тебе, Кларо.”

Я завмерла. Слова звучали як загадка, але не погроза. Не врятує від чого? Від моїх страхів? Від нього? Я подивилася на нього — на того чоловіка в кутку. Він дивився на мене, його очі були глибокими, але не холодними. У них було тепло, змішане з тривогою, ніби він чекав моєї реакції.

— Кларо, це ж… — Софі схопила аркуш, її очі округлилися. — Це не моторошно, це романтично! Він малює, як ти. Іди до нього, чи я закричу.

Я стиснула аркуш, відчуваючи, як тепло його слів розтікається по мені. Малюнок був схожий на мої — той самий стиль, той самий біль у штрихах. Як він дізнався? І чому його слова — “Твоє море не врятує тебе” — звучали, як вірш, який я могла б написати? Я встала, ігноруючи сміх Софі, і пішла до його столика. Мої ноги тремтіли, але я не могла зупинитися. Він підняв погляд, його усмішка стала ширшою, але в очах промайнула тінь невпевненості.

— Ти Клара, правда? — його голос був низьким, із хрипотою, що пробирала до кісток. — Я Ноа.

Я завмерла. Він знав моє ім’я. Моє справжнє ім’я. Я простягнула йому аркуш, мої пальці тремтіли.

— Це ти залишив? — спитала я, намагаючись звучати твердо.

Він подивився на малюнок, його пальці торкнулися аркуша, і я відчула, як тепло його руки пройшло крізь мене, наче хвиля.

— Я бачив твої малюнки, Кларо, — сказав він тихо, його очі не відривалися від моїх. — Зірки, море, гортензії. Вони… як ти. Я хотів, щоб ти знала, що я їх бачу.