Розділ 2. Тіні на горизонті

Ноа

Дощ у Сілвервейлі був моїм союзником, його шелест глушив мої кроки, а мокра імла зливала тіні в єдине ціле. Я йшов за нею вулицею Срібною, тримаючись у темряві між ліхтарями, куди світло не доходило. Клара поспішала вперед, руде волосся гойдалося під зеленим шарфом, просоченим вологою, чоботи цокали по бруківці — ритм, що відлунював у моїх грудях, ніби барабан одержимості. Я не називав це стеженням. Ні, це було тяжіння, магнітне, невідворотне, як зірки, що падають у море — мотив з її ескізів, які я випадково побачив у книгарні "Старий пергамент". Вона залишила блокнот на прилавку, відволіклась на розмову з продавцем про видання Едгара Аллана По, про його темні таємниці, що так пасували до моїх. Зірки, море, гортензії — квіти, що розпускаються в тіні, символізуючи приховані емоції, як моя душа, спрагла її тепла. Її душа лежала на тих сторінках оголеною, вразливою, з дрібними деталями: хвилі, що лижуть берег, пелюстки, що тремтять від вітру. Я хотів доторкнутися до неї, проникнути в той світ, навіть якщо вона цього не усвідомлювала. Її рухи — грація лані, окуляри, що з’їжджали на кінчик носа, — були запрошенням до таємниці, яку я розгадав би одним подихом. Уявляв, як торкаюся її волосся, вдихаю запах дощу й фарби, шепочу слова, що змусять серце битися в унісон з моїм.
Вчора ввечері, у кав’ярні "Тінь дуба", з її дерев’яними балками й ароматом свіжої кави, я залишив перший справжній лист. Вона сиділа за столиком біля вікна, де дощ малював сітку на склі, відволіклась на дзвінок — голос подруги чи колеги з галереї, де Клара реставрувала старі картини, повертаючи життя полотнам забутих майстрів. Сумка з’їхала зі стільця, блокнот вислизнув на підлогу, і я не втримався. Підняв, взяв аркуш, рукою, що тремтіла, написав: «Ти чарівна, коли поспішаєш, Кларо. Твоє волосся — як осіннє листя в дощ, очі — зірки, що падають у море. Я бачу тебе, кожну твою лінію, кожен подих». Підписав «Тінь», бо так я себе відчував — невидимим, але присутнім. Серце калатало, ніби я крав не папір, а шматок її сутності, вдихав її ауру. Поклав назад непомітно, сів у кутку, ховаючись за газетою з некрологами, спостерігав, як вона хмуриться, шукає, але не знаходить одразу. Коли пішла, взяла все, і я знав: удома, при свічці, прочитає, відчує мій подих крізь папір, серце стиснеться від незрозумілого хвилювання.
Сьогодні дощ посилювався, краплі стукали по дахах і калюжах, як мої думки — нестримні, хаотичні, кружляли вихором. У руці я тримав гортензію з квіткового кіоску на розі, де стара квіткарка зморщила чоло, питаючи, для кого. «Для душі», — відповів я, і пелюстки тремтіли від вологи, як її губи, коли вона сміється над жартом у книгарні, розкриваючи веснянки на щоках. Зупинився біля книгарні, де вона працювала, вітрина світилася теплим жовтим світлом ламп, відображаючи ліхтарі, дощ і мої очі — темні, з тривогою, що жерла зсередини, не ховаючись. Усередині Клара перекладала томики віршів Шекспіра й Байрона, пальці ковзали по обкладинках м’яко, ніби по шкірі коханця, нігті з легким лаком кольору моря. Я дивився крізь скло, уявляючи, як входжу, простягаю квітку: «Це для тебе, від того, хто знає твої зірки». Але ні, я — тінь, не герой з її ескізів, лише спостерігач, що жадає більшого.
Поклав руку на аркуш у кишені пальта, де чорнило ще не висохло: нові слова, намальовані від руки — море з хвилями, зірка, що падає, її ім’я, вплетене в пелюстки гортензії. Залишу для неї — під дверима квартири, в блокноті на прилавку чи між сторінками улюбленої книги «Зірки над безоднею». І може, завтра вона подивиться на мене в книгарні — не як на випадкового покупця, а як на того, хто хоче бути її морем, що приймає зірки, її таємницею, що розкривається повільно. Дощ ховав мої сльози, змішуючи з краплями на обличчі, а гортензія в руці в’яла, пелюстки темніли, чекаючи її дотику, що оживить.
Тіні мають свої таємниці, глибокі й липкі. Я знав про неї більше, ніж вона уявляла, бо спостерігав тижнями. Її квартира на третьому поверсі старого будинку з балконом, завішаним плющем, що шепотів ночами. Жила сама після розставання з тим хлопцем — художником-невдахою, який сміявся з її ескізів, називав їх «дитячим малюванням». Я бачив, як вона малює ночами, світло лампи пробивається крізь тонкі штори, силует руки з пензлем. Одного разу піднявся сходами, старі сходинки скрипіли, торкнувся дверей — запах кави, фарби й самотності просочився крізь щілину. Не ввійшов, ще не час, але листи накопичувалися: перший у кав’ярні, другий у книгарні, затиснутий у «Зірках над морем» Т. С. Еліота, третій — у галереї, під рамою картини з морем. Кожен — шматок мене, що просочується в її світ, як чорнило в папір.
Сілвервейль спав під дощем, вулиці порожні, лише відблиски ліхтарів у калюжах, і ми — я і вона, в танці тіней. Її чоботи цокали далі, до галереї на краю міста, де мала зустріч із куратором про реставрацію. Я йшов слідом, тримаючи дистанцію в двадцять кроків, серце гупало в такт. У голові крутилися образи: ми вдвох на березі вигаданого моря, зірки падають до ніг, гортензії цвітуть килимами, її рука в моїй. Але реальність холодніша за дощ: поліція? Ні, вони побачать злочинця, не закоханого. Це любов, чиста, нестримна. Я просто хочу бути ближче, відчути тепло її шкіри. Завтра — ще один лист, досконаліший: «Кларо, твоє світло розганяє мої тіні, як зірка — ніч. Дозволь мені стати твоїм морем, що тримає твої падіння». І гортензія на підвіконні, щоб цвіла для неї.
Вона зупинилася біля галереї, витерла окуляри рукавом шарфа, краплі скочувалися по склу. Я сховався за мармуровою колоною, подих затамував, серце гупало, ніби хотіло вирватися. Вона увійшла, двері клацнули за нею, залишивши щілину світла. Я підійшов тихо, поклав гортензію на сходинку — із запискою, складеною в конверт з її ім’ям: «Від тіні, що любить тебе сильніше за дощ. Твоя зірка чекає». Пішов геть у дощ, відчуваючи, як тяжіння посилюється, тягне мене назад, але я опирався. Скоро вона зрозуміє, прочитає листи, відчує зв’язок. Скоро я стану видимим, вийду з тіні, і її світло огорне нас обох. Дощ не вщухав, але в ньому я бачив надію — мокру, але живу.