Розділ 1. Лист у дощі

Клара

Дощ у Сілвервейлі ніколи не здавався мені холодним. Він падав м’яко, обіймаючи вулички бруківкою, що блищала під ліхтарями, і шепотів щось ніжне, ніби вірші, які я писала в юності. Я поспішала додому, тримаючи сумку, де лежав мій блокнот із ескізами зірок і моря. Мої чоботи цокали по мокрому каменю, а зелений шарф гойдався від вітру. Я любила ці вечори — тихі, сповнені запаху мокрих листків і кави з “Тіні дуба”. Але сьогодні щось було інакше. Я відчувала погляд. Хтось дивився на мене.
Я зупинилася біля старої книгарні на вулиці Срібній. Її вітрина світилася теплим золотавим світлом, відображаючи моє обличчя — бліде, із краплями дощу на склі окулярів. Я поправила їх, озираючись. Вулиця була порожня, лише тіні гойдалися під ліхтарем, наче танцювали в ритмі дощу. Але я знала — хтось був там. Кроки, ледь чутні, зупинилися, коли я обернулася. Може, це вітер. Може, моя уява, яка завжди малювала більше, ніж я могла сказати.
Книгарня “Срібний фоліант” стояла на розі Срібної та В’язкової, немов вартовый Сілвервейла. Її дерев’яні двері з різьбленими візерунками гуділи від старості, коли хтось їх відчиняв, а всередині пахло старими книгами й воском. Я часто заходила туди в обідню перерву, гортаючи пожовклі сторінки, шукаючи щось, що могло б розбудити в мені ту Клару, яка колись вірила в мистецтво. Власник, містер Грейвз, старий із сивою бородою і очима, що бачили більше, ніж він розповідав, завжди посміхався мені, ніби знав мою таємницю. “Ти шукаєш не книгу, а себе, Клер,” — сказав він якось, і я засміялася, але його слова зачепили щось глибоко в мені.
Сьогодні я не зайшла. Дощ гнав мене додому, а тривога — швидше. Я працювала графічною дизайнеркою в агентстві “Срібний піксель”, створюючи обкладинки для любовних романів — книг, які я читала лише наполовину, бо їхні історії здавалися мені занадто передбачуваними. Мої дні були рутиною: кава в “Тіні дуба”, години за ноутбуком, вечірні прогулянки парком, де я слухала шепіт листя й уявляла, як малюю зірки, що падають у море. Я ховала свою мрію — бути справжньою художницею, як колись, коли я була Кларою Вест, а не “Клер”, якою стала в Сілвервейлі після п’яти років утечі від себе.
П’ять років тому я залишила все. Мої картини, пензлі, навіть маленький альбом із віршами, які писала ночами, сидячи на березі моря в містечку Лайтбері. Там, біля старого маяка, я малювала зірки, що відображалися в хвилях, і вірила, що одного дня мої роботи висітимуть у галереях. Але один вечір усе змінив. Критика мого викладача мистецтва, містера Ленгтона, була нищівною: “Твої роботи гарні, Кларо, але їм бракує душі. Ти малюєш те, що бачиш, а не те, що відчуваєш.” Я не змогла цього витримати. Я зібрала речі, переїхала до Сілвервейла й обрала безпечне життя дизайнерки. Мої картини залишилися в Лайтбері, заховані в коробці під ліжком у будинку моєї тітки. Я думала, що поховала Клару Вест назавжди. Але сьогодні ця рутина тріснула, як тонке скло.
Я дісталася до свого будинку — старого, із різьбленими карнизами й вікнами, що дивилися на дахи Сілвервейла. Його цегляні стіни, порослі плющем, здавалися мені захистом від світу, але сьогодні вони виглядали інакше — ніби ховали таємницю. Піднявшись на другий поверх вузькими сходами, що рипіли під ногами, я зачинила двері на два замки й скинула мокрий плащ. Лампа залила квартиру м’яким світлом, висвітлюючи полицю з книгами, кактус у горщику, фотографію моря в рамці — єдине, що я дозволила собі взяти з Лайтбері. Я поставила чайник, намагаючись заспокоїтися, але тривога не відпускала. Той погляд — важкий, але не ворожий — переслідував мене.
Я розстебнула сумку, щоб дістати ноутбук, але мої пальці намацали щось незнайоме. Аркуш. Кремовий, складений удвоє. Я нахмурилася — я не клала його туди. Розгорнула. На аркуші було написано синім чорнилом, чітким, але м’яким почерком:
“Ти чарівна, коли поспішаєш, Кларо.”
Моє серце закалатало. Хтось знав моє справжнє ім’я. У Сілвервейлі я була Клер — для колег, для Софі, для всіх. Клара Вест залишилася в минулому, разом із моїми малюнками й віршами, які я покинула п’ять років тому, коли вирішила, що мрії про мистецтво — не для мене. Я перевернула аркуш. На звороті був ескіз — зірки, що падають у море, намальовані грубими, але ніжними штрихами. Вони були схожі на мої власні, які я ховала в блокноті. Я відсахнулася, аркуш тремтів у моїх руках.
Хтось був у моїй сумці. У “Тіні дуба” я залишила її на стільці, коли відволіклася на дзвінок від клієнта. Хвилин на п’ять. Достатньо, щоб хтось поклав лист. Я згадала той момент. Кав’ярня була майже порожня, лише кілька відвідувачів: літня пара біля вікна, дівчина з ноутбуком, що гризла олівець, і він — чоловік у кутку, у темній куртці, із блокнотом у руках. Його волосся спадало на очі, а погляд — темний, із теплою іскрою — затримався на мені довше, ніж треба. Я відчула, як мої щоки спалахнули, коли наші очі зустрілися. Але потім я відвернулася, відволікшись на дзвінок. Чи це був він? Чи він знав, ким я була?
Я кинулася до дверей — замки цілі. До вікон — зачинені. Я повернулася до дивана, стискаючи аркуш. Це не було схоже на жарт. Це було… занадто особисте. Я згадала “Тінь дуба” детальніше. Старовинні дерев’яні столи, запах кави й свіжої випічки, джаз, що тихо грав із колонок. Бариста Лія, із її вічно розпатланим пучком і посмішкою, запитала, чи хочу я ще круасан. Я відмовилася, занурена в розмову з клієнтом, який наполягав на “яскравішому рожевому” для обкладинки роману. Моя сумка лежала на стільці, відкрита. Я не звертала уваги. Але хтось звернув.
Я схопила телефон і набрала Софі. Вона відповіла після другого гудка, її голос був сонним, але веселим.
— Кларо, що за паніка? — спитала вона.
— Софі, хтось залишив мені лист. У сумці, — я стиснула телефон. — Із моїм справжнім ім’ям. І малюнком. Зірки, море… як мої.
— Що? — Софі різко прокинулася. — Читай!
Я зачитала: “Ти чарівна, коли поспішаєш, Кларо.” І описала малюнок. Софі видихнула.
— Господи, Кларо, це звучить… романтично. Але й трохи моторошно. Ти впевнена, що сумку не залишала?
— У кав’ярні, — призналась я. — Я відволіклася. Там був чоловік. У кутку. Він дивився на мене.
— Ого, — Софі засміялася. — Красунчик із таємницею? Ти ж любиш таке. Окей, я їду. Не відчиняй двері, ясно?
Я кивнула, хоч вона цього не бачила. Поки я чекала, я відкрила блокнот і подивилася на свої ескізи. Зірки, що падають у море. Я малювала їх у Лайтбері, сидячи на скелях біля маяка. Той маяк був моїм притулком. Я приходила туди щовечора, коли сонце ховалося за горизонтом, а зірки виринали з неба, ніби падаючи в море. Мій учитель, містер Ленгтон, казав, що мої малюнки — це “спроба вловити вічність”. Але після його критики я перестала вірити в себе. Я заховала пензлі й обрала ноутбук. Але цей лист… Він був як голос із того минулого, яке я намагалася забути.
Дзвінок у двері змусив мене здригнутися.
— Кларо, це я! — гукнула Софі.
Я відчинила двері. Софі увірвалася, мокра від дощу, її парасоля крапала на підлогу. Вона скинула червону куртку й схопила лист.
— Ну, показуй свою таємницю, — сказала вона, читаючи. Її брови піднялися. — Це точно не Тім із роботи. Він би написав щось типу “Крута обкладинка, Клер!” Це хтось, хто знає тебе. Справжню тебе.
— Але хто? — я сіла, стискаючи блокнот. — І чому він називає мене Кларою?
Софі жувала губу, задумливо дивлячись на малюнок.
— Може, це твій таємничий залицяльник, — вона підморгнула. — Завтра йдемо в “Тінь дуба”. Якщо твій красунчик там, ми його викриємо. А зараз — чай. Я промокла.
Я ледь усміхнулася, але мої думки були з ним. Чоловік у пальті, із темними очима й іскрою, що змусила мене забути про дощ. Я подивилася у вікно. Вулиця була тихою, але я відчувала його — десь там, у тіні, із листом, який він ще не написав. І я не знала, чи хочу тікати від нього, чи бігти назустріч.
Я поставила чайник для Софі, але вона вже гріла руки над обігрівачем, бурмочучи щось про “проклятий дощ”. Її руде волосся, вологе від води, спадало на плечі, а очі блищали від цікавості. Софі завжди була такою — як буря, що вривається в моє тихе життя й перевертає все догори дном. Ми познайомилися два роки тому, коли вона влетіла в “Срібний піксель” із пачкою листівок, які треба було терміново надрукувати для її благодійного ярмарку. “Ти виглядаєш, ніби ховаєшся від світу, Клер,” — сказала вона тоді, і я не змогла не засміятися. З того дня вона стала моєю подругою, єдиною, хто знав, що я колись була Кларою.
— Ти думаєш, це хтось із Лайтбері? — спитала Софі, сьорбаючи чай із моєї улюбленої чашки з котиком.
Я похитала головою.
— Я ні з ким там не спілкуюся. Після того, як я поїхала… я обірвала всі зв’язки.
— Навіть із тим твоїм учителем? Як його… Ленгтон? — Софі примружилася. — Він же був одержимий твоїми картинами, так?
— Він їх розкритикував, — різко відповіла я. — Сказав, що вони без душі.
Софі фиркнула.
— Без душі? Та ти малювала зірки, ніби вони живі! Я бачила той твій альбом. Там було… магія.
Я відвела погляд. Софі бачила лише кілька моїх старих ескізів, які я одного разу показала їй після келиха вина. Вона не знала, що кожен із тих малюнків був спогадом про Лайтбері, про ночі біля маяка, коли я відчувала себе частиною неба й моря. Той маяк був особливим. Його білі стіни, потріскані від солоного вітру, і ліхтар, що миготів у темряві, були моїм притулком. Я приходила туди з блокнотом, із фарбами, іноді навіть із гітарою, яку так і не навчилася грати. Одного разу я зустріла там хлопця — він був старший, із тихим голосом і руками, що пахли олією для картин. Він малював море, але не зірки, а хвилі, що билися об скелі. Ми розмовляли до світанку, але я так і не дізналася його імені. Він зник, як і мої мрії.
— Кларо, ти мене чуєш? — Софі помахала рукою перед моїм обличчям.
— Вибач, — я зітхнула. — Просто… цей лист. Він ніби з того часу. З Лайтбері.
Софі нахилилася ближче.
— Точно. А що, якщо це той хлопець? Ну, з маяка? Може, він знайшов тебе тут?
Я засміялася, але сміх вийшов нервовим.
— Це було п’ять років тому. І я не знаю, хто він був. Ми говорили одну ніч.
— Одна ніч — це багато, — Софі підморгнула. — Окей, давай подумаємо. Ти залишаєш сумку в кав’ярні, хтось кладе лист. Це хтось, хто знає, що ти малюєш зірки. І знає твоє ім’я. Це або хтось із минулого, або… — вона зробила драматичну паузу, — сталкер.
— Дуже смішно, — я кинула в неї подушкою. Але в її словах був сенс. Лист був занадто точним. Занадто моїм.
Софі встала й почала ходити по кімнаті, розглядаючи мої полиці. Вона зупинилася біля фотографії моря.
— Це Лайтбері, так? — спитала вона.
— Так, — я підійшла до неї. На фото був той самий маяк, його силует на тлі бурхливих хвиль. Я зробила цей знімок у свій останній день там, перед тим, як поїхати до Сілвервейла.
— Може, тобі варто туди повернутися, — тихо сказала Софі. — Якщо цей лист від когось із минулого, відповіді там.
Я похитала головою. Лайтбері був закритою книгою. Але лист у моїй руці казав інакше.