12.

Темрява не намагалася швидко розвіятися. У вухах шум ставав сильнішим, досяг піку і відходив, розсіювався... Потім стало чутно голоси. 

Я поступово стала відчувати тіло.

Один голос був знайомим. Чи ні... Богдан! 

Стало сил трохи розтулити очі. Ненадовго. Світло било різкостю. Потім знову ще спроба відкрити очі. Шум почав зникати. 

- Тобто вона знепритомніла не через хворобу? Я вірно зрозумів? Тобто її лікувати не треба? Тоді чому вона досі не прийшла до тями?

Богдан стояв спиною до мене і когось засипав питаннями.

Я поворушила рукою. 

Мене помітили.

- Люба, моя маленька, ти так мене налякала! 

Він взяв мене за руку, став її цілувати і прикладати долонею до своєї щоки. Його ледь помітна щетина злегка поколювала мою долоню. І це було приємно. Незвично, але приємно. Бо раніше я терпіти не могла бородатих і навіть злегка неголених чоловіків.

Медсестра Віра, прочиталая я посаду та ім'я на бейджику, підійшла і оглянула мене. 

Виявилося, що коли я знепритомніла, Богдан привіз мене до лікарні. І я оце лежала в приймальному відділенні на кушетці. Класти мене в стаціонар ніхто не збирався. Лише знову попередили про мою несумісність з знеболюючими певної категорії. 

Богдан слухав дуже уважно все. І не розумів, чому я відмахуюся від усього і бажаю пошвидше звідти піти.

- Не можна так легковажно відноситися до свого здоров'я! - накинувся він уже в машині на мене.

- Та заспокойся. Я це все знаю. Ну протупила. Давно такого не було зі мною, - заспокоювала його я, як могла. - Вибач, що налякала.

- Вибач? Вибач?? Та я з тобою посивію раніше, ніж побачу внуків!  Ти вийшла на сходи і ледь не скотилася по них! Бліда як стіна, губи сині! Добре, що я вийшов з машини і пішов тобі назустріч, встиг піймати. Ти хоч розумієш, як ти мене налякала?!

- Так, Богдане. Зупинись. Досить. Я не буду більше нічого слухати. І так відчуття не райські, а тут ще ти...

Мене стало напрягати його слова. Слова про внуків дуже напрягли. Я тут не знаю, чи дітей взагалі можу мати. Його знаю зовсім короткий відрізок часу. Такі довгострокові плани на мене я не люблю і тому все відрізаю зазвичай. 

Неочікувано, але він став на світлофорі і повернувся до мене з щасливою посмішкою, що зовсім спантеличило.

 - Що? - не витримала я.

- Ти вперше назвала мене на ім'я.

 - Ага. А що? Я невірно назвала?

Боже, що тут такого?!

- А от ти свого так і не назвала.

Що, чесно? Він бігає тут, ночує, кормить мене  та турбується, а імені мого не знає? Серйозно? Я що тут в якусь дораму потрапила? Чи це розіграш?

- Ти серйозно? - не повірила я.

Богдан повернув до парковки біля мого під'їзду. 

- Та знаю я як тебе звати. Ще біля бару Володимир здав тебе. І як звати, і хто ти, і адресу твою. Ти- Лада. Тридцять три роки. Працюєш статистом. Живеш в цьому будинку. Любиш польові квіти, каву з молоком, слухати музику гучно в навушниках, і як виявилося не переносиш деякі знеболювальні. По ходу я буду завжди переживати за тебе. Бо спокійно ти жити мені не дасиш. З тобою щось та й трапляється.

Я була в шоці. 

- А ти - досить спостережливий. Мені тебе боятися? Бо я так багато про тебе не знаю. Я взагалі нічого про тебе не знаю, окрім імені, машини, на якій ти їздиш, і того факту, що ти дуже наглий.

- Мені тридцять шість років. Працюю замом керівника в охоронній агенції. Живу сам останні вісім років. В основному працюю і багато. Буваю їзджу в відрядження. Бо наша агенція має контракти і в інших регіонах. Але не надовго. Полюбляю чорний чай і чотири ложки цукру. І солодке. У мене є старший брат. А ще я люблю поганяти на мотоциклі вночі. 

Останній факт змусив мої очі сяяти яскравіше.

- Мотоцикл? А покатаєш?

Богдан засміявся.

- Це єдине, що ти почула?