11.

Коли я прокинулася, за вікном вже темніло. 

Той тянучий біль пройшов. Спазмів стало меньше і ледь помітні. Слава богу. Сон - мій найкращий помічник.

До речі, про помічників...

Поряд зі мною вже нікого не було. Я оглянула всю квартиру. Богдана не було.

Ну і добре. Меньше цих незручних моментів. Він і так забагато про мене тепер знає. А от я про нього майже нічого і не дізналася. Якийсь таємничий незнайомець. Чи після такого пережитого він тепер не незнайомець?..

Було спокійно і тихо в квартирі.

Забурчав живіт. Все-таки за день я так нічого і не поїла.

На кухні мене чекав зварений суп і записка на холодильнику.

"Вибач, але змушений був поїхати. Маю надію, що тобі стане краще. Ще зустрінемося. Б."

І смайлик. 

Стиць-гриць. Смайлик!

Ну, це краще, ніж сердечко.

І на тому дякую.

Супчик вийшов бомбічний. Зайшов на ура. Ще й добавку доливала. Помітила, що на столі стоїть букет польових квітів у вазі. Цікаво, як він знайшов вазу? Бо я тоді зовсім забула про той букет.

Врешті-решт вечір пройшов у мене спокійно. Домашні справи так-сяк поладнала і вирішила увімкнути якийсь серіал. Бо спати вже не хотілося. А книгу нову я так і не купила. Хоча деякі бажанки вже були.

Серіал випав на китайську казку. З історичним підтекстом, гарними костюмами і нереальними почуттями між головними героями. Було приємно поринути в таку розслаблену нереальну історію кохання. Не зчулася, як заснула. 

Зранку як завжди мене розбудив будильник. Вставати не дуже хотілося. Було досить млосно. Слабкість давалася взнаки у всьому. Снідати розхотілося. Навіть кави не пила. І от в такому стані я поїхала на роботу. Голова крутилася майже весь день. Під обід прийшло повідомлення від невідомого абонента.

" Привіт, маленька. Я тебе сьогодні після роботи підвезу додому. Не біжи на маршрутку. Побережи себе. Б."

Ага. Отже, це Богдан. Вирішила поки що не зберігати його номер. Бо я ж знаю його всього нічого. 

Обідати зовсім не хотілося. Випила лише чаю. Без цукру. Бо навіть від улюбленого солодкого  мене тошніло і ставало тільки гірше. Ну нічого страшного. Перетерплю. Завтра стане вже легше. Це просто такі у мене дні. 

З бухгалтерії дівчата прибігли до нас,статистів, з тортиком  незаддовго до кінця робочого дня. Бо їхня зам головного бухгалера заміж вийшла. Тому святкують всі. Адже таку приємну жіночку знали чи не всі на роботі. Хоча мені і було погано фізично, та морально я була рада за наречену. Тому пішла хоч трохи побути зі всіма.

 -Може знеболюючого? - побачивши мої муки, запропонували дівчата на нашій імпровізованій кухні.  - Ти ж мучаєшся. Навіщо? Випий і стане легше.

Я не витримала. 

- А давайте.

І забула попередити, що деякі знеболюючі не п'ю через несумісність.

Запила таблетку і стала чекати полегшення.

Розмови, сміх, радісне піднесення... Всі можливі щасливі емоції літали в кухні. Тортик був майже знищений дівчатами. Бо хтось їв тільки крем, хтось любив бісквіт, а хтось тільки фрукти з начинки. Але між дівчатами панувала гармонія. Шампанське лилося рікою в чашки дівчат. Бокалів ніхто не тримав на роботі. Лише чашки для чаю чи кави. Тому з вибором посуду проблем не було. У кожної своя.

Прийшло повідомлення на телефон.

Млосність так і не проходила. Було відчуття, що тіло ставало не моє зовсім.

Глянула на телефон. 

"Я вже приїхав. Чекаю на тебе."

Дівчата саме доливали останнє шампаанське по чашкам. Моя ж чашка після чаю також була трохи налита. 

- Дівчата, я ж не п'ю. Навіщо? - стала докоряти я їм.

Відмахнулися всі від мене. Вони вже розпили далеко не одну пляшку. 

 - Та скільки там?! На один ковток. Що тобі там буде? Може навпаки попустить, і стане тобі легше. А так вип'ємо по останній за нашу наречену. 

Врешті-решт я випила лиш ковток невеликий, і мене ще сильніше затошнило від солодкого шампанського. Я тихо вилила залишки алкоголю і помила чашку.

- Дівчата, по мене вже приїхали. Вибачайте. Мушу йти. До завтра всім.

Почула здивовані відгуки від дівчат. Та на їх питання не стала відповідати. Пісдя розулення я мало що розповідаю про себе на роботі.

І я пішла від них. Голова крутилася сильніше. Млосність розливалася вже всим тілом. Ноги ставало переставляти важче. Насилу я дійшла до кабінету, де працювала, забрала сумку .

Як я дійшла до центрального виходу, погано пам'ятаю. Тіло моє було немов чуже. На сходах ганку шатало так, що я ледь трималася за поручень. 

- Що з тобою? - почула я стурбований низький і такий знайомий баритон немов крізь вату. В очах стрімко темніло. Далі я нічого не пам'ятаю. Мене немов вимкнули.