9.

Я думала, що він відвезе кудись мене. В якесь місце, щоб вразити і сподобатися.Ну чи як там хлопці вчиняють, коли запрошують дівчат на побачення...

Так... Стоп! Він - давно вже не хлопчик, та й я - не молоденька дівчинка. Які там враження, яке там побачення?..

Я сідала в машину до нього і гадала, куди він придумав мене відвезти, немов дівчисько на першому побаченні. Богдан так впевнено керував автівкою, що я зовсім не дивилася куди ми їхали. Мене більше цікавили його сильні руки, посмішка на обличчі і ямочки на щоках.

Тьху! Прокинься, дурепа. Не в казці ж!

- Ми приїхали, - з посмішкою сказав Богдан.

Я отямилася і роззирнулася. 

Супермаркет? Ні, гіпермаркет. Та щоб його! Вразити він мене захотів шопінгом? Ну-ну! Фантазер.

- Ти жартуєш? - вирвалося в мене.

- Я побачив, що вдома в тебе зовсім немає продуктів. Ти що голодуєш? - з посмішкою відповіла ця скотиняка з милими ямочками на щоках.

Я думала, що його приб'ю. А ні. Я його уб'ю! Ти диви на нього! Продуктів у мене вдома немає!

Може, я вдома не їм. 

Видно, поки я мовчала, моє обличчя все передавало субтитрами.

- Чи ти на дієті якійсь там? - запитав він.

Так, люба. Кримінальний кодекс ніхто не відміняв. Та й на стоянці точно є відеокамери і купа свідків. Вбивство треба вчиняти в безлюдному місці. Видихни! Все-таки може він просто жартує.

- Ти жартуєш? Я такою фігнею не страждаю, - знову вирвалося в мене.

Треба ретельніше слідкувати за словами. Бо мої думки стали себе озвучувати без команди.

- Ну й добре. Пішли.

Він вийшов з машини і став мене чекати.

Врешті-решт цей чолов'яга, тримаючи мене за руку, обійшов весь продуктовий відділ. Нагріб цілий візок продуктів. Які я зовсім не просила! Я навіть частину з них не їм взагалі. 

Думаєте, не пручалася? Ага.  Спробувала повикладати продукти назад на полиці. Богдан тактовно взяв мене за другу руку, відвів від полиці і поклав вільною рукою все назад до візка. А мене не відпускав. 

Проходячи ряд засобів гігієни я все-таки вирвалася.

- Ти куди? - здивувався Богдан.

- Мені треба, - різко я відповіла і швидко побігла в ряд, шукаючи очима потрібну марку прокладок. Все-таки жіноча природа взяла своє. А вдома зранку я забрала останню штуку з пачки.

Остання пачка так потрібна мені, стояла на верхній полиці. Та щоб його! Хто ховає на верхні ряди такі потрібні речі! 

Наді мною показалася знайома сильна рука, яка дістала цю пачку.

- Чого не сказала? - почула я за спиною, чудово розуміючи, що Богдан стоїть і тримаю цю кляту пачку.

Я не засоромилася. Я розлютилася.  

- А чому я повинна щось тобі казати? І взагалі хто ти такий, щоб я звітувала перед тобою!- я була мега зла.

Він посміхнувся. 

- Тепер зрозуміло, чому ти так психуєш, - спокійно поклав прокладки в візок. - Може ще щось потрібно?

Його спокій мене злив ще більше. 

- Ні, - гаркнула я і пішла до каси.

Як і очікувалося, Богдан проігнорував мою спробу розрахуватися на касі. Просто забрав телефон, щоб я не змогла нічого оплатити.

Потім взяв два величезні повні пакети і махнув головою до виходу. 

- Якщо більше нічого не хочеш, то пішли додому, - і пішов непоспішаючи.

Я пішла непоспішаючи. Роздивлялася вітрини, знайшла непогану кофтинку на манікені, і запкам'ятала назву брендованого магазину, щоб потім ще повернутися.

Глянула фірменні кросівки, пораділа, що почався розпродаж. Бо давно запримітила там гарні кеди, але ціна кусалася. А спортивне зручне взуття я обожнювала. Туфель на каблуках у мене було зовсім мало, а от кросівок і кедів вистачало.

Потім згадала, що десь попереду йшов Богдан. І врешті-решт я ж тут не сама була. 

Знайшла Богдана вже в його машині.

- Ну тепер підкинь мене додому і на цьому маємо завершити нашу зустріч, - вирішила я розтавити крапки.

- М-м? - не зрозумів Богдан. - Що? 

- Дякую за вчорашній твій вчинок. Правда. Та й розвіялася я трохи тут. Але в мене були плани на сьогодні. Маю багато чого зробити вдома, доки вихідний. 

Чому ж він такий нерозуміючий? Здавався здогадливим, а тут прямо тупить, або робить вигляд.

- Добре. Розумію. Тобі ж завтра на роботу. 

Значить, все-таки не тупий. Фу-ух. 

- Так. На роботу. А я напланувала на сьогодні купу домашній справ, якці відкладала протягом тижня.

І чому я виправдовуюся перед ним?

Коли до моєї квартири залишилося пару кварталів, ми зупинилися на світлофорі. Там на тротуарі бабусі продавали квіти в відрах. Такі собі домашні букети. Багато хто не хотів їх купувати, бо вони були непрезентабельні, немодні. Але я любила такі квіти. Вони були справжні, не вирощені в парниках на хімікатах. І цю неідеальність я обожнювала в квітах.

Тут пролунав дзвінок. Богдан зупинився і відповів:

- Слухаю. Так. Наскільки це терміново? Я зрозумів. Через двадцять хвилин відповім. 

І вийшов з автівки.

Через пару хвилин він протягнув мені великий букет польвих квітів.

- Тримай. Я так розумію, що троянди червоні тобі краще не дарувати,- заявив він спокійно.

Я ж була приємно здивована. Все-таки він виявляється досить спостережлива людина.

 - Вгадав. І дякую, - я нюхала польові квіти і насолоджувалася. Бо такого запаху в місті не було. Тільки в полі. Навіть в парку, де залишали різнотрав'я, такого п'янкого запаху не було. Я точно це знала, бо нюхала квіти в парках регулярно.

- За таке не дякують. Я хочу, щоб тобі було завди приємно.

За пару хвилин ми були вже біля мого будинку. Він навіть не питав, а просто взяв пакети і відніс до квартири. 

- Якщо ти не проти, то можна я скористаюся твоїм ноутбуком. Потрібно глянути деякі файли з електронної пошти, - запитав Богдан, поставивши пакети на кухні.

- Добре. Можеш. Я не проти. він там в кімнаті на столі.

Мені було не шкода ноутбука і інтернету. Це просто реалії сьогодення- навіть у вихідний тебе можуть видзвонити по робочим питанням. Добре, що у мене робота проста, без ускладень. Отримала данні, набрала звітиі відправила їх. Все. За мою педантичність та уважність мене цінують на роботі. Адже я звіти складаю вже не один рік. І зазвичай помилки в них трапляються дуже рідко.