8.

Стою перед відкритою шафою, немов справжній баран. Вирячилася на одяг, і зовсім не розуміла що одягти.

Якщо одягну те, що майже дістала з верхньої полиці, а це спортивний костюм, то буду відчувати себе немов у спортзалі. Якщо одягну домашній костюм,який купувала два роки назад і який так ні разу і не одягла, то буду виглядати як з картинки. Проте буде видно, що я перестаралася. Адже я не одягаюся як з Пінтересту. 

Та-ак... Якийсь чолов'яга, хай навіть і симпатичний, якимось макаром потрапив до моєї квартири. Невідомо скільки він тут знаходився і що робив весь цей час... А я тут думаю як випіндритися і виглядати краще перед ним??.. На мене це не схоже. Хоча... Може років п'ять чи десять тому я б і хотіла виглядати краще, ніж я є насправді. Але теперішня я вже не хотіла напрягатися заради якогось там ефекту першої зустрічі чи типу того. Давно набридло грати роль жінки, якою я могла би бути, але якою я не є. 

Тому дістала свої старі рвані джинсові шорти і футболку з логотипом всесвітньовідомої рок-групи, гребінцем розплутала волосся, не захотіла нічого робити з обличчям. І ось така заспана пандочка в такому вирви око образі вийшла на кухню, де до сих пір незнайомець сидів і допивав каву. Явно не спішив підти додому.

- М-м, цікаво, - протягнув він, піднявши очі на мене, відриваючись від екрану свого смарфону.

- Мені теж цікаво. Хто ти такий? - сіла я навпроти нього.

Він посміхнувся і протяг мені руку.

- Богдан. 

-  Ага. Приємно. Майже, - сказала я та руку не подала. - Краще скажи що ти тут робиш? Я тебе бачила лише в барі. 

- Що зовсім нічого не пам'ятаєш? Нічого? Я думав, що такі дорослі дівчатка вміють пити. Та бачу це не про тебе, -спокіно мовив він, забираючи простягнуту руку.

Сказати, що я злякалася? Ні, не злякалася. Просто знову незручно. Знову доведеться якось викручуватися за свій спонтанний вчинок, якщо я правильно думаю.

- Ну, Богдане, ти теж хлопчик не шкільного віку. Розумієш прекрасно, що зп'яну можна зробити багато, та це не значить нічого для мене. Не ображайся, - додала я, чудово знаючи на що здібна добряче п'яною.

Богдан посміхнувся.

- Цікава ідея. Якось напою тебе добряче і провірю як далеко ти зможеш зайти.

-Тобто? - не зрозуміла я. - Я думала, що ми ... після бару... Та й ти тут зранку. Значить, ми... переспали?

Він розсміявся. І це був гарний сміх. Такий веселий низький сміх. Давно такого не чула.

Але ж тоді... 

- Тобто я неправильно все зрозуміла?

 - Краще б ти все пам'ятала. Ти після бару ледь на ногах стояла. Володимир забрав свою дружину, а я відвіз тебе додому. В машині ти міцно заснула. Лише вдома, коли я тебе хотів покласти на ліжко, ти не відпускала мене. Обійняла і не відпускала. Міцна хватка, до речі. Спортом не займалася раніше? Потім коли я сам заснув, ти встала і перевдяглася. Зрозумів то я вже зранку, коли ти поклала свою ногу на мене. Так що не накручуй себе, люба. Нічого не могло бути. Бо я люблю, коли займаються коханням двоє.

Я завмерла. Мало того що голова від похмілля ще не відійшла повністю, так ще й це. 

- Ти знайомий з Вовчиком? 

Він знову посміхнувся. 

-Це єдине що тебе турбує з всього почутого? Та-ак, значить пити ти з подругою більше не будеш сама. Тільки щоб я був десь поряд. Бо ти явно полюбляєш пригоди шукати. 

- Отже, нічого між нами не було, - полегшено я видихнула. 

- Що, зовсім не подобаюся? Чому таке полегшення? У мене тут план на сьогоднішній вихідний намалювався. Проведеш день зі мною? Не бійся. Обіцяю, що приставати не буду.

Його слова мені і сподобалися і ні водночас. Чому? Не знаю. Але стало цікаво...