3.

Після розлучення життя не завирувало. Стало простим спокійним потоком. Я майже нікуди не спішила. Перестала бігти з передчуттям, що спізнюся. Роботу я не змінювала. Друзів більше не стало. Але життя плинуло без тривог та переживань.

- Слухаю, - відповіла я на дзвінок в маршрутці, поспішаючи на роботу. 

- Ондатра ти моя люба. Я купила квитки. Вже! Тому відмови не приймаю! Тобі точно все сподобається! - зі сміхом майже прокричала моя подруга в слухавку.

"Треба зменшити гучність. Бо буду так кожного ранку червоніти в маршрутці", - зробила подумки собі помітку, тримаючи слухавку плечем, лівою тримаючи сумку, а правою тримаючись за поручень зверху, щоб не впрасти під час руху.

- Натко, і тобі доброго ранку. Не кричи. Тебе чують всі пасажири, - спробувала втихомирити подругу. 

Не подіяло. А хай йому...

- Та пофігу! Ти йдеш зі мною на те доросле шоу! Квитки я купила нам двом. Бо по-іншому мій чоловік мене не відпустить. Для нього ми йдемо в театр на показ сучасного мистецтва. Ти зрозуміла? А не так як минулого разу, коли ми пішли на виставку скульптур голих мужиків. Бо він тоді три дні зі мною не розмовляв.  І не треба мені втирати, що ти не хочеш потрапити. Я тебе знаю з дитсадочка. Ти завжди любила очима. Тому ти і терпиш мої задвиги так багато років, - попередила Наталя.

А маршрутка притихла. Проїхали два світлофори. А всі прислухалися, що там кричить мені подруга в телефоні. 

Я її колись приб'ю. Так соромно майже кожного ранку. Вона з десяти разів дев'ять завжди телефонує мені по дорозі на роботу. І пасажири майже завжди стають свідками наших розмов. Спочатку я намагалася перепросити. Потім купила навушники. Думала, що хоч так її не буде чути. Та я не врахувала, що в них я не контролюю гучність свого голосу. Тому говорю гучніше звичного. І тоді стає ще соромніше, бо люди ж чують не всю розмову, а мої відповіді. І можна кожного разу таке надумати, що сучасні серіали відпочивають. 

- Добре. Всерівно тобі буде пофігу на мої слова. Я піду. Скинеш де і коли. Я також тебе люблю, Натко. Йди працюй. І не забувай, що ти- вчителька. Хоч трохи фільтруй свої промови. Особливо зранку. До зустрічі, - завершила розмову я.

Відразу люди поряд стали просити водія зупинитися на наступній зупинці. Всі згадали, що вони в маршрутці їдуть по справам. 

А я знову задумалася, чому моє життя таке стало. Чи воно і було таким.

За вікном пролітали вулиці міста, яке вже прокинулося. А на душі знову все ставало спокійним, зовсім без хвилювань.

Телефон знову був закинутим в сумці. А навушники з мп3-плеєром були вімкнуті на велику гучність. Я не любила слухати музику на телефоні. Для мене був особливий вайб - мій плеєр. Чому? Сама не знала. Просто подобалося.

Знов я слухала пісні, які були для мене островом спокою  та тиші, хоч гучні тяжкі акорди звучали понад норму. На світловорі я як вже зазвичай звернула увагу на людей, які шли тротуарами. Діти були раді просто тому, що в руках була іграшка чи цукерка. Люди похилого віку були більш заклопотан. Хтось невідкладними справами, хтось був незадоволений чимось. Одна пара подружок йшли з ціпочками в сукнях схожого фасону, але різного кольору, і посміхалися одна одній, щось розповідали і сміялися. Любо було споглядати зі сторони. Я теж так би хотіла з Наткою в старості кудись йти зранку. Не спішити, ржати над новими приколами, жалітися на ціни і планувати наступну з нею зустріч.

Музикаа гучно лунала в вухах. І я так глибоко встряла в роздуми, що майже пропустила свою зупинку.

Не забула взяти в кав'ярні з собою стакан з кавою, щоб як зазвичай випити його вже на роботі, бо на ходу то незручно. А випити трохи вже прохолодну каву на робочому місці - то була моя маленька традиція, мій якір, який дає поштовх до нормального дня.

Проходячи мимо дитячого майданчика мені здалося, що хтось мене гукнув. Я не зупиняючись обернулася. Ніхто не гукав. Але щось об ноги мене вдарило. Я завмерла.

Біля мене стояла дитина дошкільного віку з м'ячем. Налякана дівчинка з кісками та бантиками. Яка ледь стримувала сльози. Думаю, що вона злякалася більше, ніж я.

Фатинова юбочка розового кольору з золотими зірочками підіймалася від вітру, який дув сильніше, ніж рано вранці, коли я вибігала з дому. Я клацнула кнопку на стоп. Вийняла один навушник.

Присіла, щоб мої очі були навроти очей дівчинки. 

 - З тобою все добре, люба? - спокійно спитала я в дівчинки, щоб її не налякати ще більше.

Вона ствердно махнула головою, але все ще мовчала.

 - Де твоя мама? Давай я відведу тебе до неї, - запропонувала я дівчинці, щоб вона не заплакала. Бо я завжди нервувала, коли діти починали плакати. Я просто не знала, чим я можу їм допомогти.

Дівчинка нарешті мовила і показала в сторону парку:

 - Мій дя там.

Дя? Дивно. Мабуть, вона з дядьком, а не з мамою. 

Я взяла легенько її за руку, притиснувши м'яча до себе, бо тримала каву, і повела в парк, шукаючи того дядька, який зовсім не дивиться за дитиною. 

Дівчинка мене веле до великих гойдалок. Там стояв спиною високий чоловік у чорному спортивному космюмі й чорній кепці. І говорив по телефону.

- Дя! - вигукнула дівчинка, і підбігла до цього велетня.

Він здивовано обернувся. 

- Мала, ти смерті моєї хочеш? Де ти була? - низький голос прогримів на дитячому майданчику дуже погрозливо.

 - Дивитися за дитиною треба уважніше, - невдоволено сказала я, передавши м'яч дівчинці.

Розвернулася і поспішила на роботу.

Роздивлюватися чоловіка, тим паче такого безвідповідального, я не захотіла.  Таких безвідповідальних чоловіків, та й жінок також, в наш час було дуже багато. Але це не моя дитина, тому і не мій клопіт. Я вчинила, як вважала за потрібне. Далі без мене.

Та й час до роботи невпинно наближався. А запізнюватися не входило в мої плани. Адже я вже півроку ходжу без запізнень, щоб отримати додаткові два тижні відпустки. Така була преміальна акція від керівництва.