2

- Ти- холодне, безсердечне стерво! - кричав він мені в обличчя. 

Я видихнула. Знову треба було все одним махом зупинити, відрізати, відрубати,  не дати шансу щось загладити. Ніякої можливості примирення.

- Я знаю, - спокійно відповідаю на його слова. Я вже знала майже всі слова, що зараз будуть литися на мою адресу.

Я з ним прожила в шлюбі майже десять років. Сама вирішила, що мені одиноко. Він був завжди поряд на той час. Спочатку мені було інтригуюче поряд з ним. Він тоді не давав нудьгувати. І тоді я вирішила знову ризикнути. Ризикнути собі щось відчувати до нього. Відчуття ставали лише гостріші з кожним побаченням. Емоції стали зашкалювати. І з часом я повірила цим емоціям...

Я повірила, що люблю його. 

Та з плином часу все змінювалося. Він змінювався, а може й ні. Може він просто став вести себе без прикрас. А я спочатку дуже старалася, йшла на поступки, вигадувала все чого не було насправді. Навіть саму себе я одурила, повіривши у всі його казки.

Час минув. І рожеві окуляри в мене розтанули. Я насправді одурила себе. І його.

Плакала гірко ночами. Спочатку думала, що це повне розчарування в шлюбі, в коханому. Потім що розчарування в коханні.

Та коли мої емоції дещо вщухли, я відчула порожнечу. Знову ця порожнеча. Знову тиша всередині мене. І це мене водночас лякало і заспокоювало. 

Я подала заяву на розлучення. Він отримав повідомлення з суду про призначену дату засідання.

І тому зараз п'яним стояв переді мною і горлав.

- Я ж тебе кохаю! А ти ..! Як ти можеш чинити з нами так?! Чому? Чому розлучення? Давай поговоримо, - став далі горлати він.

Але в мені був лише спокій. Я стояла перед ним і нічого не відчувала. Лише тишу і спокій. Спокій, що знову я сама одна. Ніхто більше не буде викликати в мені нічого. Зовсім. Просто треба перетерпіти його істерику і отримати розлучення. Більше нічого. 

Я дійсно більше нічого від майже колишнього чоловіка не хотіла. Дітей у нас не сталося. Якась несумісність. Спільно нажитого майна у нас також не було. Все що мали до шлюбу таким і залишилося. та й я не збиралася подавати на розподіл майна. Мене цікавило лише розлучення. 

Я знала, що ніхто не зрозуміє нічого. Навіть він. Ніхто не зрозуміє мене, крім самої мене.

Боже, мені пора до психолога... 

Хоча ні. Краще за мене, ніхто мене не знає. 

Просто ця тиша всередині стає гнітючою.

І страшною. Хоча мені не страшно.

Якось дивно.

Отримали розлучення швидко. Без перетензій.  Тепер вже колишній чоловік просто вилетів з будівлі, не прощаючись.

Я розуміла, що зробила йому боляче. Ні. Я не розбила йому серце. Все простіше. Не кожного дня викривають всі твої ігри та брехні без звинувачень та умовлянь все терпіти. Він добре грав роль люблячого чоловіка.

Та все частіше проявлялися його розбіжності слів з вчинками. Якби я відчувала щось до нього, мені було б невимовно боляче.

Та все було не так.

Тому вистави після розлучення не трапилося. Він просто швидко пішов. Куди? Не знаю. І мені байдуже. Жили ми в моїй квартирі. І всі свої речі він вже забрав. Тому це просто фінальна крапка. 

Стоячи на сходах ганку, дивлячись як колишній від'їжджає на своєму автомобілі тепер вже неважливо куди, я знову піймала себе на думці, що нічого всередині не тремтить. Просто рівний стукіт серця. Навіть жалю не було. 

Глянула на небо. Така гарна блакить неба і чітко окреслені білі хмарки. Хмарки немов намальовані. Давно не дивилася на небо. Сфотографувала на смартфон і поставила ці хмари на заставку. Це було вперше за багато років. Я давно не фотографувала те, що зачепило. Блакить наді мною стала першим, що зачепило. Стало не так холодно-тихо всередині мене. 

Я не знала, куди мене далі поведе життя. Але планування всього раніше не довело мене нікуди. Хоча... Довело в тишу, де я знову занурилася в давно знайому самотність. 

Бо я точно знала, що для мене самотність - це не кількість людей поряд. Самотність - це порожнеча, тиша всередині. Це коли окрім стукоту серця всередині мене більше нічого. Це знайоме відчуття. І це для мене спокій. Холодний спокій.