1

- Ти- холодне, безсердечне стерво! - кричав він мені в обличчя. 

А я нічого не відчувала. Ні розчарування, ні співчуття, і , прости господи, ніякого кохання чи симпатії.

Зовсім нічого. Знов симпатичний чоловік стоїть переді мною. Він високий, спортивної статури. Стильна укладка на волоссі. Модний одяг. Все кричить в цьому чоловікові, що він - ідеальний варіант для стосунків, для того щоб закохатися в нього на все життя. Тим паче що в ньому було все ідеально. Ідеально стабільна робота з високою зарплатнею. Ідеальна новенька машина. Ідеальна квартира з ідеально новим ремонтом. Ідеальна кандидатура для шлюбу на все життя.

Але в мені всередині все мовчить. Зовсім. Абсолютно. 

Раніше так само було.

Завжди.

Я сама вирішувала, коли мені сумно, чи скучно. Я тоді вирішувала, що хтось мені подобається. Вирішувала, обирала того самого. Щоб був симпатичним, щоб добре до мене відносився. 

Колись давно, в початкових класах під час поїздки на екскурсію в парк до нас приєднався брат однокласника. Такий милий і гарний. І після цього я вирішила, що він мені подобається. Сама написала йому листа з описом всіх моїх почуттів, які я могла придумати, що їх відчуваю. І в ці почуття повірив не тільки він, а і я сама. 

Потім цей хлопчина перейшов в мій клас. І мені стало незручно, постійно все було  не так. Врешті-решт я дізналася, що він зустрічався з моєю однокласницею, яка була зіркою класу. А я була лише відмінницею. І все. На цьому був кінець. Все просто зійшло на нуль. Потім було просто якось незручно спілкувтися. І все. А всередині було пусто. Тихо і пусто.

Потім було двоє хлопців, з якими я думала, що дружу. Я була поряд з ними сама собою. Така як є. Але після їх зізнань в коханні мені довелося їм пояснити особисто, що я до них нічого не відчуваю, окрім дружби. Бо я вважала, що вони заслуговують на правду. Не знаю чому, але вони не заслуговували на брехню. Я тоді так вважала. 

В випускному класі всі дівчата сходили з розуму від кохання. А в мене були курси, додаткові заняття і плани на вступ в університет. Але в душі хотілося бути як всі інші. Також мати хлопця, ходити на побачення.

Та було якось жаль часу.

Я читала багато книг, слухала рок і альтернативу, і не розуміла, чому всім так подобався реп та хіпхоп.

У мене не було супер зовнішності, як у інших дівчат. Я мала довгі хвилясті коси, низкий зріст, трохи зайвої ваги та окуляри. Але частіше ходила в контакних лінзах, тому що соромилася окулярів. Хоча я обожнювала Гаррі Поттера, але не хотіла щоб мене ним називали через них і шрам на лобі. Так. Я навіть шрам маю на лобі. Щоправда не у вигляді блискавки. А звичайний круглий. Впала дитиною з розгону через перешкоду невдало. Тому прикривала його чубчиком.

От така була правильна дівчинка. Та ніхто не знав, що у мене коїлося на душі.

Навіть подруги однокласниці не знали, що в душі у мене пустка. Холодно. Порожнеча, яку я заповнювала книгами, вишивкою та важкою музикою з великою гучністю.

І знову стало мені скучно. 

І я придумала, що маю хлопця. Високого. Дещо старшого за мене. Що ми ходимо на побачення.

І я спеціально сиділа замріяна на перервах, щоб дівчата спитали що і мною, щоб випитали у мене про такого хлопця. І все спрацювало. Вони були здивовані. І навіть деякі позавидували, бо він же ж старший, тобто вже закінчив школу. А таке прям було вау серед дівчат.

І от гуляючи з подругою, якій я багато але не все тоді довіряла, ми зустріли її двоюрідного брата. Випадково. І він був високий, гарний, кароокий, з милою посмішкою. Він запропонував мене провести додому. .Я погодилася. Після довгої розмови про багато чого біля мого двору, ми домовилися підти погуляти наступного вечора. 

І так стали зустрічатисяя. І навіть він мене поцілував. Було приємно. Чесно. Признаюсь сама собі. Цілуватися мені сподобалося. Але коли він мені сказав, що відчуває себе якось не так, бо я дуже багато знаю і можу говорити на будь-яку тему вічно, мене здригнуло все єство. Як це? Я багато знаю? Мене в тому ніхто не попрікав. 

Але після цього я стала уникати зустрічей. І врешті-решт ми дали друг другу знати, що це кінець. Зіжмаканий кінець. І знову після цього я нічого не відчула. Ні жалю, ні болю, ні розчарування в коханні. Нічого. Просто відстав і ок. Але перший дорослий поцілунок у мене був. І я зрозуміла, що хоч цілуватися мені пододбається. Але більше нічого. 

Потім з іншою подружкою після випускного ми загуляли допізна. Напилися. Дуже. Я не могла нормально йти. І вона зателефонувала своєму однокласнику, який також випустився, допомогти мене провести додому. Він чомусь відразу погодився. Прийшов. Став під руки мене вести додому. А я була геть без бар'єрів, зовсім не контролювала себе. Стала його підначувати. І сама його поцілувала на слабо. Потім вже не знала як від нього спекатися. Бо він повірив, що я щось до нього відчуваю. Та коли хміль вивітрився, я знову нічого не відчувала.

Ще один хлопчина постраждав від мене.

А я знову нічого не відчувала. Ні радості від завоювання хлопчачого серця, ні від його симпатії. Нічого. 

Хоча подружкам я й казала, що рада такій увазі до своєї персони. Що рада такому захопленню мною. Та всередині в мені нічого не було. Тиша. Тільки тиша.

Єдине, що  всередині в мені відгукувалося по-справжньому - це музика. Гучна. 

Потім був універ. І знову ж спочатку було захопливо його відвідувати, знайомитися, жити в гуртожитку.