Те, що виживає

Рут вийшла з ізолятора о шостій ранку, і я одразу побачив по її плечах, що вона не спала.

Вона підняла руку з долонею, списаною хімічним олівцем, і показала мені: 00:47. Потім на годинник. П'ять годин сорок хвилин. Потім розвела руками. Жодної гарячки, жодного поту, жодного тремтіння. Рана на руці Кейсі була справжньою, але від собаки, як вона й казала. Рут перевірила це тричі.

Кейсі жива. Я довго не міг у це повірити.

Вона плакала, коли Рут розв'язувала їй руки, і я бачив, як вона шепоче «дякую» знову й знову, до мене, до Рут, до стелі. Маркус стояв у дверях ізолятора з автоматом. Він не опустив ствол, навіть коли Рут показала йому блокнот: ЧИСТА. Просто дивився на Кейсі так, як дивляться на мішень, що тимчасово не потребує уваги.

Джек стояв у коридорі й нічого не говорив. Я бачив його профіль, рівний і спокійний. Він не радів і не злився. Він перераховував.

Дейл знайшов мене біля генераторної.

Другий бородатий, брат Хенка по табору й по всьому іншому. Очі набрякли, руки тремтіли. Він схопив мене за лікоть, підтягнув ближче й почав говорити, не стишуючи рота, швидко, як людина, що боїться передумати.

Де Хенк.

Я знизав плечима й вказав на вухо: не розумію.

Він видер із кишені аркуш і олівець, написав друкованими літерами, ніби кричав: ХЕНК ПІШОВ НА ДАХ З ШЕРИФОМ. З ВАМИ. НЕ ПОВЕРНУВСЯ. ДЕ?

Я дивився на ці слова довго. За його плечем, у кінці коридору, стояла Деніз. Вона дивилася на мене. Не на Дейла, на мене. І повільно, ледь помітно похитала головою.

Я не знаю, що вирішило. Страх, чи обережність, чи просто те, що я ніколи не був героєм. Я написав під його рядком: Пішов вниз. Сказав, що знайде їжу.

Дейл читав це, а я бачив, як щось у ньому ламається. Він знав. Він ніколи не повірив у цю фразу, але дозволив мені її сказати, бо правда була б гіршою. Він скомкав аркуш, поклав у кишеню й пішов, не озираючись.

Деніз підійшла до мене, коли він зник за рогом. Я підвів на неї очі й написав у блокноті: Що ти сказала вчора на сходах?

Вона взяла олівець. Подумала. Написала: Нічого важливого. І усміхнулася так, що я мало не повірив.

Тоні я знайшов у генераторній.

Він сидів на перевернутому відрі й розбирав карбюратор, і руки його працювали абсолютно рівно. Я зупинився на порозі. Він підняв голову, побачив мене й жестом запросив зайти.

Рукав його куртки був закатаний до ліктя. Укус був на передпліччі, глибокий і чорний по краях, а шкіра навколо набрякла, з червоними прожилками, що повзли вгору. Тоні дивився на мене й усміхався. Не злякано, а так, ніби я застав його за чимось незручним, як за курінням у туалеті.

Він показав мені на губи й повільно, чітко промовив: Не кажи їм.

Я не відповів.

Він знав мою мову краще, ніж я думав. Вивчав її, мабуть, ще з перших днів, поки я мовчав на матраці. Він підняв праву руку й склав пальці: ПРОШУ. Потім показав на годинник, на карбюратор, знову на себе. Я зрозумів без слів: дай мені дотягнути до генератора. Хоч до вечора.

Я знав правила. Рут сказала їх першого ж вечора. Укус означає смерть, смерть означає повернення, повернення означає тих, хто спить поруч, першими.

Я кивнув.

Не знаю чому. Може, через те, як він посміхався. Може, через обручку на його лівій руці. Я не питав про дружину, але вона була в кожному його жесті, в кожному жарті, який я не почув.

Тоні видихнув і витер долонею очі. Потім знову взяв карбюратор.

Генератор запрацював о четвертій дня. Світло в коридорах блимнуло, потім стало рівним. Рут поклала долоню на лампу й усміхнулася. Вперше за три дні кімната пахла не гнилизною, а гарячим пластиком і супом. Я бачив, як Кейсі сміється з Маркусом, який вперше за весь час розтулив губи в чомусь схожому на усмішку.

Це було найгірше. Я пам'ятаю це найкраще: як воно було майже добре.

О пів на восьму вечора я пішов шукати Дейла. Хтось сказав, що він пішов на північні сходи, і Деніз додала, що він був «дивний». Я спустився на один поверх, потім ще на один. Сходи були порожні, сірі, пахли пилом.

Я зупинився на площадці між другим і третім.

Спочатку я побачив ноги.

Він висів на ремені, закріпленому за поручень, і його черевики ледь торкалися підлоги. Голова нахилена на груди. Руки опущені. На шиї ремінь врізався так глибоко, що шкіра навколо стала чорно-фіолетовою. На сходинці під ним лежав зім'ятий аркуш, той самий, із моєю брехнею, і на звороті було написано одне слово: ВИБАЧ.

Я не знаю, кому.

Я зрозумів не відразу. Дейл був мертвий, але мертві не лишаються мертвими. Я бачив це на Волтері, на хлопцеві в толстовці, на Ліндсі. Двадцять хвилин. Я не знав, скільки він уже висить.

Я відчув вібрацію підлогою. Дуже слабку.

Дейл підняв голову.

Спочатку трохи, на дюйм. Потім сильніше. Його щелепа розтулилася, і ремінь затягнувся, і він захрипів без звуку, але я бачив, як напружується шия. Руки смикнулися. Він не міг дотягтися до мене, поки висів, але ремінь уже тріщав. Він тягнувся, звивався, і на очах у мене змінювалося його обличчя: мутніли очі, відвисала щелепа, і з рота йшла чорна рідина.

Я не рухався. Я не міг.

Ремінь піддався.

Дейл упав на підлогу й одразу підвівся на коліна. Побачив мене. Рушив.

Я вдарив сокирою на інстинкті, у плече, не туди. Він схопився за лезо, потягнув мене вниз, і я втратив рівновагу. Ми покотилися по сходах, я чув удар власної голови. Він був зверху, його рот у дюймі від моєї шиї, гнилий подих, що я відчував шкірою. Я упирався ліктем у його горло й бачив, як його зуби клацають, клацають, клацають.

Потім зверху щось різко опустилося, і голова Дейла вибухнула.

Маркус стояв на сходах з автоматом, прикладом у крові. Він дивився на мене, на тіло, на мою кров на комірі. Говорив щось швидко й різко. Я прочитав тільки два слова: «Чорт» і «чому не покликав».

Я заплющив очі. Він не розумів, що мені не було чим кликати.