Шериф

Вони прийшли на третю ніч.

Я відчув це підлогою: рівні, важкі удари, потім різкий поштовх, від якого здригнулися каталки в коридорі. Рут схопила мене за рукав і потягла до вікна. Унизу, на парковці, горіли фари. Дві машини йшли таранним клином крізь натовп, і ходячі розліталися під бамперами, як мішки з гнилою картоплею.

З першої виліз чоловік у шерифському однострої, високий, із сивою щетиною. Він щось гукав і розмахував рукою. Навіть без звуку я бачив, що це помилка: голос тягнув ходячих до нього, як мотузка.

Рут побігла до пожежних сходів. Я за нею.

Коли ми вийшли на майданчик, їх було семеро. Шериф, що кричав і стріляв з пістолета, хоча кожним пострілом збирав довкола себе нових мерців. Здоровенний чоловік із військовою виправкою, який мовчки ламав черепи прикладом. Лисуватий чоловік із ключем у руках, що жартував щось нервово й безперестанку. Жінка років двадцяти п'яти з темним волоссям і короткою монтувалкою. І двоє помічників шерифа, зовсім молодих.

Один із помічників спіткнувся на останній сходинці.

Я бачив усе. Ходячий вчепився йому в литку, хлопець упав, шериф обернувся на крик, і на його обличчі я прочитав не жах, а підрахунок. Дві секунди. Тоді він повернувся спиною. Рут втягла решту на майданчик, двері грюкнули, і з того боку пролунав удар, потім ще один, вологий, довгий. Хлопця доїдали, поки ми піднімалися.

Шериф нахилився до мене на сходах, широко ворушачи губами. Я піднімав руки: не чую. Він не зрозумів. Тоді схопив мене за плече й повторив повільніше, так, як говорять з дітьми чи собаками.

Ти хто?

Я показав на Рут. Вона написала в блокноті: ЛІСНИК. ГЛУХИЙ. ЦЕ ВАРТО.

Шериф прочитав, і я побачив, як він мене зважує. Не людину, а корисність.

Звали його Джек Реймонд. Він говорив багато й упевнено, і я ловив відривками: порядок, ресурси, графік, чергування. Він розподілив усіх за десять хвилин. Здоровань, Маркус, отримав охорону сходів. Лисуватий, Тоні, пішов дивитися генератор. Рут залишилася старшою з медичної частини. Мене Джек поставив на розвідку: ходити першим по коридорах, бо я не чую пасток і не тікаю від шуму.

Він сказав це без жодної жорстокості, і саме тому мені стало холодно.

Жінка з монтувалкою стояла осторонь. Це була Деніз, його молодша сестра. Я зрозумів по тому, як вони не дивилися одне на одного. Вона підійшла до мене пізно ввечері, коли всі розбрелися по палатах. Сіла навпроти на ліжко, підібравши ноги. Зловила мій погляд і ворухнула губами щось коротке.

Я похитав головою.

Вона повторила, але так, що її обличчя лишалося в тіні від лампи, а профіль поверх плеча. Лише рух щелепи. Я показав на свої очі, потім на її губи: дивись на мене.

Вона нахилилася ближче й повільно, чітко промовила:

Дякую, що не пішов.

Я не пішов, бо не знав куди. Але кивнув.

Вона усміхнулася, дуже коротко, й підвелася. Біля дверей зупинилася й сказала ще щось, уже спиною до мене, голосом, що гасне. Я бачив лише, як ворухнулися її плечі. Фраза пройшла повз мене, але чомусь зосталася зі мною довше, ніж усе інше того дня. Я розібрав тільки два слова: «не віддасть».

Опівночі мене розбудив Тоні. Він сидів на краю матраца й махав рукою перед очима, поки я не розплющив їх. Показав на двері й, широко відкриваючи рот, промовив: Шериф. Збір. Всі.

Ми зібралися у великій палаті на третьому поверсі: четверо нових, четверо старих, двоє бородатих чоловіків, дівчина з перев'язаною рукою, Рут, я. Джек стояв посередині з аркушем із цифрами. Я стежив за його губами, а Деніз, що сіла поруч, пальцями показувала мені слова, наче гралася, але насправді допомагала. Їжі вісім днів. Води п'ять. Нас одинадцять.

Він озирнув кімнату й додав: Так не годиться.

Нікому не стало легше, але ніхто не заперечив. Бородатий чоловік, якого я про себе називав Хенком, ворухнувся, ніби хотів щось сказати. Джек подивився на нього спокійно, довго, і той опустив очі.

Потім Джек звернувся до мене, повільно, щоб я прочитав: Ілай. Завтра на світанку ти йдеш зі мною на дах.

Я кивнув. Не здогадувався, чому саме я. Не здогадувався й про те, що по дорозі на дах із нами піде ще хтось, а повернемося не всі.

Дівчина з перев'язаною рукою, яка весь вечір мовчала, мимоволі підвелася. Рут помітила це першою. Вона побіліла й схопила її за зап'ястя під бинтом. Дівчина вирвала руку, але було пізно: з-під пов'язки в нашому світлі блиснув червоний, набряклий слід від зубів.

Деніз за моєю спиною видихнула. Я не почув цього. Я відчув, як змінилося повітря.

Шериф не вимовив жодного слова. Він просто дістав пістолет.