Ті, хто не стукає

Спуск до міста зайняв чотири години. Я йшов узбіччям, тримаючись лісу.

Дорога розповідала все без слів. Перекинутий мінівен із розбитим склом. Дитяче крісло на асфальті, порожнє, з темною кіркою на підголівнику. Жінка в халаті сиділа на узбіччі, спиною до мене, і я зрозумів, що вона мертва, лише коли побачив, що в неї відсутня половина шиї, а мухи ходять по відкритому горлу так спокійно, ніби це звичайна їжа.

Вона була не одна. Ходячих я навчився розрізняти по рухах: надто повільні, надто рівні, голова трохи схилена, ніби прислухається. Дев'ятьох я обійшов по струмку. Двох довелося вбити. Перший навалився з-за ліхтарного стовпа, я встиг відчути, як здригнулася земля, і ударив сокирою в скроню. Кістка піддалася з вологим хрускотом, який я відчув долонями. Другий був молодий хлопець у шкільній толстовці. Я знав, що через п'ять хвилин забуду його обличчя. Не забув.

До лікарні дійшов, коли смеркалося.

Вона виглядала як облога. Парковка була забита автомобілями, між ними бродили ходячі, десь тридцять, може сорок. Вони тулилися до скляних дверей, давили на них тілами, і скло вже вкрилося павутиною тріщин.

Я обійшов будівлю зі службового боку. Там була пожежна драбина, висока, іржава. Піднімався повільно, поки металеві сходи не пішли під руками дрібною вібрацією. Я зупинився. Хтось угорі спускався мені назустріч.

Жінка, сорок з чимось, втомлене обличчя, рукави халата закатані до ліктів. У руках монтувалка. Вона дивилася на мене так, як дивляться на тварину, що може виявитися скаженою.

Я підняв порожні долоні. Показав на свої вуха, потім на губи, потім знову на вуха. Хитнув головою: не чую.

Вона не зрозуміла. Рот її рухався швидко й різко, і я ловив лише шматки: «...хто... звідки... тихіше...» Я повторив жест, повільніше. Вона вдивилася в мене. Потім опустила монтувалку, ледь-ледь, на дюйм.

Рут Коллінз. Я дізнався це пізніше, коли вона знайшла блокнот і написала крупно: РУТ. ВОЛТЕР СКАЗАВ, ТИ ПРИЙДЕШ. ВОНИ ЧУЮТЬ ВСЕ. ТИ — НІ. Я прочитав і відчув, як щось стискається в грудях. Те, що було моєю вадою все життя, раптом стало квитком.

Усередині пахло антисептиком і гниллю. Коридори другого поверху вони загородили каталками й шафами. За цими баркасами сиділо п'ятеро: двоє бородатих чоловіків, які не дивилися мені в очі, дівчина з перев'язаною рукою і Ліндсі.

Ліндсі я запам'ятав одразу. Молода, з темним волоссям, зібраним у хвіст. Вона єдина з усіх усміхнулася мені, коли я зайшов. Не з жалю, не з цікавості, а просто так, як усміхаються, коли в дім заходить ще одна жива людина. Вона підсунула мені стаканчик із водою й кивнула на матрац у кутку.

Ми говорили через блокнот. Її почерк був кругленький, дитячий. Я Ліндсі. Ти вмієш читати по губах? — Так. Говоріть повільно. Вона засміялася беззвучно, і я зрозумів, що давно не бачив, щоб хтось сміявся.

Ту ніч я не спав. Підлога вібрувала. Від першого поверху піднімалося щось, що не було ні вітром, ні дощем. Раз у раз скло дверей унизу здригалося, і я відчував це в кістках.

Уранці Рут торкнулася мого плеча й показала на двері. Вони з Ліндсі несли відра до технічної кімнати на другому поверсі, де був запас води. Рут показала на мене, потім на себе, потім на двері: вона просила йти з ними. Я кивнув.

Технічна кімната була в кінці довгого коридору. Світло падало з єдиного вікна, брудне, жовте. Ліндсі йшла першою, Рут за нею. Я тримався позаду й постійно дивився на підлогу, чекаючи вібрації.

Вона була. Слабка, ледь вловима. Не звідси, глибше.

Я зупинився. Ліндсі вже була біля дверей технічної кімнати, спиною до мене. Я підняв руку, щоб привернути увагу, але вона не бачила. Двері навпроти, позначені «Ординаторська», були трохи прочинені. У щілині я бачив щось темне.

Я кинувся вперед, але вона розвернулася, усміхнулася мені через плече, і саме тоді двері розчахнулися.

Вони не кричали. Їм не було чим. Лише рух, раптовий і важкий, і руки, що вчепилися в її хвіст. Ліндсі впала, мов зрізана. Перший ходячий накрив її собою, другий, третій. Я бачив, як її рот відкрився. Я бачив, як вона кричала. Ніколи ще мені так не хотілося почути чужий звук. А почув я лише тишу, і в цій тиші її обличчя розбилося на частини: очі, що шукають мене, губи, що складаються в одне слово.

Ілай.

Вона знала моє ім'я лише один день.

Рут била монтувалкою, кричала, і я бачив її роззявлений рот. Я рубав сокирою по спинах, по шиях, не розбираючи, де чий. Кров була теплою й липкою, вона залила мені рукави до ліктів.

Коли все скінчилося, Ліндсі лежала на підлозі й дивилася в стелю. Я бачив, як у зіницях гасне щось, чого я ніколи не зможу назвати.

Рут сіла поруч і довго не рухалась. Потім підняла монтувалку й подивилася на мене. Я знав, що вона збирається зробити. Я знав, що так треба. Але не міг відвернутися.

Вона вдарила один раз, точно, у скроню. Потім витерла руки об халат. Вона не плакала. Дістала блокнот, написала кілька слів і підсунула мені.

Ти не міг цього почути. Не твоя провина.

Я перечитав раз, вдруге. Потім дістав ручку й дописав під її словами:

Але я міг побачити.

Вона довго дивилася на ці слова. Потім забрала блокнот, закрила й сховала в кишеню.