Глава 10. Тиша. Коли залишаєшся на одинці з собою.

Час минав дуже швидко. Лія почала багато часу проводити поза домом, тим самим, вона менше часу проводила в Тиші. Тепер вона навчалася. Пари. Ремонт. І ось вже жовтень. Вона нарешті була на вихідних у своїй квартирі вперше, з початку ремонту.
-    Як тут гарно! – вже в третє промовила вона до Кіри. – Ти велика молодець.
-    Лія Максимівна, - дівчина посміхнулася, - це все ваші ідеї.
-    Дякую. – Лія відкрила двері у першу кімнату, яку вже завершили. – тут, - промовила вона тихо, - буде моя Тиша.
-    Лія, - Кіра покликала її. – Тут у мене питання.
    Лія підійшла до Кіри на кухню. 
-    Яке? 
-    Острівець, як ми малювали, - Кіра почала розводити руками і щось розказувати, а Лія лише дивилася навкруги.
    Думки, що квартира скоро буде готова з одного боку радувала її, але з іншого… вона переїде від Роми. 
-    Ми його тут і залишаємо? – спитала Кіра проводячи руками у неї перед обличчям. – Ліяяяя……
-    Так. Вибач. Залишаємо. Кіра, а твоя сестра вже приїхала?
-    Так. Вона завтра набере тебе. Я так пишаюся нею. – обличчя дівчини-дизайнера змінилося при згадці про сестру, - Вона отримала винагороду з дизайну у Чехії. 
-    Молодець. А я хочу бренд з пошиття худі.
-    Мені Роман говорив. Якщо чесно, це дуже крута ідея.
-    Дякую. – Лії було приємно, що її ідеї підтримують.
    Вона провела Кіру до дверей і вийшла на балкон. Напроти стояв будинок де жив Рома. 
-    Що мені з тобою робити? – промовила вона себе. – Я досі не знаю що відчуваю до тебе. Якби … - лиш вона подумала як роздався дзвінок у двері. 
    Прийшли встановлювати електрику. Тому Лія узяла сумку і пішла прогулюватися. Вона не хотіла поки йти до дому, тому прогулятися було гарною ідеєю. Сама того не помітивши, вона зайшла до кав’ярні, де працював одногрупник. Артем був дуже привітним, але і багато чого помічав.
-    Привіт… - тихо промовив він до Лії. – ти де?
-    Тобто? – спитала вона і підняла очі. Його мила посмішка здавалася їй дуже щирою. – Вибач, я в думках. 
-    Лате на кокосовому та горішок? – спитав він.
-    Так. У тебе гарна пам'ять.
-    У мене це просто як нова Супер сила! 
    Вони разом засміялися. Лія думала про Рому. Останні тижні, він багато працював, але завжди приносив їжу та замовляв смаколики. А вона і досі, бачила його більше другом, ніж чоловіком.
-    Тьом, - раптом промовила Лія, поки Тьома діставав з вітрини горішок, - у мене питання.
-    До мене? – хлопець трохи здивувався. – Ок. Давай я зараз покличу напарника і поп’ємо кави?
-    Добре.
    Лія узяла каву і горішок та вийшла на вулицю на майданчик. Через хвилин сім вийшов Артем з кавою та пледом. Осінь була відносно теплою, але сидіти довго було не дуже комфортно. 
-    Тримай! – він подав Лії плед і сів напроти.
-    Дякую! Це нормально, що ти вийшов?
-    Так! Все добре. То яке питання?
    Лія не знала як запитати, але вона не мала нікого, з ким можна поговорити про Рому.
-    Як би була дівчина, яка тобі більше друг, - вона почервоніла, - ніж дівчина яка подобається, як ти б відповів на її зізнання.
-    Тобто у тебе є той, хто кохає, але ти не впевнена у своїх відносинах? – спитав він прямо.
-    Так! – Лія дивилася в очі хлопцю. – Як бути?
-    Я б мав повагу до нього і сказав як є. Ти крадеш його час. Вибач, - він поставив каву, - але це правда. 
    Лія задумалася. Адже Артем мав рацію. Пів року Рома поруч з нею, хоча міг би з іншою створювати відносини. 
-    Дякую. Ти правий. Він друг мого брата, який помер пів року тому.
-    Тому ти і тримаєш його? Звичка?
-    Ні. Він одразу сказав, - вона відпила каву, - про свої почуття.
-    Молодець! Я таких чоловіків поважаю. 
    Лія допила каву, подякувала Артему і пішла додому. Дорогою її набрала Лілі. Вона розповіла, що їх відносини з дружніх переходять на романтичні. Лія раділа за маму. 
-    Привіт! – тихий голос Роми рознісся по поверху.
-    Привіт. – Лія підійшла до нього. – Ти вже вдома?
-    Так. Дуже втомився. – Рома як і завжди, дивився на неї так, наче вона найгарніша з усіх кого він бачив.
-    Повечеряємо? – запропонувала вона.
-    Так. Пішли.
    Рома зняв взуття і дістав з сумки кіндер. 
-    Тримай квітонько. – його голос був дуже втомлений.
-    Дякую. Ром, - вона поклала смаколик і пішла на кухню ставити воду на спагеті, - я приготую а ти відпочинь.
    Рома посміхнувся і сів на диван. Він спостерігав до дівчиною на кухні і відчував, що Лія почала дорослішати. Швидко. Непомітно. Майже без його участі. Вона поставила страви на стіл.
-    Рома, - Лія мило посміхнулася, - все готово.
    Чоловік підвівся і підійшов до неї. Він раптом обійняв її. 
-    Що ти хочеш сказати? – спитав він тримаючи її в обіймах.
-    Я … - Лія трохи не очікувала, що він так добре відчуває її. – Ром, я не готова прийняти тебе як коханого. Вибач. Я не можу тебе обманювати.
-    А як кого готова? – його голос був дуже спокійним, але дихання більш важким.
-    Другом. Близьким другом.
-    Дякую тобі квітонько. – Рома відступив. – ти сказала правду. Але я завжди поруч і буду твоїм другом. 
-    Ти… і це все? – вона опустила очі. 
    Рома підняв її обличчя за підборіддя. 
-    Так. Я приймаю твоє рішення. Тому, що поважаю. 
-    Ти такий … - вона заплакала. Але Рома обійняв її і витер сльози.
-    Я поруч. Але пообіцяй мені дещо.
-    Що? – спитала Лія протираючи щоки.
-    Що я зможу тобі жалітися на майбутніх дівчат. – Рома посміхнувся.
    Лія важко видихнула. Дівчина зрозуміла, що Рома прийняв би будь яке її рішення.
-    Добре. Але я впевнена, з тобою буде найкраща.
-    То ми поїмо? – Рома поглянув на стіл, - грибочки! 
    Його дзвінкий голос заспокоїв Лію. Вона трохи розслабилася. Вони сіли і почали вечеряти. Рома розповів про роботу, а Лія про навчання та домашнє навчання. Все було так затишно, наче розмови кілька хвилин тому і не було. 
    Після вечері, Рома як завжди помив посуд, а Лія зробила їм каву. На вулиці було вже темно, тому замість балкону вони сіли у вітальні. Рома перевірив лічильники та сів поруч з Лією.
-    Завтра суд у Харкові. 
-    Завтра? А хіба я не маю бути присутня як свідок? – Лія трохи була здивована.
-    Вже ні. У тебе прокурор брав свідчення, тому зараз Кирил з Максимом впораються самі. 
-    Це може і найкраще. 
-    Ти не хочеш додому? – Рома знав, що вона вже звикла від Києва.
-    Додому? Знаєш, - вона узяла худі брата зі спинки дивану і обійняла його, - там вже не мій дім. Мама доречи переїхала до квартири на Салтикова. 
-    Я знаю. – Рома посміхнувся. – У них з дядьком дуже добрі відносини.
-    Так. Мама заслуговує на щастя. 
    Вони допили каву і Рома пішов до себе. Лія набрала Сару та з пів години розмовляла з бабусею. Я скучала. Дуже. Але юна Лія прийняла те, що має дорослішати. Вона зайшла у темну кімнату. Худі в руках. І повна Тиша. 
-    Сьогодні, - промовила вона у темряві, - я обрала бути щирою. Пробач братику, - вона стисла кофту так, наче саме вона її врятує, - я не могла користуватися його теплом, увагою та коханням. Рома, - Лія підвела очі догори, - він найкраще, що було зі мною після переїзду. Ти б, - вона дивилася в бік вікна, - вчив мене бути щирою перед самою собою. Я хочу навчитися жити сама. Без тебе. Закохатися. Можливо наробити помилок. Ти б зрозумів….
    Вона довго не відводила погляд від вікна. Так було і у Харкові. Ярослав завжди стояв у вікна і кликав її з двору на чай до себе. Він давав їй іриски та постійно обіймав. Але зараз його немає. Вікно лише перешкода. А можливо навпаки. Вікно, - її захист. Захист від навколишнього світу.
    Ранок настав дуже швидко. Лія по звичці поснідала та пішла на пробіжку. Кожного ранку. О 6 вона бігала. Так було і сьогодні. Вона спускалася ліфтом, як раптом її набрав батько.
-    Тату? – Лія була дуже здивована, адже з першого вересня вони ще не розмовляли.
-    Доброго ранку доню. Сьогодні суд. І після нього, я їду у Німеччину на три роки. Мені запропонували місце викладача. І я …. – голос Максима був іншим. Зараз він був спокійним. Трохи невпевненим. Можливо чужим. 
-    Добре. – Лія не хотіла слухати батька. Так, їй було боляче. Руки ще трохи тремтіли. 
-    Я тебе люблю доню. – промовив Максим та поклав слухавку. 
    Лія стояла біля ліфта і згадувала слова батька. – Він поїде? – спитала вона сама себе. Дівчина знала, що батько мріяв про таку можливість давно. І ось! Його мрія здійснилася. Але як? Лія пішла бігати. 
    День минав швидко. Перша пара. Психологія. Професор Шевченко розповідав про загальну основу. Друга пара. І раптом на перерві телефонний дзвінок.
-    Слухаю! – впевнено промовила Лія. Раніше вона боялася брати слухавку з невідомих номерів. Боялася, що телефонують по справі брата. Але час її змінював.
-    Лія?  Я Катя – сестра Кіри.
-    О! Привіт Катю. 
-    Вітаю. Ти о 14 на парах?
-    Так. 
-    Тоді, може після пар зустрінемося? – запропонувала дівчина.
-    Залюбки. Дякую тобі.
    Лія поклала слухавку і посміхнулася. Катя, може допомогти їй створити бренд на згадку про брата. Про його турботу. Дівчина пішла на пару з посмішкою на обличчі.
-    Ти посміхаєшся? – тихо спитав Артем, коли вона сіла поруч.
-    Я? – дівчина і не помітила, як звичайний дзвінок зміг підняти їй настрій.
-    Так. – Артем посміхнувся і почав ритися у рюкзаку, шукаючи конспекти та пенал.
    По закінченню пар, Лія швидко склала речі і пішла на зустріч. Вона була дуже в піднесеному настрої. Вона зайшла до кав’ярні та побачила дуже гарну дівчину років 28. 
-    Привіт. Ти мабуть Катя? – спитала Лія підійшовши блище.
-    Так. Лія. Яке гарне ім’я. 
-    Дякую. Що будемо пити?
-    Давай каву. – Катя була дуже відкрита, щира і з неймовірною посмішкою.
    Дівчата зробили замовлення та почали обговорювати ідею Лії. Минуло години дві.
-    Лія, - Катя посміхалася, - ти неймовірна. Я буду з тобою працювати. Тим паче, - вона дістала набросок малюнку Лії, - це дуже гарно. 
-    Головне не лише гарно щоб було. А ще, - очі Лії блищали, - якісно та зручно.
-    Ми все зробимо.
    Дівчата ще поспілкувались трохи і розійшлися. Лія по звичці набрала Рому і все розповіла. Він в свою чергу сказав що допоможе з постачальниками тканин і місцем для виробництва. Лія була щаслива. Можливо вперше, за доволі довгий час.
    Минув місяць. Ремонт закінчився і Кирил приїхав до Києва, допомогти з переїздом. Він вже мав дівчину, але все одно піклувався про Лію. 
-    Кирюш, - вона посміхнулася, коли остання коробка була занесена до квартири, - це мій дім!
-    Так квітонько! Твій. 
-    Дякую що ти тут. Тоді, - вона сіла на диван у вітальні, - ти привіз мене сюди. І, - Лія підвелася і підійшла до Кирила, -  ти завжди залишися частинкою його.
-    Дякую. Я бачив пробну партію худі. – Кирил розставляв посуд на кухні. – Дуже гарне.
-    Рома навіть почав носити – Лія розсміялася, - з крильцями позаду.
    Вони почали сміятися. Зараз вони близькі друзі. І такими будуть завжди.
-    Катя все ж таки вмовила його?
-    Так. Вона, - Лія посміхнулася, - зробила його щасливим. 
-    Він довго не говорив тобі…
-    Не правда. Він сказав одразу. Ми були на виробництві і він сам сказав, що Катя йому до вподоби. Кирил, - Лія подавала йому склянки, - Рома заслуговує на щастя.
-    А ти?
-    Я? Я зараз навчаюсь, роблю те чого мене вчив Ярослав. Я обираю себе. Свій спокій. Свою Тишу.
-    Тут теж є кімната? – поцікавився Кирил.
-    Так. Його кімната. Тут його ліжко. І частину речей мама передала з Харкова. 
    Кирил лише посміхнувся. Він не хотів лізти в душу дівчині, яка починає свій шлях. Він міг її лише підтримувати. Щиро. Як друг! Як друг брата! І як людина, якій вона не байдужа. Переїзд відволік Лію від усього. Вона на диво встигала все. Навчання. Виробництво. І її Тиша. Кожного дня. Але тепер без сліз. Лише розмови. Лише її спокій.
    Настав час сесії. Лія складала всі іспити та вирішила поїхати до мами. У Харків. Рома з Катею теж їхали туди на Різдво, тому компанія їй у дорозі була. 
-    Лія, - Катя підійшла і обійняла її, за останні місяці вони здружилися, -  я їду з тобою на задньому.
-    Можеш біля Роми …. – Лія посміхнулася.
-    Ні. Я з тобою. Ми попліткуємо. А він нас нехай везе.
    Це і було найбільшою різницею між Катею і Лією. Катя була більш вільною. Вона не думала над тим, як правильно? Вона жила тут і зараз. 
-    Дівчата ваша кава! – Рома протягнув дівчатам каву і сів за кермо. – Ви назад! Я думаю у вас є про що поговорити.
    Це воно! – подумала Лія про себе. – Вони однакові. Вони сіли позаду і почали обговорювати фасони худі та кольорові гамму. Рома ж, їхав дуже обережно і відчував спокій. Зараз, він – Коханий. Так, не тією що подобалася раніше. Але саме тією жінкою, яка додає фарб в його життя. 
-    Дівчата, - лиш Рома хотів запропонувати узяти каву на заправці, як побачив що вони позасинали, - я зрозумів….
    Дорога Харковом була довгою. Техніка прибирала сніг. Лія прокинулася і читала конспекти, а Катя переглядала в телефоні і відповідала в робочому чаті. Рома зупинився біля ЖК де жила Лілі.
-    Квітонько, - посміхнувся він поглянувши на заднє сидіння, -  ми на місці.
-    Дякую. – Лія поклала телефон до сумки та попрощавшись з друзями вийшла з авто.
-          Лія! – десь далеко вона почула голос мами. – Доню!
-    Мамо! – очі дівчини заблищали та почали наливатися сльозами. – Моя мама….
    Лія підбігла до матері та міцно обійняла її. Жінка вдихнула аромат волосся доньки. Такої дорослої доньки.
-    Мам! – Лія не відпускала маму з обіймів. – Я так скучила. 
    Лілі посміхнулася та витерла сльози доньки. Вона узяла її сумки і вони пішли додому. Це був інший дім. Тихий. Спокійний. Без Максима і болючих спогадів. Лія зайшовши у квартиру зупинилася. У вітальні висіло велике фото. Мама, брат і вона. Фото, яке вони зробили у Чехії на Різдво. Вона не могла відвести погляд. 
-    Його очі … - спокійно промовила Лілі, - такі наповнені щастям.
-    Так. Мама, - Лія пройшла далі, - тут так гарно.
-    Дякую сонечко. Зараз я зроблю чай і ти мені все розповіси.
    Лія погодилася. Вона зайшла у кімнату, яку мати підготувала для неї. Світла, але графітові штори. Гітара брата. Та багато дрібничок. Вона сіла на ліжко і вперше відчула спокій. Не такий як вдома. А спокій сім’ї. Так, зараз вона складається з Лілі та Лії. Але це їх сім’я. 
-    Тепер це мій дім …..