Глава 9. Тиша. Відлуння розбитого серця.

Вечеря минула дуже швидко. Лія повернулася додому і поставила коробку з рюкзаком на журнальний столик. Лілі як раз зайшла у квартиру.
-    Мам, - лія повернулася до неї з широко відкритими очима, - у мене … точніше для мене подарунок.
-    Який? – Лілі поставила сумочку у вітальні та підійшла до доньки. – Що тут?
-    Тут, - Лія дістала рюкзак, - рюкзак від брата.
    Очі дівчини блищали. Вона дуже сумувала за старшим братам. Та цей подарунок, нагадав її, як Ярослав любив її. Як він мріяв разом з нею. Тепер, вона матиме не просто рюкзак. Вона матиме спогад про його підтримку та любов.
-    Він, - Лілі узяла рюкзак і провела пальцями по ініціалам, - потурбувався про тебе. 
-    Так. Рома сказав, що він був тут за кілька днів до Харкова.
-    Доню, - Лілі узяла доньку за руки, - що у вас з Ромою?
-    Мам, я не знаю! Ві добрий, турботливий…
-    Та гарний. – Лілі посміхнулася.
-    Так. Гарний. 
    Лілі приготувала донці каву і вони ще трохи посиділи на балконі за розмовою. Лія з рюкзаком увійшла у кімнату. Перший крок. Дівчина затамувала подих. Тиша! Така знайома тиша, про яку вона сьогодні забула. Тиша … яка стала для неї рідною! Частиною самої Лії.
-    Я так сумую… - очі наповнилися сльозами, - за тобою моя душа. – Лія узяла худі і сіла на ліжко. – Сьогодні я отримала від тебе подарунок. Він дуже гарний. Ця вся тиша, - Лія провела поглядом квартиру у темряві, - як згадка про мою порожнечу. Я знаю, - вона обіймала худі, - що мала б жити. Так як ти мріяв. Я так люблю тебе братику. Дуже! Люблю Так, що не можу сприймати своє життя…
    Лія поклала рюкзак з худі біля подушки та пішла у душ. Дівчина відсвяткувала своє повноліття. Без батька. Який навіть не привітав її. Без брата. Якого вона любила безмежно. Але зараз, коли вона в новому місті, можна почати нове життя. Своє життя.
    Через кілька днів Лілі збирала речі, а Лія готувала сніданок. Жінка не знала, як сказати про розлучення, але час вже настав.
-    Доню! – Лілі покликала дівчину на балкон.
-    Так мам. Що сталося? Зараз 10 хвилин і сніданок готовий.
-    Сядь будь ласка.
-    Мамо, ти нервуєш?
-    Лія, ми з Максимом ….
-    Максимом? Мам, ти ніколи його так не називала у моїй присутності. 
-    Ми розлучаємося. 
    Розлучення. Мабуть саме цього хотіла Лія для матері, після того як дізналася за зраду батька. 
-    Правильно!
-    Правильно? Лія ти не спитаєш чому?
-    Ма, - Лія посміхнулася, - а наче так не зрозуміло.
-    І ти не проти? – Лілі боялася, що донька не прийме ї розлучення, а тут така реакція.
-    Ні. Мам, після похорону брата, як він тебе вдарив …. – Лія сіла блище до матері і обійняла його, - він не вартий тебе!
-     Дякую. Я так боялася тобі сказати…
    Лія лише посміхнулася. Дівчина допомогла матері скласти валізу і вони пішли на балкон снідати. Час летів дуже швидко. Рома відвіз Лілі автівкою до Харкова, а Лія почала підготовку до ремонту. 
    Настало 1 вересня. Лія вдягала костюм як її набрала Лілі:
-    Доню, я тебе вітаю. Сьогодні перший день навчання. Завтра у нас розлучення. Тато все залишає мені.  Ще, - Лілі на кілька секунд замовкла, - мені дзвонив дядько Роми.
-    Костя? – Лія хоч і була здивована, але минулого разу бачила як вони знаходять спільну мову.
-    Так! Він був у друкарні, а потім покликав на каву…
-    Йди! – Лія навіть не згадувала про батька. – Я підтримаю тебе.
    Договоривши з мамою, Лія вийшла до інституту. Роми не було в місті, але до неї приїхав Кирил.
-    Привіт! – з широкою посмішкою промовив Кирил. Він чекав лію біля інституту з великим букетом троянд.
-    Привіт! – дівчина була щиро рада його бачити. Лія обійняла хлопця.
-    Вітаю квітонько. Тут, - він поглядом окинув будівлю позаду себе, - ти почнеш втілювати свою мрію.
-    Дякую. Ти коли приїхав?
-    Пів години тому. Сьогодні засідання, я маю бути присутнім.
    Сьогодні Кирил дивився на Лію інакше. Не як, на юну сестру загиблого друга, і точно не як на дівчину що подобається. Вона була для нього рідною. З часу як вона йому відмовила, минуло трохи більше двох місяців. Кирил прийняв це. Він працював, вчився та почав знайомитися з дівчатами. І тепер, вона для нього друг. Рідний друг.
-    Дякую що ти тут. Мені час, але ми ще побачимося? – поцікавилася Лія.
-    Так. Повечеряємо разом?
-    Ок.
    Лія пішла в інститут. Вона відчула, сьогодні Кирил інший. Але її це не засмутило. Навпаки. Вона десь всередині раділа, що він розуміє її. В аудиторії було голосно. – Перший курс! – промовила вона про себе і увійшла до зали. 
-    Привіт… - дзвінкий дівочий голос  привернув увагу Лії. – Я Асоль.
-    Привіт. Я Лія. 
    Дівчина почувала себе трохи невпевнено. Вона вже й забула, що справжнє життя, це сміх та голосні розмови, тихі пари та веселі вечори. Але зараз все почало змінюватися. Вона пройшла та сіла майже в кінці. Перший дзвоник. Перша пара.
-    Доброго дня учні. 
    В аудиторію увійшов чоловік у костюмі років п’ятдесяти. Він встав біля дошки.
-    Я Бойко Максим Сергійович. Ваш вчитель історії психології. 
    Він розповів план навчання та свої правила. Лія все записувала. Вона почала шукати ручку у рюкзаку, як біля неї опинився хлопець. Він поклав рюкзак поруч і сів біля неї.
-    Привіт. – майже пошепки промовив він. – Я Тьома. Вибач, - він дістав блокнот, - я мабуть налякав тебе. 
-    Ти спізнився. – Лія майже не дивилася на нього.
-    Тссс…. – він приклав палець до своїх губ, - якщо запитає наш професор, - він посміхався дуже щиро, - я скажу що рятував світ.
    Лія мимо волі посміхнулася.
-    Від чого це? – спитала вона.
-    Від нестачі гарного настрою. – він тихо засміявся.
    Лія відчула певний комфорт. Вона зараз не сама. І хлопець який поруч, наче нормальний і навіть трохи смішний. Пари пройшли дуже швидко. Лія познайомилася з кількома дівчатами та пройшлася по усьому інституті.
-    Алло… - вона підняла слухавку, - дякую Рома. Так, все добре.
-    Повечеряємо? – поцікавився Рома.
-    Звичайно. І Кирил як раз у місті. Ще Кіра телефонувала, завтра чекатиме тебе у квартирі. 
-    Вона мабуть все підготувала.
-    Можливо.
    Договоривши лія поклала слухавку. Вона не поспішаючи йшла додому, як побачила нову кав’ярню і вирішила зайти.
-    Доброго дня… - промовила Лія і завмерла. За стійкою стояв її одногрупник Тьома.
-    Доброго дня. Що бажаєте?
-    А що побажає рятівник світу? – жартома спитала Лія.
-    Для вас, - Тьома мило посміхнувся, - Лате на кокосовому.
-    Кокосовому?
-    Так! Я ще на парі відчув запах. Вибач, - він опустив очі, - це професійне.
    Лія стояла і не відводила від нього погляд.
-    Тобто?
-    Я відчуваю запах кави. А від тебе, - він посміхнувся знов, - точніше від вас віє ароматом кокосу.
-    Молодець. Вмовив.
    Лія спостерігала за процесом приготування каву. Артем був не схожий на її однолітків. За частую, вони або відпочивають десь за рахунок батьків, або будують бізнеси а не працюють. 
-    Професійно. – промовила вона з посмішкою.
-    Дякую. Я працюю з 15 років.
-    Так рано? Це викликає захоплення.
    Тьома лише посміхнувся і поставив перед нею каву.
-    За рахунок закладу. 
-    Не варто… - лія хотіла заперечити.
-    Ні. Ти моя сусідка по парті, я ж можу пригостити тебе у перший день навчання. – Тьома почав протирати вітрину, - тим паче я налякав тебе сьогодні.
-    Ну, - Лія узяла стакан, - дякую рятівнику.
    Вона вийшла з кав’ярні.  Додому залишилося йти ще хвилин 7. Але Лія сіла у дворі. Вересень був теплим, тому сонячна погода піднімала настрій. Дівчина дістала телефон і переглянула повідомлення від Кири. То були ескізи дизайну її квартири. Вона посміхнулася. Все так, як вона мріяла. Лія написала повідомлення з подякою і дійшла в контактах до батька.
    Її руки почали трохи тремтіти. Але вона стримала і натиснула кнопку виклику. Гудки. Довгі. Болючі.
-    Так доню… - промовив Максим з іншої сторони слухавки.
-    Тату, дякую. За квартиру і останні 18 років. Мама сказала про розлучення.
-    Так. Лія, - голос Максима був сумним, - вибач. Я не знаю як дивитися тобі в очі. 
    Лія слухала. Вона боялася заперечити чи погодитися. Щоб тато не почув її голос. Який буде тремтіти точно.
-    Я не зміг зберегти родину …. 
-    Ти не захотів. Але ми любили тебе. Відпусти її.
-    Добре. Лілі варта більшого.
    Лія поклала слухавку. Її руки тремтіли. Вперше з дня смерті брата, вони говорили Ось так. Без крику та критики. Без образ. Вона допила каву і піднялася у квартиру. Першою справою Лія зайшла у кімнату. Худі брата. Вона обійняла його і почала плакати. 
-    Я це зробила! – це були сльози не болю чи відчаю. Це були сльози гордості за себе. – я була на парах братику. Вперше. Твій подарунок, - вона провела пальцем по своїм ініціалам, - додавав мені впевненості. Дякую тобі. Ти сьогодні був зі мною, я відчувала це. 
    Лія прийняла душ і її набрав Рома:
-    Квітонько ти як? 
-    Нормально наче? А ти що, - вона поглянула годинник, - вже чекаєш на мене?
-    Ні. Ще зарано. Кирил досі у суді. Я просто хотів почути тебе. – За час, що Лія в останнє приїхала з Харкова, вона почала звикати до Роми. Він був для неї підтримкою та опорою, а вона для нього певним сенсом рухатися далі. 
-    Зрозуміла. Ти сьогодні якийсь втомлений наче…
-    Так. Багато роботи. 
    Лія договоривши з Ромою вийшла на вулиці. Вона почала спостерігати за людьми, щоб не сходити з розуму в тиші. Кожен був особливий по своєму. Кого б вона не бачила, відчуття пошуку рідних очей не залишало її. Вона шукала брата. Всюди. Але сьогодні, вона спостерігала. 
-    Вересень теплий … - промовила вона пошепки до себе. 
    Лія прогулювалася не поспішаючи. Тепле повітря ставало більш прохолодним. Наставав вечір. Раптом за її спиною роздався дитячий сміх. Вона озирнулася. 
-    Братику….. – кричала сміючись маленька дівчинка років чотирьох, до трохи старшого брата. – Посекай… 
    Лії здалося це дуже милим. Їх мама везла позаду них самокат, а діти бігали перед нею та сміялися. Лія опустила очі. Вона згадала, як сама з братом так сміялася, а Лілі спостерігала за ними. Дівчина звернула увагу, що діти дуже схожі між собою. 
-    Вони в однакових худі. Можливо … - Лія не відводила погляд від малечі яка вже була доволі далеко від неї. 
    Раптом у неї задзвонив телефон. Це був Кирил. Хлопець сказав що він вже чекає під дверима її квартири. Лія лише зараз помітила, як далеко відійшла від будинку. Повернувшись додому, вона перевдяглася і разом з Кирилом пішли у ресторан поблизу. Рома вже чекав на них.
-     Друже! – промовив він до Кирила і обійняв його. – Квітонько.
-    Привіт.  Ти щось втомлений. – підмітив Кирил.
-    Я теж, - Лія сіла напроти Роми, - це йому говорила сьогодні. Багато роботи і він все намагається встигнути.
-    Але я, - Рома поглянув дівчині в очі, - встигаю кожного вечора провести час з тобою.
    Кирил лише посміхнувся. У нього вже не було відчуття, що він зайвий. Зараз вони у трьох спочатку друзі.
-    Наш Рома завжди такий. Ну що, розказуй як інститут. – промовив Кирил відкладаючи меню.
-    Все добре. Група велика, я навіть не очікувала, - Лія посміхнулася, - що стільки молоді хочу йти у психологію.
-    Зараз це не лише модно, - промовив Рома, - а і цікаво. Що крім навчання плануєш робити?
-    Я сьогодні бачила двох дітей. Брат з сестричкою…. – вона намагалася посміхатися, але це давалося важко, - і вони були в однакових худі. Дуже схожі між собою. 
-    Діти це радість… - промовив Кирил щоб відволікти її від думок про брата.
-    Так. То я б хотіла відкрити свою справу.
-    Справу? Цікаво. – Рома завжди уважно слухав Лію, але зараз він хотів зрозуміти її почуття.
-    Так. Виробництво з пошиття Худі. З ініціалами брата. 
    Кирил і Роман мовчали. Вони переглянулися і першим почав Кирил. 
-    Гарна ідея. Ти молодець. 
-    Квітонько, зараз дзвонимо Кірі. У неї сестра дизайнер одягу, я думаю вона допоможе. У нас на 1 поверсі є приміщення квадратів 120. Я думаю для початку предостатньо.
    Лія завмерла. Як у Роми виходило все так швидко вирішувати? Для неї було загадкою досі. Але це і відрізняло його від інших. Вчинки! Без зайвих слів, запитань чи пояснень. Кирил був трохи шокований, адже для нього друг, завжди був розсудливим і постійно проговорював все. Але не з нею.
-    Так швидко? – очі Лії заблищали.
-    Ну ти ж хочеш! Гроші є з ремонту. А якщо не вистачить я інвестую на кілька років.
-    Я теж підтримаю тебе.
    Лія посміхнулася друзям напроти себе. Два чоловіка, які були все життя її брата поруч з ним, тепер вони поруч з нею. Щиро! До них підійшов офіціант і вони почали робити замовлення та оговорювали її ідею. Дівчині було приємно, що жоден з них не почав її критикувати.
-    Назва буде «Очі душі» - промовила вона. 
-    Дуже чуттєво. А яка основна ідея бренду? – поцікавився Кирил.
-    Відчувати затишок навіть тоді, коли твоя душа далеко … - промовив тихо Рома. Він бачив худі друга часто у Лії в руках. Тому розумів її бажання створити щось на згадку про нього.
-    Так. Ти мене добре розумієш. – промовила Лія.
    Кирил почав задавати запитання стосовно бренду, а Рома лише спостерігав. Кожне її слово наче проходило крізь нього. Він відчував, що вона хоче. – Як так сталося? – подумав він про себе, - я закоханий! – промовив Рома до себе і посміхнувся сам собі. 
    Вечеря минула дуже швидко. Так багато друзі не посміхалися дуже давно. Дорогою додому, Рома і Кирил теж почали звертати увагу на людей навколо. 
-    Ліє, - Кирил узяв її за руку і зупинив, - як ти помітила за худі?
-    Через дітей. – посміхнулася дівчина і зробила кілька кроків вперед. Вона стояла обличчям до чоловіків. – Та дівчинка покликала брата так, як я кликала Ярослава. 
    Лія намагалася посміхатися. Вона повернулася вперед і глибоко вдихнула. – Тримайся мала! – промайнуло у неї в голові. Рома підійшов, узяв її за руку.
-    Зроблю все, щоб ця посмішка була для тебе, - він вів її, - а не для інших.
    Кирил посміхнувся. Він йшов поруч і розглядав все навкруги. А Лія… Вона знала. Рома бачить її наскрізь. І це, інколи її лякало. А інколи, саме його розуміння, було захистом для неї.