Глава 7. Тиша. Вона чула все, про що мовчало її серце.

Вона набрала номер батька. Гудки. Калатання серця. 
-    Слухаю! – голос Максима був непохитним. Він був трохи напідпитку.
-    Тату, ти як? – голос Лії тремтів. Вона стисла кулаки так, що рано почала кровити. Лія чекала відповіді. Але була тиша.
-    Навіщо ти подзвонила? 
-    Я хотіла …. – дівчина не знала, що сказати. Що ж вона хотіла? Дізнатися як він? Чи може просто почути його голос?
-    Я ж зрадник! Ти забула? Як ти могла приховувати, що знаєш про зраду? Що він знав! 
-    Тату, то твоя зрада! – сказала Лія та поклала слухавку. 
    Вона дивилася на телефон очима повними сліз. Він звинуватив її, в тому що вона не сказала що знає? Це було б дуже абсурдно, але їй почало боліти. Зрада була вибором батька, а мовчати і не робити боляче матері, обрав Ярослав за них обох. Тепер вона, дівчинка сімнадцяти років, сама… далеко від дому. Далеко від свого, тепер «минулого» життя. 
    Вона мовчки пройшла до кімнати, узяла худі. Притиснула його до грудей. І не помітивши того, як коліна самі опустилися на підлогу, Лія заплакала. 
-    Чому я? Чому саме я? Братику!!! Чому вина я, а не він? Ти мені казав, що нам треба берегти маму. А хто тепер буде берегти мене? Чому? Чому саме я маю страждати? 
    Її плач був благанням! Про допомогу! Про розуміння! Лія скрутилася калачиком та заснула на підлозі біля ліжка. На ранок, вона прокинулася від сильного головного болю.
-    Я спала на підлозі? Треба вставати. 
    Дівчина поглянула на телефон і побачила що була лише 5 ранку. Вона підвелася та лягла на ліжко. Лія вдивлялася в темряву. Слухала Тишу. Лише стук її розбитого серця було чутно наче крик. Очі дуже боліли. І з кожним днем, чим більше Лія дивилася у темряву, тим частіше вона бачила там силует брата. 
-    Сестричко …. – в тиші вона раптом почула голос брата.
    Дівчина різко підвелася. Її серце калатало так, що мабуть і Рома почув би в сусідній квартирі. Вона почала крутити головою і прислухатися. Але чуло Тихо. 
-    Я мабуть так скучила за тобою, що вже почала чути твій голос. Мій рідний голос. Братику, вибач мене… ти не винен що тебе не стало. Я просто дуже сумую.
    Вона встала та пішла у душ. Рука дуже сильно боліла. Хоч Лія і намагалася не мочити руку, але нажаль не вийшло. Вона зняла бинт і промила сама рану. Боліло. Дуже. Але навіть цей біль не таким, як той що всередині. Лія набрала Рому:
-    Розбудила? – голос у неї був розбитий.
-    Ні. Я тобі треба? – спитав прямо Рома.
-    Так!
    Лія поклала слухавку і пішла відчиняти двері. Дівчина знала, він вже йде до неї.
-    Доброго ранку, - голос Роми трохи відволік її. – Рука?
-    Як ти дізнався?
-    Відчув! Пішли. – він направився до дивану у вітальні. 
-    Аптечка …. – ледь чутно промовила вона.
    Рома дістав все необхідне з під журнального столику. Він узяв її руку і розглядав рану. Вона була наче свіжа.
-    Ти її промивала? – ніжно спитав він. – Не можна було. Я зараз все зроблю.
    Лія мовчала. Вона опустила очі і трималася щоб не заплакати.
-    Зараз 6. – промовив Рома. – Снідати рано, - він подув на рану, - тому пройдемося. Зараз я перетягну трохи щільніше. 
-    Ром … - вона не знала що сказати.
-    Я поруч. Потерпи трошки – він перебинтував рану, тримав руку і дивився в очі, - ти неймовірно сильна. 
-    Я дзвонила татові. І знаєш, він звинуватив мене..
-    Лія, щоб не говорив Максим, ти маєш пам’ятати. У тебе лише твоє життя. Не його! 
-    Я знаю. Багато усього сталося за ці дні. Ти вибач що розбудила, я сама не зроблю….
-    Все добре. Я що дарма визвався тобі допомагати?
-    Як твій сеанс учора? – поцікавилася Лія.
-    Круто. Я працюю з хлопцем, який пише фентезі. 
-    О. Цікаво!
-    Так! – Рома посміхнувся. – Він приходить поговорити про свої світи, які описує у книгах.
    Роман відпустив її руку. Нову пов’язку зробив більш щільною.
-    Ти і про таке знаєш?
-    Квітонько, я  можу не знати, але вислухавши його, зробив те, що ніхто інший.
-    Що саме? – Лії стало вже цікаво.
-    Я похвалив його. Це найбільша проблема творчих людей, - він встав і пішов на кухню, - їм треба похвала та розуміння.
-    Цікава гіпотеза. Поснідаємо разом? – запропонувала Лія.
-    Так. Омлет та овочі. Тобі треба сили. Я сьогодні в офісі працюю, хочеш пішли зі мною?
-    Ні. Я хочу повторити матеріали перед іспитом. 
-    Добре. 
    Вони поснідали. Лія показала Роману кілька фото інтер’єру, який вона б хотіла відтворити у своїй квартирі. Роман же, поділився планами на день. Чоловік помив посуд і пішов до себе. Лія ж узяла ноутбук і почала повторювати.
    Так минуло три години. У двері подзвонили.
-    Доброго дня, - промовила Лія відчинивши двері, - я слухаю.
-    Шевченко Лія Максимівна? – спитала дівчинка – кур’єр.
-    Так слухаю.
-    Вам доставка від Смирнова Романа Сергійовича. – сказала дівчина і передала Лії пакунок.
-    Дякую. Підпис?
    Вона підписала чек і увійшла до квартиру. Відкривши пакет, Лія побачила обід. – Це борщ? – з посмішкою промовила вона. Борщ з пампушками та салат, це Рома замовив для неї.
-    Обід? – спитала Лія по телефону.
-    Смачного! – сказав Роман та продовжив працювати. Багато чого треба було зробити перед відпусткою. 
    Вона лише посміхнулась та поклала слухавку. Діставши все, Лія перелила борщ у тарілку. Вона вдихнула аромат свіжих пампушок. – Він дуже уважний.
Дівчина поїла. Повторивши матеріал, Лія склала все необхідне на завтра з собою. 
    Була 17:28 як її набрав Кирил:
-    Привіт квітонько, - промовив хлопець, - ти як?
-    Готуюся до іспитів, а ти?
-    Готуюся до суду. Лія, - голос Кирила став більш серйозним, -  ти у списку свідків. Впораєшся? Ти не думай, що я не вірю в тебе, просто буде важко.
-    Дякую. Я впораюся.
-    Добре. Я буду поруч. 
    Лія поклала слухавку. Вона любила та поважала Кирила, але навіть в цій розмові, дівчина відчувала колосальну різницю між Ромою та Кирилом. Саме в цей час Рома подзвонив у двері.
-    Ти все повторила? – поцікавився чоловік.
-    Так. Кирил дзвонив. Він сказав, що я буду свідком.
-    Звичайно. Ти ж його бачила остання. Тим паче, ти впораєшся.
    Рома вірив в неї. Навіть більше ніж вона сама. 
-    Сьогодні, вечерю нам приготувала Марія. – Рома посміхнувся. – У неї новинка! Міні – пельмені. 
-    Вона молодець. Тоді я перевдягнуся і підемо?
-    Ні. Йди так. Я сам вдягну спортивний костюм і підемо. Потім прогуляємося. Треба зручний одяг.
-    Тоді я почекаю.
    Рома пішов перевдягатися. Лія набрала Лілі. Голос матері був засмучений. Але Лія вирішила по приїзду все дізнатися. 
-    Мам, я тебе люблю. – сказала вона та поклала слухавку. 
    Рома як раз зайшов за нею. Дівчина вирішила не показувати чоловікову свою занепокоєність і лише посміхалась йому. Вони пішли до Марії. Вечеря була дуже смачна. Багато спогадів Роми про хрещену, канікули та дитинство. Потім вони вийшли на вулицю. 
-    Київ неймовірний! – з посмішкою промовила Лія.
-    Так. – Роман відчував, що вона про щось мовчить, але не хотів псувати їй настрій  зайвими запитаннями. – Пішли? 
-    Так.
    Рома провів Лію на набережну Дніпра. Так, йшли вони довгенько, але за розмовами не відчували плив часу. 
-    Чому саме Київ? – спитала Лія Рому.
-    Не знаю. Ярослав посприяв цьому. Його мрії та ти!
-    Ром, я не хочу у Харків.
-    Я знаю. Але тут мила, - він сів на лавку, - немає вибору. І Лілі з Сарою скучили. 
-    Суд за день до мого дня народження.
-    Так. Що б ти хотіла …. – Лія не дала Ромі договорити і поцілувала його. Не в знак вдячності. А просто тому що саме вона так захотіла. Рома обійняв її.
    Дівчина відчувала його підтримку, турботу та повагу.
-    Лія, - Рома тримав її за талію, - не поспішай. Я буду поруч. Добре?
-    Так. Завтра іспит. Сподіваюся все пройде добре.
-    Звичайно! Пішли назад, а то комари мене вже закусали. – Рома посміхнувся. 
-    Добре. Ти часто так прогулювався раніше?
-    Ні. Раніше життя мало інший сенс. Завтра іспит на 9:30? – спитав Рома.
-    Так. Я дійду.
-    Я відвезу тебе, а потім заберу. У мене на 11:10 слухання, тому я встигну все.
-    Домовилися. У неділю треба виїздити додому?
-    Так, - Рома узяв її за руку, - поїдемо у неділю. 
    Хвилин за 45, вони дійшли до будинку. Рома відповідав на листи у телефоні, а Лія спостерігала за ним. Вони попрощалися біля дверей квартир. Лія зайшла до себе та одразу направилася до кімнати. Вона  слухала тишу. Без її думок. Лише тиша та Розбите серце після розмови з батьком.
    Наступні дні минали наче на автоматі. Лія успішно склала іспити та навіть встигла зустрітися з кількома дизайнерами. Кирил у Харкові готувався до суду, а от Лія з Максимом… вони не обмовилися і словом, з часу від’їзду Лії. Але сьогодні, у суботу, за день до приїзду доньки, Максим повернувся додому. Він зайшов на кухню, де Лілі готувала каву.
-    Будеш? – спитала вона навіть не повертаючись до нього.
-    Так. З молоком будь ласка. – Максим майже за півтора місяці вперше спокійно говорив з дружиною. 
-    Добре. – Лілі розвернулася до чоловіка. Він сидів за столом та крутив в руках годинника. – Ти як?
-    Не знаю. Нам мабуть треба поговорити…. 
-    Максиме, - Лілі поставила каву напроти чоловіка і сіла поруч, - я знаю. Ми не впоралися.
-    Ти теж про це думала? – спитав чоловік у Лілі. 
-    Так. Ми втратили сина, - вона відпила каву, - і нас також. 
-    Вибач, - сказав Максим і узяв руки дружини у свої, - я винен перед тобою.
-    Ні. Максиме, ти винен перед донькою. Завтра я подам на розлучення. 
-    Завтра неділя. Лія приїде…. – його голос був трохи стурбований, - можна після суду?
-    Так звичайно. Я тобі дуже вдячна за дітей, - вона підвелася, - і за все добре, що було між нами.
-    Я все залишу тобі. Будинок, квартиру та машину, тільки на Гоголя двокімнатну залишу собі для життя.
    Лілі мовчки кивнула і вийшла у сад. Жінка видихнула з полегшенням. так Останні 25 років свого життя вона була дружиною, мамою. Вона жила родиною Шевченка, але настав час жити. Жити своє справжнє життя.  Лія як раз набрала маму.
-    Мамо, - її голос було як нектар, на розбите серце жінки, - я завтра приїду.
-    Я дуже тебе чекаю доню.
    Жінка поклала слухавку. Вона пройшлася садом, двором та трохи вулицею неподалік дому. Спогади! Гарні та погані. Саме спогади зараз нахлинули на неї. – Як би я не пробачила …. – Лілі думала про зраду чоловіка. Чи був би син живий зараз, якби вона пішла? Чи донька була б поруч, а не далеко від неї? 
    Прогулявшись ще пів години Лілі зайшла до будинку. Чомусь саме зараз, після розмови про розлучення, будинок здавався їй чужим та порожнім. Вона піднялася до своєї кімнати і лягла відпочивати, щоб не думати про чоловіка, який зараз через стінку, у своєму кабінеті знов п’є.  
    Настав ранок. Київ ще спав, як Лія відкрила очі. 5 ранку. Вже світало, але на вулиці панував спокій. Дівчина встала з ліжка та узявши худі брата, підійшла до вікна. Вперше з дня переїзду, вона відкрила вікно.
-    Сьогодні братику, - почала вона говорити у Тиші, - я маю повернутися додому. Побачити його… Нашого батька. Ти, - вона вдихнула аромат кофти, - тримай за мене кулачки. Я боюся, чесно. Але, - вона витерла сльози, - ти залишив мені Рому. Він підтримає. Я залишу тебе тут, - вона поклала худі, - не надовго! Не хочу, щоб ти повертався в той будинок.
    Лія щиро вірила, - брат чує її. Тому вона навіть не закрила вікно, щоб свіже повітря наповнювало її Тишу. Прийнявши душ, дівчина почала готувати собі і Ромі сніданок. Рука заживала, тому вона вже була без бинта. Сьогодні, вона хотіла трохи відпочити думками від усього. Рома подзвонив їй.
-    Доброго ранку. Прокинулася?
-    Так. Готую нам сніданок перед дорогою.
-    Мммм… Тоді я йду.
    За цих кілька днів, Рома не давив на неї. Лише турбота та підтримка. Тому чоловіку було приємно, що вона подумала про сніданок. Він відкрив двері у квартиру і застив. Лія крутилася на кухні перед плитою. Навіть посміхалася. Вікна були відкриті. Вона здавалася такою живою, як ніколи до цього. – Чи маска це все? – спитав себе Рома. Він не подав жодного знаку своєї занепокоєності, лише зайшов та одразу пішов до неї.
-    Виспалася? – спитав Роман. Лія не чула як він увійшов, тому трохи злякалася. 
-    Ой! Так, - вона посміхнулася, - а ти?
-    Наче теж. Що готуєш?
-    Омлет з беконом, сендвічі та каву. А ще, - вона дістала ягоди з холодильника, - корисні смаколики.
-    Виглядає смачно. Допомога потрібна? – спитав чоловік.
-    Ні. Присядь, я скоро все приготую. 
    Вони швиденько поснідали. Рома помив посуд, а Лія набрала маму і попередила, що вже виїжджає. У Романа було дві автівки. Для поїздки до Харкова він обрав Порш.
-    Гарна, - промовила Кіра спустившись до підземного паркінгу. – тобі пасує!
-    Хочеш навчу водити? – спитав Рома.
-    На ній? Ром, - Лія сіла поруч з ним, - а не дуже вона швидка для першого авто? 
-    Швидка? – Рома розсміявся. – Я ж не буду вчити тебе вчити на швидкості більше ста кілометрів.  
-    Я просто завжди думала, - вона увімкнула телефон на беззвучний режим, - треба на якомусь ланосі. На механічній коробці.
-    Ти ж будеш їздити на автоматі, тому можна одразу вчитися.
-    Можливо ти і правий. Тут гарно! – Лія роздивлялася Київ, поки вони виїжджали з міста. 
    Дівчина захоплювалася столицею, але темп життя, вона боялася трохи не встигати.
-    Розкажи мені про Жану. – сказав Рома.
-    Гарна дівчина. Ми з нею одразу знайшли спільну мову. Домовилися після мого приїзду розпочати співпрацю.
-    Я радий. Ти вже трохи думала як все хочеш зробити?
    Усю дорогу до Харкова вони спілкувалися, що лише на в’їзді у Харків зрозуміли, що вже вдома. Рідне місто зустріло трохи хмарною погодою, але Лії подобалося.
-    Ти готова? – спитав тихо Рома.
-    Якщо ти про повернення додому? То так! А якщо … - Лія хотіла сказати за батька, але вона побачила його авто біля будинку. – Він вдома…
-    Зайти? – запропонував Рома.
-    Не треба. Я сама.
    Роман дістав сумку з багажнику авто і поцілувавши Лію у щоку, поїхав до своєї тітки. Лія дивилася на двір, будинок … Все було чужим. Не рідним! – Ну що Максимівна, з поверненням у пекло! – промовила Лія і зробила перший крок на подвір’я. 
-    Доню! – голос Лілі трохи підняв настрій дівчині. – Ти вдома!!!
    Лія міцно обійняла маму. Без слів. Мовчки. Вони обидві скучали.
-    Привіт мам, ти як? Він вдома? – Лія показала поглядом на авто Максима.
-    Ні. Він забрав мою, виставляємо на продаж. А свою лишив для мене.
-    Чому? 
-    Вона вже старенька, да і зараз на ремонті часто, а мені по роботі треба їздити багато.
-    А ти обрала яку хочеш? – спитала Лія маму, коли вони зайшли до будинку. І завмерла. - Запах дому залишився, а відчуття дому – ні! – подумала дівчина! Він був таким, як і в дитинстві! Але тепер це були лише стіни, наповненні спогадами.
-    Поки не думала. Доню, завтра суд. 
-    Так… Мам, я впораюся. Просто вір в мене.
    Лілі знов обійняла доньку і пішла на кухню готувати обід, а Лія піднялася до себе у кімнату. Відкривши двері, Лія помітила букет свіжих квітів. Це були білі хризантеми.
-    Такі ж,  як Рома мені подарував. – подумала дівчина. Вона почала розкладати речі. 
    Тим часом, Рома набрав Кирила і вони зустрілися у кафе, яке знаходилося неподалік парку Шевченко. Рома хотів поговорити про суд, але Кирил мав інші плани на цю розмову.
-    Привіт друже! – Рома обійняв друга. – Ти як?
-    Ти сам знаєш, зараз дуже багато роботи по судовим запитам. Але зараз не про це. – сказав Кирил і сів напроти Роми.
-    Тобто? Ми не бачилися місяць, готуємося до завтрашнього суду, а тобі не до цього?
-    Так! Що у вас з Лією? – Кирил задав питання прямо. Він хотів знати, як далеко зайшли їх спільні вечори і тому подібне.
-    О! Кирило Олексійович, ви ревнуєте?
-    Ром, я серйозно!
-    Я теж! Друже вибач, але я не можу про це говорити з тобою. Тим паче, зараз ми лише друзі!
-    Ми?! Ти і я? Чи ти і Лія?
-    Друже. Заспокоюйся. – Рома відчував, що Кирил нервує. – Я не буду з тобою говорити про неї. Не маю права. 
-    Чому? – Кирил стиск кулаки, він відчув, Рома зблизився з Лією.
-    Тому що, я поважаю її. Якщо щось зміниться, я думаю вона сама скаже. Давай краще про Максима?
    Кирил задумався. – Вона б сказала? – прогриміло у нього в голові, - Точно б сказала! Він трохи розслабився.
-    Максим планує розлучення. І можливо, - він відпив каву, - це і добре.
-    Я теж так вважаю. Лілі дуже добра для нього. – сказав Рома і побачив на заставці телефона Кирила, їх спільну фото з Ярославом. – Ти дуже сумуєш?
-    Так. Я часто прокручую той день … Лія біля його тіла. Боже, - Кирил витер сльозу, - вона була в його крові та кричала. Він же їхав до мене…
-    Друже! – Рома похлопав друга по плечу. – Він був найкращим! І знаєш, коли я увімкнув Лії його відео, у мене все тіло почало тремтіти. Я теж сумую… коли бачу її з його худі, мені болить. Але ти маєш прийняти те, що вона зараз не частина його, а окрема особистість.
    Кирил слухав друга і розумів його. Ярослав відіграв важливу роль в житті Роми. Його  професія, хобі… Кирил лише зараз згадав, що і Рома втратив друга. 
-    Пробач! – промовив Кирил.
-    За що? – поцікавився Роман.
-    Ти теж втратив його. Зараз допомагаєш Лії. Я просто ревную.
-    Я знаю! Думаєш я думав, що вона мені сподобається? Ні! Так вийшло! Але я чесний з усіма. Обирати має лише вона.
-    Так. Завтра буде важкий день. Там прокурор щось мутить. 
-    Думаєш перенесуть? Які у нас шанси?
-    Тут без варіантів. Просто питання в тому, яке буде покарання.
-    Кирил, у мене прохання. Тримай завтра Максима подалі від неї. 
-    Добре. Пішли? Мені треба до офісу по копії.
-    ОК! Я маю заїхати до квіткового, хочу завтра перед засіданням до бабусі заїхати.
-    А ти де зупинився? 
-    У тітки. Треба знайти працівників, у неї пасіка, хочу нові вулики замовити.
-    Ооо… Це буде мед? – з посмішкою поцікавився Кирил. Ще з дитинства бабуся Роми, готувала їм оладки з медом.
-    Так. 
    Чоловіки роззіхалися. Кирил приїхав до офісу, та переглядав матеріали справи, а Рома заїхав по білі троянди. Христина – бабуся Романа, дуже любила саме біли квіти. Квіти її молодості. 
    Лія тим часом спустилася до мами на кухню. 
-    Мам, а є пиріг? 
-    Так люба. З чорницею і малиною. Все твоє улюблене.
-    Дякую. Як моя Сарочка?
-    Поїхала у гори. Ти ж знаєш, вона у нас любить спокій.
-    Мам, як він?
-    Працює. Постійно…
-    Зрозуміло. – Лія узяла тарілки з пирогами, а Лілі чай та каву і вони пішли у сад.
    Хоч у них і був котедж, але земельні ділянки були по 7-9 соток де був великий сад. Лілі скучала по таким чаюванням з донькою, тому була дуже щаслива, що донька вдома.
-    Я приготувала твою улюблену уху.
-    Мам, - Лія посміхнулася, - яка ж то уха, з червоної риби?
    Вони разом розсміялися. Це питання Лія задавала матері кожного разу в дитинстві, коли Лілі готувала суп з рибою. Інколи саме такі спогади зігрівають душу більше, ніж присутність людини, яка вже перестала бути частиною родини.
    День промайнув дуже швидко. Лія зайшла у кімнату брата. Тієї тиші що була раніше, вже не було! Пустота! Максим склав усі речи сина у коробки, щоб він міг зробити там свою спальню. Але зараз, коли вони вирішили розлучитися, речі Ярослава поїдуть з ним до квартири. Лілі не говорила донці про розлучення. Ще рано! Спочатку суд. Ранок був важким для усіх.
-    Доброго ранку! – голос Лілі розбудив Лію.
-    Доброго ранку. Мам, - Дівчина встала з ліжка, - а котра година?
-    Восьма сонечко. Рома вже приїхав.
-    А суд… Боже, суд же через годину! – Лія побігла швидко до душу. 
    Через двадцять хвилин, вона вже спустилася до Роми у вітальню.
-    Доброго ранку квітонько! Сніданок?
-    Ні! Боюся буду нервувати і почне нудити.
-    Тоді поїхали? Лілі вже біля авто.
    Рома відкрив дівчині двері. Сьогодні вона була інша. Замкнута та мовчазна. Дорога зайняла десять хвилин. Максим з Кирилом вже чекали на них.
-    Доброго ранку Кирюш! – сказала Лія і обійняла друга. 
-    Привіт квітонько. Ти як? – Кирил розумів, що питання було не духе правильним.
-    Нормально. Тату? – Лія звернулася до батька. – Дякую тобі за квартиру. – сказавши це, дівчина ледь стримувавши сльози пройшла повз батька. 
    Рома спостерігав за всім. Його непокоїв її стан. Він відкрив древі до судової зали. Лія зробила перший крок. 
    Суддя увійшов. Усі підвелися.  Лиш він хотів розпочати слухання, як підвівся прокурор.
-    Ваша честь! Стороною обвинувачення отримано нові матеріали, які мають істотне значення для встановлення всіх обставин справи. Просимо час на дослідження та долучення до матеріалів кримінального провадження. 
    Суддя переглянув документи, кілька секунд мовчав та промовив:
-    Суд вважає клопотання сторони обвинувачення  обґрунтованим. У зв’язку з необхідністю дослідження нових доказів розгляд справи відкладається. Нове засідання призначено на 4 вересня.  На цьому засідання оголошується закритим.
    Лія опустила очі. Дівчина мала надію поставити крапку. Але отримала лише очікування. Рома узяв її руку. 
-    Пішли.
    Вийшовши з зали вона побачила Кирила. Але зараз він вже був сам.
-    Квітонько, винних обов’язково покарають. – промовив він.
-    Ром, - Лія звернулася до Роману, не відводячи погляд від підлоги - де мама?
-    Вона чекає біля авто. – промовив Рома.
-    Дякую. Кирил… - Лія дивилася на хлопця пустими очима, - дякую. Але я зараз хочу до мами. Я їй треба.
-    Зрозумів. Добре.
    Рома мовчки вивів Лію з будівлі. Він встав на сходах перед нею.
-    Квітонько … Сьогодні не треба бути сильною. Я тут! Поплач…
    Лія міцно обійняла чоловіка напроти себе. Він відчував її. Без жодних слів. Дівчина заплакала … Кирил  мовчки спостерігав за цим. Хлопець відчував: Лія довіряє Роману. Довіряє так, як нікому після втрати брата. Він не став підходити до них.
-    Мам, - Лія сіла в авто, - ти як? 
-    Вибач доню що пішла, дуже болить голова.
-    Тоді давайте поїмо? – запропонував Рома.
-    Можна. – сказала Лія і пристебнула пасок безпеки. З дня смерті брата, вона дуже відповідально ставиться до безпеки на дорозі.
    Рома привіз жінок родини Шевченко за місто. Гарна зелена зона, ресторан та готель. Лілі одразу сподобалося місце, а Лія просто дивилася наче в пустоту. Вона згадувала погляд батька коли вони зустрілися біля суду. – Він змінився. – подумала вона про себе. Рома підійшов до неї зі спини:
-    Ти сьогодні інша квітонько. Втомилася? – спитав він.
-    Мабуть! Дивно якось, - вона повернулась до Роми і побачила маму за його спиною, - вдома все таке чуже. Вона втомлена.
-    Лілі намагається жити. Там, - Рома показав рукою у сторону Лілі, - є невеличкий фонтан з золотими рибками.
-    Мама тебе почитає любити. – з посмішкою промовила Лія та направилася до мами.
    Лія стояла біля фонтану, який був у грецькому стилі. Його чаші були багато рівневі. На першій були квіти, а на другий золоті рибки. І по середині статуя Афродіти.
-    Подобається? – поцікався чоловік років сорока, який вийшов їм на зустріч.
-    Дядьку! – з посмішкою промовив Рома. – Вітаю.
    Чоловіки потисли руки. Це був Костя, - дядько Роми та власник заміського комплексу.
-    Вітаю! – промовила Лілі. – У вас так гарно…
-    Дядьку, знайомся! Ця чарівна жінка, - Лілі Шевченко! Власниця друкарні у центрі. 
    Лілі потисла руку. Їй було дуже приємно, що Роман саме так представив її. Останні двадцять п’ять років, що вона у шлюбі, її всі знали, як Лілі Шевченко, - дружину кращого стоматолога-хірурга Харкова. Жінка помітила, що Рома приділяє її донці багато уваги, але зараз, вона була вже не проти.
-    А ця юна леді, - Лія! – з ніжністю промовив Рома.
-    Дуже приємно! – Лія потисла руку чоловікові. – Так! Дуже подобається. Я про фонтан!
    Усі розсміялися. Костя запропонував гостям пройтися територією і розповів трохи історії.
-    Цей фонтан, - почав він, - я привіз з Греції. Коли моя дружина була жива, вона обожнювала Грецію. – Він перевів погляд на Рому. – Вона тебе дуже любила. – промовив він до нього. 
-    Так. Моя Анна була самою кращою тіткою. – Рома любив тітку, але він її втратив через аварію.
-    Вона зробила тут ігрову зону для Роми. Скільки тобі тоді було? – спитав Костянтин Рому.
-    Одинадцять. Тут є річка, і я рибалив там постійно. А тітка хотіла щоб я грався, як усі діти.
-    Так, - посміхнувся чоловік, - вона тоді робила креслення майданчику три дні. Майже не спала. Ось! – він показав на великий дитячий майданчик, серед дерев на березі річки. 
-    Яка краса! – Лілі дуже сподобалося. – Наче намальований! Він з дерева?
-    Так. Моя дружина дуже любила працювати з деревом. У нас у Полтаві невеличка меблева фабрика.
-    Невеличка? – спитав Рома з широко відкритими очима. – Не вірте йому! Невеличка! У них три магазина і контракт з великими фірмами.
-    Ох і хлопчисько! – з посмішкою відповів Костя.
    Лія спостерігала за мамою. Лілі хоч і відволікалася, посміхалася, та з захопленням усе розглядала, донька відчувала що вона мовчить про щось. Рома підійшов до дівчини.
-    Показати дещо? – прошепотів він на вушко.
-    Угу.
    Він узяв дівчину за руку і повів до річки. Там під великою вербою була гарна гойдалка. Очі дівчини заблищали. Річка. Гойдалка. Все було дуже гарним. І доречним зараз. 
-    Сідай квітонько. Я розповім тобі казку. Хочеш?
-    Казку? – сміх Лії рознісся здавалося по усьому лісу.
-    Так! То що, розповідати?
-    Добре.
    Роман легенько гойдав її. 
-    Жив був хлопчик. Такий гарний та мужній. Що усі його друзі заздрили його силі… - його щира усмішка, заставляла Лію забути про проблеми навколо.
-    Це ти про себе? – насміхалася вона з нього.
-    Слухай далі! Але одного разу, коли він з друзями пішов у сірий ліс …. УУУУУ ….. – він намагався стримати сміх. – На них напала бабка яга! 
-    І що, хлопчик злякався? – спитала Лія піднявши на нього погляд.
-    Ні. Він захистив своїх друзів. І пообіцяв берегти їх завжди. І від усіх.
-    Казка з гарним фіналом.
-    Життя наше теж, може мати гарний фінал, – він сів поруч, – якщо поруч буде такий гарний та сильний друг.
    Лія поклала голову йому на плече. Гойдалка зблизила їх ще на крок блище один до одного. Лілі з Костянтином підійшла до них. 
-    Діти вони завжди діти! – промовила вона з посмішкою.
-    Поїмо? – спитав Рома. – Тут неймовірно смачно готують м'ясо та овочі.
-    А ще, є свій свіжий хліб та багато смачненького! – промовив Костя і вони пішли до ресторану. 
    Страви були неймовірно смачними. Лія хоч і не сильно полюбляє м'ясо. Але їла з великим задоволенням. Лілі теж трохи розслабилася. Зараз вона була в гарному місці, з донькою, де смачна їжа. Жінка зовсім не хотіла згадувати свого чоловіка.
-    Лія! Дуже гарне ім’я. – промовив Костя.
-    Так. Дякую. 
-    «Створена бути собою» - ніжно промовив Рома.
-    Правильно! – з посмішкою підмітила Лілі. – Її так назвала моя свекруха. Сара дуже чекала унуку. 
-    Моя Сарочка … - ледь чутно промовила Лія.
-    Я, - Рома узяв слово, - пропоную підняти ці келихи, - він посміхнувся, - з дуже смачним домашнім компотом… 
    Засміялися усіх. Але Рома намагався триматися.
-    Компотом. За нас. За цю мить! Дякую дядьку за зустріч, - він поклав руку Кості на плече, - ти неймовірний чоловік. Дуже смачно! Дякую! І компот, - він трохи відпив, - з собою дай мені.
-    Добре! – Костя пішов на кухню і попросив скласти смаколиків гостям з собою.
    Лія подякувала Костянтину за гостинність. Чоловік же, узяв номер Лілі, він збирав свою бібліотеку, хотів замовити друк однієї книги. Так промайнуло майже п’ять годин. В цей час Максим повернувся додому. Він був у саду, коли Рома привіз дівчат додому. Лія не захотіла говорити з ним, тому одразу пішла до себе, а Рома пішов до чоловіка обговорити деякі питання. 
-    Максиме! – голос Роми був більш діловим, ніж дружнім.
-    Привіт. Як вони? – спитав Максим Романа. 
-    Я зараз відповім, але не як чоловік чоловікові, а як друг вашого сина. Лія, нажаль швидко почала дорослішати. І те, що ви дали квартиру та гроші, ніколи не замінять їй батька. А Лілі, - кожне слово Роми, звучало наче вирок для Максима, - жінка, яка втратила сина. Назавжди. Потім її донька переїла. А згодом, її шлюб, він просто перестав існувати. 
-    Я тебе почув. – Максим не дивився Ромі в очі. – Я втратив все. Лілі хоче розлучення.
-    Кирил казав. Але я думаю, - Рома підвівся, - вам обом буде краще окремо. Максиме, я вас дуже поважаю як бізнесмена, лікаря та сина. Але як чоловіка чи батька… вибачте! Я чому підійшов? Завтра у Лії день народження. Квартира на середу готова до переоформлення.
-    Добре. Я все перевів на її рахунок. З завтра, вона зможе ним користуватися на свій розсуд. Ром, приглянь за нею. Я Кирилу вже казав, скажу і тобі … - Рома не дав договорити.
-    Ні! Тут я вас питати вже не буду! Вибачте!
    Рома не чекав відповіді. Він мовчки сів в своє авто і направився додому до бабусі. Колися він любив будинок в якому ріс, але як бабусі не стало, він став пустим. Рома загнав авто у гараж і сів біля на терасі. Спогади про бабусю та його тепле дитинство з нею, викликали у нього і посмішку і сльози одночасно.  – Я дуже сумую за тобою! – промовив він і зайшов у будинок. Там зараз жила його тітка та приглядала за будинком та пасікою. 
    Лілі зайшла до доньки у кімнату. Був вечір, але сонце ще наповнювало кімнату теплом та світлом.
-    Доню, дякую. Сьогодні ти і Рома…
-    Ні мамо! Це все він. Рома гарний і турботливий. Ти як? 
-    Не знаю. Коли були там, я про все забула. А тут … Наче пустота!
    Лія відчула біль мами. Її сумні очі. Голос, який тремтів коли вона згадувала чоловіка. Лія узяла телефон і набрала Рому:
-    Ром… час додому!
-    Буду через 10 хвилин!
    Без жодних питань. Пояснень. Та прохань. 
Лілі дивилася на доньку і не розуміла, що саме відбулося. Лія ж дістала валізу.
-    Мам, ти чула? 10 хвилин. Збирай речі на кілька днів.
-    Куди? 
-    У Київ. Час тобі відпочити.
    Лілі задумалася на кілька секунд. Потім узяла валізу і пішла до себе у кімнату. Вона склала трохи речей та документи. Лія побачила через вікно Порш Романа. Фари освітлювали усе їх подвір’я.
-    Доню, - промовила Лія, коли вони вийшли з будинку, - а як же тато?
-    Тато? – Лія підняла очі на вікно кабінету батька, там було світло. – Тато має телефон, захоче – зателефонує. Також у нього нове авто, тому і приїхати не складе для його проблеми.
    Лія побачила, що Максим підійшов до вікна і мовчки спостерігає. Але їй було байдуже. Дівчина хотіла спокою для себе і для Лілі. Рома склав багаж і завів авто. Лілі сіла назад. Вона не озирнулася, а Лія, дівчи