Глава 6. Тиша. Там, де маски недоречні.

Допивши каву, Лія набрала Сару. Бабуся була дуже рада чути унуку, що зовсім забула спитати про навчання. Договоривши, дівчина зайшла у кухню. Рома домивав чашки від кави. Він дістав аптечку.
-    Давай зроблю перев’язку та температуру треба поміряти.
-    Добре. Сьогодні я навіть трохи втомилася. Дякую, - вона сіла поруч з ним, - тобі. А скелелазіння… Рома, я дуже вдячна. І наступну вечерю приготую сама.
-    Домовилися. Давай, - він протягнув до неї руку, - може бути боляче. 
    Він зняв бинт. Рана була глибокою, але чоловік добре її обробив, наніс мазі та наклав новий бинт. Лія лише спостерігала за ним.
-    Відпочинь. Завтра на 10 в універ. Тому я о 8:30зайду. Поснідаємо, змінимо пов’язку і підемо. 
-    Домовилися. На добраніч. 
-    На добраніч Лія Максимівна. 
    Дівчина посміхнулася. Рома вийшов і вона зачинила за ним двері. Зараз Лія змогла видихнути на повні груди. Саме видихнути. Через внутрішній стан, вона не хотіла щоб навіть Рома бачив її розпач. Вона узяла склянку теплої води і увійшла в кімнату. Повна темрява. Тиша. Саме, чого їй не вистачало. Лія узяла худі брата, та почала плакати. Тихо. Щоб Роман випадково не почув в своїй кімнаті.
-    Я сьогодні чула твій голос … - промовила вона скрізь сльозі і лягла на подушку брата. – Такий рідний. Братику, - ця розмова була іншою, від тієї що були вдома, – ти обрав для мене найкраще. Дякую. Я, - її голос тремтів, - згадала твою посмішку. Ямочки на щічках. Твій мотоцикл …  як я буду без тебе у цьому великому місті? 
    Лія продовжувала вдивлятися у темряву. Тиша. Вона наче намагалася дати їй відповідь, але Лія чула лише калатання свого серця. Вона випила води і заплющила очі. Уві сні вона побачила Кирила, який стояв і плакав в її кімнаті. Від такого сну вона проснулася у сльозах. Лія трохи злякалася. Але дівчина узяла телефон і побачила час. 02:47. 
-    Зарано! – промовила вона до себе.
    Вона міцніше обійняла худі і спробувала заснути. Але сон не давав їй спокою. Вона крутилася у ліжку і не могла знайти собі місця. Дівчина вирішила вийти на балкон і подивитися на нічний Київ. Він був неймовірний. Багато вогнів та тиша. Саме зараз, коли всі майже сплять, саме Тиша найцінніша для неї. 
-    Тато так і не подзвонив … 
    Дівчину засмучувало що тато, навіть не поцікавився нею. Вона вдягла халат і вийшла на балкон. Там вона помітила сплячого Рому, який заснув на своєму балконі у кріслі з ноутбуком у руках. Вона не будила його. А просто дивилася на сплячого чоловіка. 
-    Він гарний. – промовила вона до себе. – І дуже турботливий. 
    Лія зайшла у вітальню. Вона вимкнула світло і пішла у кімнату. Нова спроба заснути була успішна. Дівчина прокинулася о 8:29. Наче відчула, Рома вже дзвонить у двері. Вона встала, вдягла спортивний костюм і відчинила.
-    Доброго ранку. Вибач, - вона впустила Романа у квартиру, - я вдягалася.
-    Доброго ранку квітонько. Ти спала?
-    Так. – Лія хотіла сказати, що бачила його сплячим, але вирішила залишити це на потім. – Як спалося?
-    Багато працював і заснув на балконі. Але знаєш, - Рома пройшов на кухню і увімкнув плиту, - я навіть виспався. Каша?
-    Можна. Ти учора не провів сеанс. – з посмішкою вона нагадала Романові про його слова у день її приїзду.
-    Ти помиляєшся мила, - відповів Рома засипаючи кашу у воду, - провів. Ти не помітила. Скелелазіння. Це мій сеанс.
-    Да? А я і не зрозуміла, - вона встала біля Роми і увімкнула кавову машину, - думала ти забув.
-    Лія, - Рома навис над нею, обома руками обперившись на край кухонного гарнітуру, -  у мене свої сеанси для тебе. Тому, наступний буде цікавіший. І ще, - він поправив прядку її волосся, - про тебе я ніколи не забуду. Будь то сеанс чи навіть питання життя чи смерті.
    Лія почервоніла. Дівчині було приємно, що він такий уважний. Тому бути з ним більш відкритою, Лія боялася. Дівчина не хотіла нікого, впускати в свою тишу. В свій світ, де є лише сльози та відчай. – Я буду з тобою обережною. – подумала вона про себе і посміхнулася.
-    Дякую. Каву?
-    Так. Сідай, я зараз поставлю кашу. Час у нас ще є.
    Рома поставив кашу та фрукти та ягоди на вибір. Він нахилився до Лії та узяв її руку. Бинт був білим, тому він лише посміхнувся. 
-    Наче не кровить. 
-    Так. Сьогодні біль інший. Поїмо? – спитала Лія.
-    Звичайно. Приємного.
    Поснідавши Лія пішла перевдягатися, а Рома мити посуд.
-    Дивно, - промовив він про себе, - я ж раніше не мив так часто посуд.
    Його думки розсіялися коли він побачив Лію. Світло-блакитна сукня личила їй неймовірно. Він не зводив з неї погляд. Але мовчав.
-    Я готова. – промовила Лія і покрутилася перед ним. – Гарна? 
-    Так. Навіть дуже. 
-    Дякую. Так, - Лія показала папку з паперами, - наче все склала. Але Ром, - вона посміхнулася і почала взувати кеди, - я хочу холодну каву з молоком.
-    Добре. Тоді по каву і до інституту. 
    Лія стояла біля ліфту, коли Ромі подзвонив Кирил. Сьогодні понеділок, - подумала вона про себе, - він вже працює.
-    Так друже, – Рома говорив вже більш офіційно, - я все зробив. Позов про стягнення аліментів я відправив тобі на пошту, - вони зайшли у ліфт, - так, копія договорів про оренду приміщення, я відправив поштою до Львова. Домовилися. Я буду на зв’язку після 14.   
    Рома поклав слухавку. Він одразу набрала колегу і попросив поки його не турбувати. Лії стало дуже приємно, адже навіть тато не відкладав роботу заради неї.
-    Багато роботи? – поцікавилася Лія поки Рома відкривав їй двері.
-    Трохи є. Але твоє питання важливіше. 
-    Дякую.
-    Лія, - Рома встав перед нею, - якщо ти ще раз мені подякуєш за речі, які мають бути самі собою, - він посміхнувся, - я тебе поцілую без попередження. Це все для тебе, А не для подяки. 
-    Я, - її щоки налилися рум’янцем, - зрозуміла.
-    Молодець. Яку каву беремо? 
-    Айс Лате на кокосовому.
-    Ок.
    Поки Рома брав каву, Лія відчула що вона ще більше зацікавлюється ним. Вона підловила себе на тому, що почала спостерігати за ним. За посмішкою. За його діями.  
-    Тримай! – Рома подав дівчині каву. – має бути смачно.
-    Ти мені розповіси про своє навчання?
-    Так. Пішли.
    Дорогою Рома розповів, як між судовими засіданнями ходив здавав іспити. Як поспішав після пар до офісу, так як був керуючим. Лія посміхалася. Роман так захопився розмовою, що навіть не помітив як вони дійшли. Він відкрив їй двері і повів до кабінету деканат.  Лія з захопленням усе розглядала. 
-    Тут все таке величне.
-    Так квітонько. Інститут Драгоманова один з найкращих в Україні. Пішли.
    Вони зайшли до кабінету. Там їх зустріла дівчина – секретар. Вона узяла усі документи, деякі зробила копії та назначила на середу іспити. 
-    Я не буду здавати з усіма? – поцікавилася Лія.
-    Ні. Усі вже склали вступні іспити, але Роман Сергійович пояснив нам вашу ситуацію, - почала пояснювати секретар, - тому ми вирішили піти вам на зустріч.
    Лія перевела погляд на Рому. Він просто слухав, що пояснювали, був зосередженим та навіть не показував те, що зробив щось особливе для неї.
-    Дякую. – Лія забрала документи. – До зустрічі.
    Коли вони вийшли з кабінету, вона зупинилася.
-    Все добре? – спитав Рома помітивши її розгубленість.
-    Ти коли був тут?
-    Після того як приїхав з Харкова. А що?
-    Рома, - Лія узяла його під руку, - ти тоді знав, що я погоджуся?
-    Так. Ти достойна найкращого. І, - він ніжно погладив її руку, - я буду тут часто, зможу допомогти. У нас тут дуже велика бібліотека, показати?
    Лія погодилася. Вони з півтори години ходили інститутом. Рома все розказував та показав мабуть майже все. Коли вони вийшли на вулицю, Лія повернулася обличчям до інституту.
-    Він такий гарний. Не дарма ти саме тут навчаєшся.
-    Тому що і я гарний? – Рома посміхнувся.
-    Так. Але і тому, що ти дуже заслуговуєш на найкраще.
-    А ти мила, особливо коли хочеш зробити комплімент.
-    Пішли поїмо?
-    Так. Тим паче, скоро у нас зустріч.
-    Зустріч? З ким?
-    У сусідньому ЖК продають квартиру, я домовився про огляд з власником.
-    У мене завтра ще два перегляда – згадала Лія, - ще як їхала подала заявку.
-    Добре. Що хочеш поїсти?
-    Може щось легке?
-    Зрозумів. – Рома узяв дівчину за руку і вони пішли у напрямку Хрещатику. 
    На одній з вуличок було невеличке кафе. Там готували дуже смачні  маленькі варенички з різними начинками. Але Рома вирішив трохи по-іншому подати їх обід.
-    Доброго дня Марія Олексіївна. – промовив Рома коли вони зайшли до кафе.
-    Привіт Ромчику. – посміхнулася жінка.
    Затишне кафе, в провулочку неподалеку від Хрещатику. Інтер’єр був в українському стилі. Лія тримала його за руку та розглядала приміщення. Рома вів її на кухню. Очі дівчини відкрилися ще ширше.
-    Це кухня? Рома, я буду готувати? – поцікавилася вона крутивши головою і розглядаючи кухню.
-    Ні. У тебе ручка ще болить. Ти, - він показав де Лія має сісти, - будеш за компанію. Готувати буду я. Це кафе, - Рома почав вдягати фартух, - моєї хрещеної. Вона його відкрила кілька років тому. Тут є багато вареників. 
-    Цікаво. Ти вмієш готувати вареники?
-    Так. – до кухні зайшла тітка Марія, - немає мабуть чогось, щоб не вмів мій Ромчик. Я тобі скажу по-секрету, - вона нахилилася трохи до Лії, яка сиділа біля робочої зони, - він робить їх краще за мене.
    Лія розсміялася. Вона відчула певний затишок. Рома не лише спостерігав за нею, але і розкатував тісто.
-    З чим бажаєш вареники? – спитав Рома.
-    А які є варіанти? – з посмішкою спитала Лія. Дівчина не відводила погляду від чоловіка, який готує для неї.
-    Чорниця, вишня, сир – це якщо солодкі. Якщо солоні, то картопля, м’яско,  капуста, бринза.
-    А з персиком немає? – жартома спитала Лія.
-    Персиком? Я для тебе зроблю. – сказав Рома і перевів погляд на дівчину. Вона дивилася на нього так, наче бачила диво. А для Роми, це був жест уваги.
-    Я ж жартую, - дівчина почала розмахувати руками, - я б вишнею спробувала. А твої які улюблені?
-    З сиром. Але сьогодні, буду з сиром та вишнею.
-    Я теж такі хочу! 
-    Добре.
    Рома продовжив розкатувати тісто. Він це робив настільки вміло, що Лія з Марією аж задивилися на нього.
-    А чому варенички маленькі? – поцікавилася Лія у Марію.
-    Через мого унука. Гліба. Йому було два рочки коли він спробував вареники мої. Тоді, - Марія чистила вишню, - він надкусив три штучки. Маленький, тому не їв багато, але спробувати хотів усі начинки. Так і з’явилися варенички, - Марія посміхалася так, наче згадувала найщасливіший момент свого життя, - щоб він маленькою ручкою міг узяти та покласти у ротика різні смаки.
-    Це неймовірно! – підмітила Лія.
-    Ні мила, - продовжила Марія, - я просто його дуже сильно люблю.
-    І мене теж! - з посмішкою додав Рома.
-    Так. І тебе. Рома ж на відкриття зі мною ліпив вареники майже 18 годин.
-    Ого! – Лія була приємно здивована. 
-    І потім не їв вареники мабуть пів року.
    Вони усі розсміялися. Роман закидав вареники у воду, а Лія хотіла допомогти Марії з заготовками,  але рана знов почала кровити. Чоловік узяв її за руку і повів у кабінет хрещеної Мовчки. Він дістав аптечку та почав знімати бинт.
-    Ай! – Лія смикнула рукою.
-    Потерпи. Зараз, коли рука заживає, вона буде стягувати долоню і треба бути обережною. – Рома наніс мазь, яка була в аптечці. Марія часто травмувала руки під час готовки, тому мазі та крем від опіків були завжди. 
-    Вона хоч і болить, але вже не так. Дяк… - Лія згадала слова Роми про вдячність, і прикрила швидко руки долонею.
-    Ти боїшся? – посміхнувся він.
-    Я просто почала розуміти, що для мене можуть робити  щось, не лише за мою вдячність, - вона підвелася, - а і просто так.
-    Молодець. Пішли їсти?
-    Звичайно. Після такої захопливої історії Марії про варенички, я маю їх спробувати.
    Рома склав все назад до аптечки і вони вийшли до зали. Там Марія вже накрила для них стіл. Вареники. Окремо сливове масло. Сметана. Та багато сезонних ягід. 
-    Марія, - очі дівчини розбігалися, - це щось неймовірне. А як пахне …. Ммм…
-    Смачного вам діти! – жінка пішла на кухню, слідкувати щоб замовлення інших відвідувачів готувалися вчасно.
    Лія сіла і не зводила погляду зі столу. Їй було дуже приємно, що для неї зробили таку красу. 
-    Смачного квітонько. 
-    Смачного. – Лія поклала перший вареничок у рота та завмерла. В міру солодкий та неймовірно ніжний. Тісто тоненьке та смачне. – Це неймовірно смачно.
    Рома розсміявся. Її  емоції викликали у нього посмішку. Лія, дівчинка яку усі любила та мала все що хотіла, захоплювалася варениками у невеличкому кафе. 
-    Я радий, що тобі сподобалося.
-    Вишня та сир. Рома, - вона узяла на виделку, - у тебе чарівні руки.
    Рома поперхнувся водою. Лія трохи злякалася такої реакції.
-    Дякую. Вибач, - він витер сорочку, - мені ніколи не робили подібного комплементу. Мені приємно.
    Лія миттєво почервоніла. Дівчина подумала, що сказала щось зайве,  але Рома своїм поясненням, заспокоїв її. 
-    Будь ласка. – її широко відкриті очі говорили самі за себе, вона не очікувала такої відповіді.
-    Їж не поспішаючи. Ми всюди встигнемо. Тим паче, - він показав на кухню, - Марія варить нам ще свою фірмові каву. 
-    Тоді почекаємо. Вона така мила.
-    Так. Марія завжди була такою. Вони рано втратила чоловіка, - голос Роми став трохи засмученим, - і сама ставила на ноги доньку. Кира дуже прикольна. Вона трохи шибушна. 
-    Тобто?
-    Постійно якісь пригоди знаходила. Вона трохи старша за мене. Тому в дитинстві ми грали разом. Потім я став хрещеним Гліба.
-    Прикольно! Знаєш? Навколо тебе стільки неймовірних людей. 
    Рома посміхнувся. Сьогодні був день комплементів. Комплементів для нього. Настрій був дуже піднесений. Рома розрахувався за вареники, хоча Марія не хотіла брати. Але він все одно оплатив і залишив на чай. А каву, вони узяли з собою. Як комплемент від закладу.
-    Пішли подивимося квартиру? – спитав Рома і поклав слухавку, - дзвонив власник. Він на місці.
-    Можна. А тут далеко?
-    Ні, неподалік від мого ЖК. Але блище до Дніпра.
    Вони пройшлися Хрещатиком та рушили на місце зустрічі. Лія дуже захоплювалася архітектурою Києва, тому Рома вже не дивувався її реакції на нові будинки чи цікаві локації. Вони підійшли до Будинку. 24 поверхи. Лія підвела погляд догори, але сонечко осліпило її. Вона прикрила очі. Рома прикрив долонею її очі.
-    Так нормально? – спитав він.
-    Дякую. Сонечко дуже яскраве. Який поверх?
-    17.
-    Цікаво. Точно такий як мій вік. Можливо це доля? – промовила вона і перевела погляд на Рому.
-    Пішли і дізнаємося. 
    Піднявшись на поверх вони підійшли до дверей. Номер 888. 
-    Доброго дня. – промовив чоловік років 45. Він саме відкривав двері. – Ви Роман та Лія?
-    Так. – Рома потиск руку чоловікові.
-    Доброго дня. Можна подивитися? – спитала Лія.
-    Звичайно.
    Перший крок. Лія зупинилася. Довгий коридор. Ремонту не було, лише білі стіни. Вона пройшла далі. Панорамні вікна. Велика вітальня сумісна з кухнею. Велика гардеробна та три кімнати, з двома санвузлами. Вона стояла посередині квартири і її очі блищали. 
-    Це воно! – прошепотів Рома, але вона почула і повернулася до нього.
-    Дякую. – це було не просто вдячність, це «дякую» , мало більш глибокий сенс. І зараз Лія навіть хотіла що він її поцілував. 
-    Дякую? – Рома ніжно посміхнувся і підійшов впритул. – Це твоє? Тому ти навіть про поцілунок забула. 
    Лія мовчала. Вона лише розглядала обличчя чоловіка і була йому неймовірно вдячна.
-    Моє! – лише одне слово. А скільки вона вклала у нього емоції.
-    Ми беремо її. – промовив Рома до власника. – Але через два тижні оформимо папери. Лія Максимівна стане повнолітньою і все оформимо одразу на неї.
-    Добре. – погодився власник. 
-    Ром, тут ремонт треба. …
-     Усьому свій час. Спочатку оформимо, і буде як раз час, щоб знайти дизайнера.
-    Я за два тижні все підготую. Якщо треба ключи, щоб прийти з дизайнером, я можу залишити. – запропонував господар квартири. 
-    Буду вдячний. – Рома пройшов з продавцем у вітальню, а Лія підійшла до вікна.
    Дніпро. Річка про яку пишуть в багатьох книгах. І тепер, вона буде її бачити з вікна. Дівчина дивилася на набережну. Люди кудись поспішали. Але не вона. Вона вперше насолоджувалася видом з вікна. Рома провів чоловіка і підійшов до неї.
-    Тут гарно. Я не буду тебе цілувати за вдячність цього разу. Не тому, що не хочу. А тому, - він її просто обійняв, - що ти зараз знайшла своє місце. Завтра я повідомлю Максиму, що ми знайшли житло. 
-    Він не буде проти? – Лію трохи турбувало це питання.
-    Ні. Він виділив бюджет в два рази більше. Тому і за ремонт не хвилюйся. 
-    Добре. Тут так спокійно. Бачиш, ця квартира, таки доля. Сімнадцять. Мої прекрасні сімнадцять років. Час, коли я втратила душу, - вона пройшла в іншу кімнату, - але сьогодні, а знайшла своє місце.
-    Тут буде все так, як ти забажаєш. Ця квартира, шанс почати заново. Лія, ти кожного дня інша. Але це добре. Ти живеш. 
-    Як тобі квартира? Тільки чесно! – вона посміхнулася і пройшлася до гардеробної.
-    Мені подобається. Тут затишно і всі кімнати, мають правильне розташування. І ти зможеш тут свою кімнату спокою.
    Лія зупинилася біля дверей. Її рука зависла  на ручці. Він це зрозумів? -  подумала вона про себе. – Кімната тиші. Це саме те, про що вона мовчить.
-    Пішли додому, - запропонувала Лія, - почну готуватися до іспитів. 
-    Сьогодні тобі скинуть на пошту які саме предмети. А я попрацюю. Сьогодні увечері сеанс.
-    Точно! – крикнула Лія наче щось згадала. – Ти ж обіцяв мені сеанс.
-    Так він же був. Сьогодні це були варенички. Мила Лія, ти інша. Тому і сеанси інші. Коли будеш готова говорити, я вислухаю.
-    А якщо не буду?
-    Тоді я просто буду робити все, щоб ти посміхалася.
-    Добре. Можеш мені розповісти, як саме ти працюєш на сеансах? Мені дійсно цікаво.
    Дорогою додому, Рома розповів як проходить сеанс. Що йому треба кілька годин для підготовки. Та навіть те, що він інколи переживає з пацієнтами їх біль.
-    Бути психологом важко? – поцікавилася Лія коли вони підіймалися ліфтом. 
-    Ні. Важче мабуть слухати історії, які знищують людей зсередини.
-    Каву? – поцікавилася Лія.
-    Добре. Давай тоді у мене.
    Роман відкрив двері своєї квартири. Ця квартира була іншою від тієї, де поки мешкала Лія. 
-    Тут все таке темне. -  помітила Лія. – Тобі до вподоби графітовий? – поцікавилася дівчина.
-    Так. Проходь, - Рома показав на великий диван у вітальні, - у мене і авто графітового кольору. 
-    Ця квартира відрізняється від тієї де я.
-    Ця квартира холостяка. Зараз.
    Рома встав та увімкнув каво машину. 
-    А та де ти, вона тепла. Її робив дідусь. 
-    А я завжди мріяла про такий інтер’єр. Мої батьки лише брату дозволили більш темні тонна у кімнаті, а у мене білий та рожевий. 
    Раптом у Лії задзвонив телефон. Це був Максим.
-    Тату? – промовила Лія. – Слухаю. Добре.
    Вона поклала слухавку. Її руки опустилися так, що навіть телефон впав на килим. Рома мовчав. Він підсів блище і обійняв її. І лише в його обіймах вона через біль видихнула. Сльози накрили її так швидко, що дівчина навіть не помітила. Вони мовчали. 
-    Він сказав, - почала шепотіти Лія, - щоб я була 7 липня на слухані у суді. 
-    Поїдемо. Давай зараз так, я візьму історію пацієнта і ми з тобою її розберемо. Допоможеш?
    Ромі треба було її швидко відволікти. 
-    Пацієнта? Хіба так можна?
-    Так. Неякі випадки ми часто розбираємо на форумах, там немає даних самих пацієнтів. То що скажеш?
-    Давай спробуємо. 
    Рома зайшов до кабінету. Він дістав справу, про жінку, яка втратила себе після народження дитини.
-    Ось. Почитай. А я поки каву принесу.
    Лія узяла папку і почала читати. Папірець за папірцем. Сторінка за сторінкою. Рома поставив чашку з кавою перед нею. 
-    Ром, а ця жінка як зараз? – спитала Лія закінчивши читати.
-    Дуже добре. Вона зараз веде блог про материнство. 
-    Ти їй допоміг?
-    Ні мила. Вона, - Рома сів поруч, - все зробила сама. Я просто вислухав її. 
-    Дякую … Не те, - вона відвела погляд, - я хотіла сказати, що трохи відволіклася. 
    Рома посміхнувся. Він бачив її щоки і насолоджувався цим. 
-    Ох і Лія. Ти так зашарилася, хоча зовсім нещодавно сама мене поцілувала.
-    Я хотіла впевнитися. – без роздумів промовила дівчина. – Тим паче, ти не був проти.
-    Ти лисичка. Так, давай вирішимо стосовно суду. Я як раз 5 йду у відпустку, тому можу поїхати з тобою. Але ти маєш бути готова, що буде важко.
-    Я знаю. Там тато.
-    Ні Лія. Там буде той, хто винен у смерті Ярослава. 
    Дівчина подивилася Роману в очі. Його спокій та сила додавали їй впевненості. 
-    Я розумію. Сторону постраждалих буде представляти Кирил та Максим?
-    Так. Твій батько дзвонив учора на офіс. Він робив офіційний запит на допомогу з ліцензією.
-    У вас і таким займаються?
-    Так. Лише для певного кола людей. – пояснив Рома. 
    Лія відпила каву. Вона узяла телефон і побачила повідомлення з інституту. Перелік для іспитів складався з п’яти предметів. 
-    Тут , - Лія показала Ромі телефон, - такі легкі предмети.
    Рома розсміявся. Він знав, що Лія закінчила школу з золотою медаллю, але і те, що вона поруч з ним настільки розслаблена, чоловіку неймовірно подобалося.
-    Ти пишаєшся тим що розумненька? 
-    Я пишаюся тим, що я сама вчилася і навіть допомагала іншим.
    Лія допила каву і пішла до себе. А Рома сів працювати і готуватися до сеансу. Вони домовилися повечеряти разом. Зайшовши у квартиру, Лія мабуть вперше за кілька днів, пішла спочатку у вітальні та видихнула. 
-    У мене буде квартира… - зараз вона говорила до себе. Не до брата, як звикла. А до себе. – Тепер треба все організовувати. 
    Вона встала і зайшла до кімнати. Темрява. Тиша. Вона по звичці узяла худі і обійняла його.
-    Братику, скоро винних у твоїй смерті покарають. Це зробив той, хто був часто поруч… І знаєш, мені це неймовірно болить. Сьогодні я знайшла квартиру. Як би ти бачив яка вона гарна… - вона ледь стримувала сльози і  дивлячись в темряву наче побачила силует, - я знаю що ти тут, поруч зі мною. 
    Лія заплющила очі. Вона не плакала. Лише слухала тишу. Вона чекала відповіді. Підтримки. Але був голос лише її думок. Дівчина з худі у руках вийшла на кухню. Ця кофта, яка була для неї згадкою про брата, давала більше тепла ніж батько. 
    Дівчина тримала телефон у руках. Бажання набрати батька було дуже сильним. Сказати за квартиру, подякувати. І навіть поцікавитися як він. Але вона не знайшла в собі сили. Лія увімкнула ноутбук та сіла у вітальні повторювати матеріал перед іспитами. 
    Увечері зайшов Рома. Він приніс великий букет хризантем.
-    Вітаю тебе! – промовив він і подав дівчині квіти.
-    З чим?
-    З дорослішанням мила! З тим,  – він посміхнувся ще ширше, -  що сьогодні ти знайшла своє місце. Ти узяла на себе відповідальність. 
-    Дякую. – Лія сама поцілувала його у щоку. Їй було приємно, що Рома подумав про квіти. – а ваза є?
-    Звичайно. Я знав, що тут буде жити наша квітонька, тому підготував все.
    Лія спостерігала, як він, у чорній сорочці та темних джинсах, дуже гарний, приходить до кухні, дістає вазу і набирає воду. Їй це здавалося дуже милим. Рома поставив квіти у возу і відніс їх на столик у вітальні. 
-    Пропоную замовити доставку! – запропонував Рома. – А ми поки пошукаємо дизайнера.
-    Добре. Що поїмо?
-    Я з мабуть поїв піци, - Рома дістав телефон щоб робити замовлення, - з вином. А ти?
-    Я не проти. Замовляй на свій розсуд.
-    Так. Піца без грибів, - промовляв Рома, - білий соус…
-    Ром що ти робиш? – спитала Лія.
-    Замовляю піцу по твоїм вподобанням. Мені не принципово. Ти не їси гриби та кетчуп.
-    Коли ти це дізнався?
    Рому її реакція розсмішила. Вона досі дивується що він уважний. Він підійшов до неї і показав замовлення у телефоні.
-    Тисни замовити.
    Лія невпевнено тицьнула на екран його телефону. Рома приніс свій ноутбук і вони сіли шукати дизайнера в інтернеті. Час летів дуже швидко. Коли привезли піцу вони навіть не помітили що минула година.
-    Так швидко? – спитала Лія почувши дзвінок у двері.
-    Мила, - Рома посміхнувся дивлячись на годинник, - минула година.
-    Да? Я і не помітила. 
    Рома забрав піцу, відкрив вино та наклав її улюблені ягоди. Лія вже коштувала вино, але воно їй не сподобалося. 
-    Я не п’ю, - сказала вона сідаючи за стіл, - мені воду.
-    Це не звичайне вино. Безалкогольне. Я сам алкоголь не вживаю, - Рома поставив келих напроти неї, - якщо захочеш можеш пробувати. А от, - склянка води з’явилася поруч з нею, - твоя водичка.
-    Ти доволі уважний. Це через професію психолога?
-    Можливо. А ще, я відчуваю, ти поки про багато що мовчиш. Тому через спостереження за тобою, я хоч трохи пізнаю тебе.
    Лія посміхнулася. Їй було приємно, що чоловік не задає багато питань, а спостерігає і вивчає її . Вечеря минула дуже в затишній атмосфері. Лія спробувала вино і підмітила смак Романа. А він спробувавши піцу з білим соусом, був приємно вражений поєднанням смаків. Вони знайшли кілька варіантів дизайнерів в інтернеті та Рома пішов до себе. Лія сіла на диван і таки набрала номер батька ….