Глава 5. Тиша. Голос кохання? Чи вибору?

Лія заснула. Переїзд пройшов відносно нормально. Якщо не рахувати останніх кількох годин. Роман працював до першої ночі. Він ліг на диван. Сцена з ножом, досі була у нього перед очима. Рома заснув під ранок. Кирил усю ніч не спав. Чоловік вирішив не говорити з Ромою про неї. Слова Лії про дружбу, були для нього дуже важливими. Кирил знав, дівчина скаже прямо про свій вибір.
    Ранок настав дуже рано. Лія прокинулася о 5 від сильного болі у руці. Вона лежала у ліжку і дивилася на долоню. Рана була глибокою. Рома перед сном її зробив пов’язку. Лія розглядала долоню з бинтом. Вона кровила. 
-    Ліє, - голос Романа роздався з вітальні, - я знаю що ти прокинулася.
-    Як? – прошепотіла вона до себе. – Зараз!
    Вона одягла довгу футболку і вийшла у вітальню. Там на дивані сидів Рома з кавою та аптечкою.
-    Як ти дізнався? – спитала вона сідаючи поряд.
-    У тій кімнаті автоматичне увімкнення світла о 5. Дідусь для бабусі налаштував, ну щоб вона по темному не ходила по кімнаті. А зараз світло вимкнено.
-    Зрозуміло. У тебе турботливий дідусь. 
-    Так. Бабуся звикла вставати о 5. Одного разу вдарила ногу об стіл. На наступний день вже встановили систему. Я також, - він почав відкривати аптечку, - дуже турботливий. Ти вибач що не сказав за світло, трохи учора вилетіло з голови. Я зміню налаштування.
-    Дякую. Я вас учора мабуть налякала? – Лія опустила погляд і протягла руку до Романа. Він поклав руку на своє коліно і почав знімати бинт. 
    Дівчина трохи смикнула руку. Рома легенько посміхнувся.
-    Учора була така розкута, - він прибрав бинт, - поцілувала мене. А сьогодні навіть від дотиків червонієш.
-    Просто боляче.
-    Та я розумію. Просто жартую. Зараз я все зроблю. Буде боляче. – він почав оброблювати. Лія стискала зуби. – Я обережно. – Рома підніс  її долоню до губ та почав дути. Лія завмерла. Суперечливі відчуття накривали її. З одного боку, - вдячність, адже сама вона б не зробила пов’язку; а з іншого, - бажання його знов поцілувати. 
    Вона терпіла біль. Тіло трохи почало тремтіти. 
-    Квітонько, зараз зміряємо температуру. Ти трохи тремтиш. 
-    Просто боляче… я учора не мала так робити? 
-    Це питання? 
-    Так. Скажи як психолог.
-    Як психолог значить? Добре. Ти зірвалася. При тому, що у спосіб зовсім невідомий для себе. Тому шок, - він закінчив зав’язувати бинт, - проходить лише зараз. У тебе як на мене жар. 
-    Давай поміряємо температуру. А що ти скажеш за учора, - вона подивилася йому у очі, - як чоловік якому я подобаюся?
-    Що я залікую твої рани. – голос Роми був впевненим, турботливим. 
    Лія дивилася на нього та шукала якийсь скритий підтекст. Але його не було. Вона не помітивши сама для себе, обійняла його. Рома лише обійняв її у відповідь та мовчав. Дівчині треба була тиша і людина, яка зможе її прийняти з усіма її недоліками.
-    Яка температура? – спитав Рома.
-    37.8. Трохи вище ніж зазвичай.
-    Лія, - Рома узяв її руки у свої, - треба звернутися до лікарні. Я звичайно…
    Йому не дали договорити. У дівчини задзвонив телефон.
-    Доброго ранку. – її голос був інший, і Рома зрозумів, що його друг телефонує, - Кирил я нормально. Дякую. Рома зробив мене пов’язку. Так, він був тут вночі. Добре. Чекаю.
    Коли Лія поклала слухавку, Рома не зводив з неї погляду. Вона дуже відкрита. Не буде грати з ними. І він пишався і захоплювався нею ще більше. Рома дістав з аптечки парацетамол.
-    Я зараз зварю кашу, поїси і вип’єш пігулку.
-    Добре. Ром, - Лія узяла його за руку, - ти хочеш щоб я обрала між тобою і Кирилом?
-    Ні. Не між нами. А між своїми відчуттями з кожним з нас.
-    Ти і зараз говориш як психолог!
-    Ні. Я говорю як чоловік, який поважає. Я знаю, мій вік та образ життя, трохи інший від твого. Навчання, - він посміхнувся, - молоденькі хлопчики у групі, багато чоловіків буде навколо. У тебе зараз почнеться нове та цікаве життя. Я сказав про себе, як є. Трохи сам був здивований, що молодша сестра мого друга, - він підійшов до плити, - справить на мене таке враження.
-    Розкажи про Катю. Вона колишня?
-    Так. На рік молодша. Ми навчалися разом на адвоката. Вона дуже розумна, гарна та цілеспрямована. 
-    Чому ви тоді розійшлися?
-    Я хотів поваги до наших відносин. Вона ж, нажаль чи то на щастя, часто обирала подруг.
-    Зрозуміло. Можливо вона ще замолода для таких відносин?
-    Ні мила! Вона так розставила пріоритети. І я її відпустив. Через пів року вона вийшла заміж.
-    Ого! – Лія трохи здивувалася. – Швидко!
-    Так. Мало хто просто знає про це! Зараз вона чекає дитину. Просто я був не тим, заради кого вона б змінилася.
-    Але ж ви бачитесь? 
-    Ти про слова Кирила? Так. Вона похресниця моєї тітки, тому інколи пересікаємося.  
-    Зрозуміло. Каша з чим буде? – дівчина вирішила змінити тему. Відношення Роми до дівчат було «правильним» для неї. Таким був і її брат.
-    У холодильнику є ягоди. Дістань які тобі до вподоби. Але обережно з рукою!
    Лія відкрила холодильник. Очі дівчини стали ще більшими. Усі її улюблені фрукти та ягоди, сири та м'ясо. Навіть кокосе молоко було її улюбленої фірми.
-     А як? – вона подивилася на Рому та показала пальцем на холодильник.
-    Як що? – його гарна посмішка трохи бентежила її, а Рома наче бачивши її реакцію, ще більше був милим з нею. – Сара мені все розповіла. Я зробив замовлення. Всі позиції зберіг.
-    Але навіщо? – Лія через відсутність відносин, трохи не до кінця розуміла таку турботу чоловіка.
-    Щоб ти їла. Я знаю, - Рома вимкнув плиту і підійшов до неї, - немає бажання їсти. Але треба! Тим паче сили мають звідкись братися.
-    Дякую. Яка каша?
-    Вівсянка. На кокосову молоці.
-    Тоді персики та хочу горіхи. Є?
-    Там на полиці.
    Рома зробив все, щоб дівчина хоч на перший час не хвилювалася за дрібнички. У двері подзвонили. Рома відкрив. Кирил зайшов з кавою для усіх та ноутбуком.
-    Доброго ранку. – сказав розглядаючи обстановку навколо.
-    Доброго. Поснідаємо? – спитала його Лія. Дівчина підійшло і поцілувала хлопця у щоку, так як робила ще у Харкові. – Ти як?
-    Нормально. Як рука? – Кирил обережно доторкнувся до хворої руки. Йому було боляче за Лію. І його очі видавали занепокоєння.
-    Терпіти можна. Ти будеш вівсянку? Рома готував.
-    Так. А я каву приніс. Поїмо і я вам обом дещо покажу.
-    ОК.
     Рома насипав усім кашу, Лія розклала ягоди та горіхи. Сніданок пройшов в більш теплій атмосфері. Кирил розповів що до ранку оформлював папери. Рома одразу підхопив розмову, адже мова йшла про цікаву справу, яку відправляти будуть до суду. А Лія. Вона спостерігала за ними. Обидва турботливі та гарні. Але зовсім різні. Різні настільки, що інколи дивно, як вони так довго та міцно дружать?
-    Що ти хотів показати? – спитала Лія допиваючи каву. 
-    Ось! Це відео з іншої камери. – Кирил увімкнув ноутбук і запустив запас.
-    Це… - Лія завмерла. За кермом авто був похресник Максима, та по сумісництвом її однокласник.
-    Це Оскар. Він з його дівчиною їхали та ось, - Кирил пальцем показав на момент удару, промотав, - він зупинився, але дівчина його потягла і вони втекли.
-    Чому на минулому запису було два хлопця? – спитав Роман.
-    Один хлопець проходив повз. Ось він, - Кирил поставив на паузу, - тут видно. А дівчина у спортивному костюмі та бейсболці. Ми сплутали.
-    Так! Стоп! Тобто Оскар, який був у нас вдома кожні свята, навчався зі мною… - вона почала помітно нервувати. – Брат вчив його їздити на велосипеді… Він його збив і втік?
-    Лія… - Рома підвівся. Зараз їй не треба їх відповіді. Їй, треба факти.
-    Ні Рома! Не Лія! – вона схопила охопила долонями обличчя і сіла. – Він був Ярославу як молодший брат.
-    Ми маємо передати ці записи на Харків. 
-    Чому їх не було раніше? – поцікавився Рома.
-    Коли ми приїхали до кафе, минуло 24 години. Їх внутрішня система зберігає дані добу. Тому коли я подав адвокатський запит,  нам дали доступ до загального сховища. 
-    Кирил, я все зрозумів. Скажи інтереси родини Шевченко хто представлятиме у суді?
-    Я! Це сімейна справа. Плюс один момент. 
-    Який? – спитала Лія відкривши обличчя.
-    Вони неповнолітні. Нажаль, зараз це може затягтися. 
-    На невизначений термін … Я зрозуміла одне. – Лія встала та налила склянку води, - Вбити може навіть близька людина.
    Вона пройшла повз хлопців у кімнату. Цього разу вона не плакала. Лія узяла худі брата і ходила по кімнаті. Спогади про похресника батька стояли перед очима. Їх спільні канікули. Як вона вчила його французькій. А тепер.. Цей хлопець вбив її брата. Людину, яку вона любила найбільше у своєму житті. 
-    Лія, - Кирил постукав до кімнати, - ти як?
-    Я зараз!
    Лія вирішила. Зараз. Тут. Вона поставе усі точки над «І» з хлопцями. Вона вдягла сукню та вийшла.
-    Я маю вам дещо сказати. Кирил, - дівчина сіла на диван у вітальні, - ти був найкращим другом мого Ярослава і назавжди їм будеш. Твоя підтримка дуже важлива для мене. Але вибач… я не можу дати нам з тобою шанс. Я не готова.
-    Я …. – Кирил був розчарований, - зрозумів.
-    Рома. Тепер ти! 
    В цей момент Рома дивився їй прямо в очі.
-    Рома, я дам тобі відповідь коли повністю зрозумію свої почуття!
-    Йому? – Кирил підвівся але стримався і сів назад.
-    Так. Він єдиний піклується про мене не жаліючи, а просто тому що так треба.
-    Дякую! – все що поки зміг сказати чоловік.
-    Не дякуй. Я кажу як відчуваю. Хлопці ви друзі! Брат не прийняв би те, що я стала між вами. Кирюш, я тебе люблю… але як брата або дуже доброго друга. Ти стільки зробив для мене, - Лія підсунулася до хлопця, - але ти б не витримав що я з тобою через вдячність.
-    Лія коли ти так подорослішала? Ти інша! – підмітив Кирил.
-    Мабуть учора. Коли біль вже виходити почав через кров.
    Рома мовчав. В душі він лікував, - Лія не обрала друга. Тепер все за ним. Все що буде далі, лише в його руках.
-    Пробач. Я хочу бути з тобою чесною. – Лія встала і Кирил встав за нею. Вона обійняла його. – Вези всі дані у Харків. Я впораюся сама. 
-    Ти, - він не відпускав її з обійм, - знаєш що я завжди поруч?
    Лія лише помахала головою. Кирил відпустив її. Зараз у нього відчуття, що він втратив її. Але насправді, це лише нова сторінка їх відносин. Щирих. Справжніх. Дружніх.
    Кирил не мав бажання довго затримуватися, тому одразу попрощався та рушив до Харкова. Він був адвокатом, тому зараз щоб не думати про неї, вирішив поринути у роботу. 
-    Ти як? – спитав Рома.
-    Не знаю. Пішли на прогулянку?
-    Впевнена? Температура ж. 
-    Так. Якщо я буду вдома у мене поїде дах. Я зараз, - вона узяла пігулку та запила водою, - хочу не думати.
-    Тоді спочатку я сходжу до себе та прийму душ. 15 хвилин і я зайду.
    Лія кивнула у знак згоди. Вона дивилася у вікно. ЖК було дуже гарним. Закритий двір. З вікон видно лівий беріг. Дніпро. На телефон прийшло сповіщення, що у ЖК DIAMOND HIIL є апартаменти на продаж. Це був цей саме будинок де жив Рома. 
-    Я повернувся. – голос Роми рознісся по квартирі. 
-    Ром, - вона показала сповіщення, - це тут?
-    Так. Зараз ми на 19 поверсі. А ці апартаменти на 21. Хочеш подивимося?
    Лія задумалася. Вона не думала, що на другий же день піде на огляд житла.
-    А можна? 
-    Так. Я зараз домовлюся. 
    Рома узяв телефон і набрав управляючу компанію. 
-    Домовився. На 17:30 подивимося. А зараз пішли я тобі все покажу.
    Лія видихнула. Адже є час хоч трохи відволіктися. Вони спустилися на 1 поверх. Рома показав спортивну зону, та спа. Лія була у захваті. Вони вийшли на вулицю. 
-    Скільки йти до інституту?
-    Хвилин 40. Ну це якщо як я, не поспішаючи. 
    Лія посміхнулася. Рома кожен день був інший. Суровий, коли стосувалася роботи. Турботливий, коли треба допомога. Та зараз. Зараз він був вільним. Від усього.
-    Пішли. Ти мені покажеш свої улюблені місця?
-    Звичайно. 
    Рома без будь якої зайвої думки бере її за руку. Обережно прикладає долоню іншої до лоба.
-    Наче спала. Пішли. 
    Вулиця Дарвіна була гарна. Відчувався ритм столиці. Її розкіш. Вони повернули та пішли у сторону Хрещатику. Лія дуже уважно розглядала все. Будинки. Кав’ярні. А Лавра. Це любов. Вона зупинилася.
-    Слухаю. – сказав Рома.
-    Ти швидко звик до цього темпу?
    Вони стояли посередині Хрещатику. Хтось біг до метро. Хтось прогулювався з кавою. І авто! Дуже шалений темп.
-    Ні. Я тут живу 9 рік. Але щоб так гуляти як зараз, - він показав на їх руки, - не було. Тому я не думав про темп, в якому живе місто.
    Вони зайшли по каву. Лія спостерігала, як Роману все легко вдається. Навіть купити кави, наче просто відповісти на телефонний дзвінок.
-    А це, - вони підійшли до інституту, - інститут імені М. П. Драгоманова. Тут, - Рома нахилився до дівчини, - навчаються кращі психологи країни. І один з них, самий сексуальний.
    Лія розсміялася. Він не просто веселив її. Він був справжнім. Його посмішка інколи не лишала місця для думок. Вона зайшла з ним заруки на територію свого майбутнього інституту. І це було нове відчуття. Відчуття нового життя. Нового початку. 
-    Але ж я хотіла у Шевченка. 
-    Це інститут …. Лія його обрав твій брат. Я зараз покажу.
    Рома дістав телефон. Там було відео. Від Ярослава. Він не говорив про нього до цього моменту. Він дав Лії телефон. Її руки тремтіли. Вона натисла на екран. Там був він. Її брат. Частинка її душі.
-    Люба моя, - його голос був веселим. Лія ледь не вронила телефон, але Роман підтримав, - дивись де я? Це найкращий інститут. Для тебе моя душа! Лія! Сонце наше! Якщо зараз поруч Рома, значить я знов у Львові і нажаль не встигаю! Але я буду поруч з тобою! Завжди моя сестричко! 
    Рома різко натиск на паузу. Він узяв Лію під руку. Її очі були наповнені болем і сльозами. 
-    Продовжимо?
-    Так …
    Вона дивилася на брата. Його посмішка. Мотоцикл. Та Рому поруч. Вона стисла руку у кулак. Щоб фізичним болем заглушити душевний. Рана почала кровити. Рома обійняв її.
-    Я тут … 
-    Дякую. Ти зробив те, чого ніхто не міг зробити. Нагадав його посмішку. Голос. Рома, ти тоді був з ним тут.
-    Так. Ярослав доті як прийшов сюди,  чомусь захотів, щоб ти була саме тут.  Ми знімали відео і потім хвилин за сім почалася така злива, що ми до авто добігли вже мокрі. В той день він розстався з колишньою.
-    Так це ж коли були? Боже! Рома, він так давно хотів щоб поступила саме сюди?
-    Так! Тому з понеділка папери принесемо і на вступні іспити.
-    Дякую тобі. Велике. 
-    Так. Досить постійно дякувати. Пішли прогуляємося та пообідаємо.
    Лія посміхнулася. Її посмішка Роману була іншою. Більш теплою та щирою. Її набрав Кирил.
-    Кирюш? – сказала вона. – Так звичайно. А де ключи? Ок!
-    Щось сталося спитав Рома? 
-    Кирил попросив на офісі забрати завтра ключи від його квартири, - Лія різко зупинилася, - забрати його папери по справі брата і відправити поштою. Аййй ….
-    Що?
-    Рука. Болить….
-    Лія, - Рома побачив що кров вже почала капати. – ти сильно стисла. Спочатку додому. Перев’яжу заново. 
-    Чому вона прямо пече?
-    Ти різонула м’яку тканину.  Я зараз вдома все зроблю. 
    Він узяв її за іншу руку і вони почали йти швидше. Вже за двадцять хвилин вони були вдома. Рома зняв бинт і почав знов промивати рану. Лія намагалася терпіти і навіть усміхатися. 
-    Не треба. Коли болить дозволь собі плакати, кричати. Але квітонько, - він підніс долоню до губ і подув, - ніколи нетерпи.
-    Я так звикла. Тим паче, ще з дитинства у мене було дуже мало моментів, - вона силою видавила посмішку, - щоб мені було боляче.
-    Знаю. Зараз доросле життя тому вчись жити для себе. Зараз я зайду до себе і спустимося на обід. Доречи,  зніми сукню, нам внизу краплі крові. Віддам у хімчистку.
-    Я і не помітила. Ок. Через 10 хвилин?
-    Так.
    Рома зайшов у свою квартиру. Першим ділом він набрав Кирила. Хлопець був у Харкові і саме спілкувався зі слідчим. 
-    Друже, - голос Кирила у робочий час завжди був рівним, без жодних зайвих емоцій, - щось сталося?
-    Вона побачила відео брата. 
-    Зрозумів. Це те відео, яке він знімав біля інституту? 
-    Так. Я чого дзвоню? Мені треба щоб ти згадав, коли Ярослав був живий, він не казав про фобії сестри.
-    Чому питаєш? 
-    Вона, коли ми йшли, обходила усі бордюри …. Бляха. Я зрозумів. 
    Рома поклав слухавку. Він зрозумів, що це така реакція після смерті брата. Його тіло було біля бордюру. Чоловік перевдягнувся. Він закрив квартиру і побачив Лію у коридорі. Вона стояла у світлій сукні карамельного кольору. Він посміхнувся.
-    Гарна. – сказав він. Очі Роми блищали. Він досі пам’ятав їх учорашній поцілунок. – Пішли?
-    Так. Я хочу борщу. – Посміхнулася Лія. Вона поставила ціль, що буде більше посміхатися за межами квартири. Або ж. Намагатися.
    Вони пройшли квартал і зайшли до ресторану української кухні. Лія замовила борщ з салом та пампушками, а Рома вареники. Поки чекали замовлення, Лію набрала мама.
-    Так мамо, - її обличчя змінилося. Вона трохи розслабилася і почала посміхатися. Лія знала, що Лілі відчує її стан, тому вирішила грати. – я скучила. Все добре. Так, - вона перевела погляд на Рому, - він мені усе показав. Мам, я обов’язково приготую йому вечерю у знак вдячності. Ти як?  
    Рома спостерігав за нею. Лія трималася. Вона посміхалася, розказувала матері про інститут. Лія не сказала про відео. Лілі зараз лише почала відходити. Відео ж могла розбити її серце. Зараз поки не час. Лія поклала слухавку.
-    Як мама? – поцікавився Роман.
-    Краще. Вона хоч почала працювати. Знаєш, - Лія відклала телефон, - вона так любить свою роботу. Особливо коли друкують казки. Так розповідала про авторів.
-    Твоя Лілі дуже душевна. Мені було років сім, Ярий був ще малий, твоя мама читала мені казки. Ти мабуть чула, що мене виховували більше тітка та бабуся, і я часто літом був у Харкові. Твоя мама допомагала няньчити мене.
-    Вона дуже добре. Розкажи про своїх батьків.
-    Вони працювали багато. Моя тітка, Грета, не має дітей, тому я був залюблений усіма.
-    Грета? Яке ж гарне ім’я. 
-    Так. – Рома посміхнувся.
    Їм саме принесли замовлення. Лія піднесла шматочок зала і її очі заблищали. Рома розсміявся.
-    Ти так любиш сало? 
-    Так. 
-    Тоді смачного.
    Поївши Рома запропонував зайти у кілька магазинів докупити дрібнички для квартири. Але йому подзвонили, що вже везуть штори. Лія зраділа, адже тепер у кімнаті буде темрява. І повна Тиша. 
-    Доброго дня. – промовив Рома відкриваючи двері, - у ту кімнату. – Він показав рукою.
    Лія ж заварювала каву. Дівчина хотіла пригостити  дівчаток, які вішають штори. Вона у кожної поцікавилася, яку саме каву вони полюбляють. Рома пишався дівчиною. Вона дуже гостина та привітна з усіма. Дівчата закінчили та покликали Лію прийняти роботу. 
-    Лія Максимівна, ми завершили.
-    Зараз йду.
    Лія зайшла у кімнату. Гарні графітові штори доповнили інтер’єр. Кімната стала темною, при тому що на вулиці була лише 14:23. 
-    Затишно. Дякую. – промовила Лія. Вона дала дівчатам каву з собою і ще кілька раз подякувала.
    Рома провів дівчат. Він зайшов до себе та узяв ключи від офісу. Лія була в кімнаті. Він відкрив двері до її квартири. 
-    Дякую. Вона тепер така, як має бути.
-    Будь ласка. У нас є час піти до офісу і заберемо папери для Кирила.
-    Він же наче казав на завтра. 
-    Завтра ти несеш папери до інституту. – нагадав Рома.
-    Точно. Тоді пішли. Тут далеко?
-    Ні квітонько, - посміхнувся Рома, - але взуй зручне взуття.
-    Навіщо? – Лію це зацікавило.
-    Потім розповім. 
    Лія взула кросівки і вони вийшли на вулицю. Було доволі спекотно. Рома зайшов до кав’ярні та узяв їм холодну каву.
-    Тримай. Ти вдома не встигла попити.
-    Дякую. Ром, - Лія зупинилася, - ти ж працюєш адвокатом?
-    Так. А що?
-    Чому у тебе майже не дзвонить телефон? У Кирила учора було безліч дзвінків поки ми їхали.
-    Я просто вимкнув усі дзвінки окрім тебе, Кирила та рідних. Зараз люба моя Лія, вихідний. Я маю право жити поза робочий час. 
-    Ти молодець. Це мабуть правильно.
-    Яким би я був помічником, - Рома посміхнувся, - якби був постійно з телефоном? Завтра робота. Сеанси. Я пишу дипломну. Але сьогодні, я лише твій Лія Максимівна.
-    Трохи дивно звучить, коли ти так звертаєшся до мене.
    Поки вони розмовляли, вже дійшли до офісу. Двоповерховий офіс. Кав’ярня на першому поверсі, великий хол та ресепшен. Гарна дівчина привіталася та дала ключи від офісу. Але спочатку Рома повів лію у ліве крило. Відкривши двері, дівчина завмерла. Перед нею був зал з Боулдерингу.  Багато людей займалися скалалазанням. 
-    Чому встала? Пішли.
-    Ром, це що значить? – спитала Лія не відводячи погляду від людей, які лазили по стінам, хтось з висоти стрибав.
-    Лія, - він встав перед нею і закрив їй огляд, - це те, що ми будемо робити зараз.
-    Я? – дівчина показала пальцем на себе.
-    Так. Разом зі мною.
    Вони пройшли всередину. Було доволі гучно. Неділя. Багато людей саме в цей день, намагаються по максимом віддатися своїм хобі. 
-    Привіт! – сказав хлопець років 23 на стойці регістрації. – Як ваші справи Роман?
-    Привіт Гліб. Все ок. Це Лія, і я думаю вона часто буде тут. Випиши на неї картку. Сьогодні я побуду з нею, а наступні разі запиши тренера.
-    Зрозумів.
    Поки хлопець заповнював дані Лії, її очі не зупинялися на одній локації. Їй подобалося те, що було багато людей, музика, сміху та розмов. Вона взяла Рому під руку.
-    Дякую. – тихо промовила дівчина.
-    Ми ще не почали. Подякуєш вечерею, - він подав Лії її картку, - яку обіцяла. Зараз пройди у жіночу роздягальню, залиш телефон та зроби хвіст. Усі кабінки реагують на чип у карті, лише приклади до замку.
    Лія погодилася. Минуло хвили шість як вона вийшла до Роми. Для початку він відвів її по каску. Потім до стіни яка була для новачків.
-    Так, спочатку вдягаємо захист на коліна та руки. – він допоміг зафіксувати наколінники, - та зараз зафіксую мотузку.
-    Ти такий серйозний коли пояснюєш.
-    Слухай уважно. – він ніжно приклав палець до її носа. – Тебе тримати буду я. Цей карабін з’єднує нас. І ще, взуття у тебе своє. Якщо буде не зручно, я підберу твій розмір спеціальних туфель.
-    Дякую. Я можу починати? – спитала Лія витираючи суху магнезію з рук.
-    Так.
    Рома показав з якої стіни вони починають. З першого разу не вийшло. Зіскользнула рука. Але кожна наступна спроба була кращою. Лія захопилася. Кожен камінець, який залишався позаду неї, став для неї сходинкою до пошуку себе.
-    Ти як? – поцікавився Рома допомагаючи їй спуститися.
-    Прекрасно! – вона посміхалася. Настільки щиро, що навіть очі говорили про її стан.
-    Я радий. Давай все знімемо?
-    Дякую. За все.
-    Зараз піднімемося по ключи і підемо. Скоро дивитися квартиру.
    Лія посміхнулася. Вона трохи спітніла і втомилася. Але втома була приємною. Вона забрала телефон та прикраси. Другий поверх. Багато скла. Світала. Зелені. 
-    Заходь, - Рома відкрив двері, - я зараз. - Він відкрив двері до кабінету Кирила. 
    Рома вийшов швидко. Він зайшов до себе і вийшов з ноутбуком у руках.
-    Ти ж маєш ноутбук вдома.
-    Це робочий. Я завтра попрацюю з дому, можливо тобі потрібна буде моя допомога.  
-    Дякую. Де апартаменти Кирила?
-    Он там! – Рома показав у панорамне вікно в будинок напроти.
-    Близько.
    Вони зайшли до квартири Кирила. Неймовірно велика та світла. Але відчувалося, що в ній майже не живуть. Рома узяв папери на столі і вони вийшли. 
-    Ти почекаєш? Я зараз відправлю. Відділення нової пошти було у будинку на першому поверсі.
-    Звичайно. Пішли. Я зайду з тобою. 
    Роману було приємно, що Лія така зацікавлена в часі разом. Хоча. Це могло бути і тому, що папери були по справі її брата. 
-    Так, ми все зробили. – сказав Рома закривавши двері відділення. 
-    Зараз 17. Скоро огляд.
-    Так. Пішли. 
    Дорогою додому Рома розповів про своє навчання в Шевченка. Інститут доволі непоганий, але дуже багато матеріалу треба опрацьовувати та шукати самім. Він тому перевівся та вчився зараз вже на заочній формі навчання. 
-    І як тобі поєднувати адвокатуру та психологію? – поцікавилася Лія.
-    Цікаво. Мені допомагає в роботі з постраждалими. Вони більш закриті. 
-    Ти дуже розсудливий.
-    Можливо. Хіба це погано?
-    Це захоплює. – Лія почала відкривати двері квартири.
-    Я занесу речі і через 5 хвилин тут.
-    Десять. Я у душ на хвилинку.
-    Добре.
    Лія зайшла у квартиру і одразу пішла у душ. Тепла вода трохи розслабила її, після прогулянки та скелелазіння.  
-    Як добре, - промовила вона до себе. – аж легше стало. Тепер сукня і вперед.
    Вона вдягла сукню та взяла балетки. Вийшов дуже милий лук. Лія вже виходила, як побачила що Рома вже чекає.
-    Чому не зайшов?
-    Не хотів щоб ти поспішала. Пішли. 21 поверх. 
    Вони піднялися ліфтом. Рома знов відчув її парфум. Запах ванілі дуже був йому до вподоби. 
-    Доброго дня. – промовив чоловік керуючої компанії, - це апартаменти. Більше ста квадратів. Тут три кімнати, вітальня, санвузол та душ окремо. Балкон та кухня-студія. Балкони не рахуються в загальну квадратуру.
    Лія проходила кожною кімнатою. Гарна, світла та всюди мармурні поли. Рома дивився на її реакцію. 
-    Що скажеш? – поцікавився він. Але погляд дівчини говорив сам про себе. Не подобається.
-    Це не моє. 
-    Добре. Дякуємо що показали, але нам не подобається. Якщо буде ще варіант повідомите мене.
-    Добре. Дякую вам. Гарного вечора. – сказав чоловік і провів Лію з Романом до виходу з квартири. 
    Лія пройшла метрів десять і зупинилася. 
-    Ти не спитаєш чому не сподобалося?
-    Ні. Я по очах побачив. Багато зайвих деталей. Плюс вікна усі великі, а ти любиш приглушене світло. Тому якось так. – посміхнувся Рома.
    Лія слухала його і розуміла, він її вивчає, помічає її вподобання. Вона натисла кнопку виклику ліфту. Рома стояв позаду неї. Він обдумував її погляд на квартиру: - Її щось налякало? Чи справа не в квартирі? 
-    Повечеряємо? – спитала Лія Рому, коли вони виходили з ліфту.
-    Так. Чим ти мене побалуєш? – голос Роми був веселим.     Він був щасливий що не сам. Останні сім років, Роман жив сам. Батькам було не до його життя, бабуся старенька, а іншу він втратив, а тітка … Грета мабуть єдина хто йому дзвонила через день і цікавилася його життям. Тепер є Лія. Лише її присутність створювала атмосферу затишку.
-    Паста з куркою та печерицями? – спитала Лія відкриваючи двері.
-    Можна. Тоді з мене салат? – очі чоловіка блищали.
-    Домовилися. Я перевдягнуся і почнемо. 
    Рома зайшов на кухню і налив склянку води. Він помітив, що його квартира з появою Лії змінилася. Вона стала доповненою. Наче саме дівчини, саме Лії, тут і не вистачало. 
-    Який салат полюбляєш? – спитав Рома.
-    Я люблю різні, але головне з руколою та можливо авокадо.
-    Домовилися. Вдома продукти є, все приготуємо.
-    Так. Тоді я за пасту.
    Лія почала нарізати м'ясо. Рука її турбувала, тому Рома забрав ножа і став все робити сам. Дівчина сіла за стіл і казала що за чим класти. Так минула година. Рома все приготував, під її пильним наглядом. Дівчина накрила на стіл. Паста. Салат. Фрукти. 
-    Смачного! – промовив Рома сідаючи напроти дівчини.
-    Мммм…. Як смачно! – вона аж закотила очі. – Ти молодець.
-    Дякую. Все під твоїм наглядом. Їж.
-    Ром, - Лія поклала виделку, - стосовно ранкової розмови. Я не жартувала. Коли прийде час, що я зрозумію свої почуття. Я дам тобі відповідь.
-    Я чекатиму…
    Вона посміхнулася. Його відповідь була не просто згодою. Він погодився чекати коли вона буде готова. Готова сказати про свої почуття. А можливо, про їх відсутність.
-    Смачно? – спитав Рома порушивши тишу. – Не дивись на мене так, наче я з іншої планети.
-    Я тобі вдячна, що ти саме такий. Ти не женешся за відповідями, а даєш шанс обирати.
-    Я погоджуюся з тим, що ти маєш жити так, як ти хочеш. Тому твій вибір – моя перевага.
    Лія посміхнулася. Вона пішла робити каву, а Рома пити посуд. Вони сіли на балконі. Рома розповів про ЖК, які є неподалік, а Лія просто слухала його. Вперше, з дня смерті брата, вона майже увесь день не обіймала його худі. Спогади про нього.