Глава 4. Тиша. Між тим що показуєш і тим що відчуваєш.

Лія заснула. Дівчина втомилася за останні дні зборів, тому просто поставила будильник і закрила очі. Ніч була довгою для Кирила. Хлопець накручував кола у себе в кабінеті. 23:27 а він не може розібратися в своїх почуттях. Кирил розумів, що завтра вона поїде. 
-    Відпустити тебе? – говорив він до себе. – Чи залишитися разом з тобою і підтримати? 
    Він почувався розбитим. З одного боку - друг. Кирил дуже поважав Ярослава. А з іншого, - вона. Юна Лія, яка останні дні була для нього певним порятунком. Вона дуже щира і відкрита. Її слова та навіть присутність, робить людей навколо іншими. Більш відкритими.
-    Щасливий! – крикнув він до себе. – Я бляха щасливий з нею!
    Кирил поглянув на годинник. Майже опівночі. Дзвонити Лії було запізно. Але завтра зранку, він повезе її до Києва, тому час на розмови у них є. Він закрив ноутбук і спустився до авто. Вночі було прохолодно, тому свіже повітря трохи привело його до тями. Зараз він мав намір, залишитися в житті Лії назавжди. 
    Ранок. Лія відкрила очі і просто лежала. Будильник ще не дзвонив, тому вона мала час думками попрощатися з цією кімнатою. Запах брата майже розвіявся з подушок, тому вона обійняла худі.
-    Братику, сьогодні я їду. Ти мав мене відвозити … але я знаю,  що ти поруч. Ти вибач за все. Я мала тоді тебе зупинити. Щоб ти не їхав…
    Плач унуки почула Сара. Вона зайшла у кімнату і увімкнула світло. Вперше, окрім того разу у день смерті Ярослава, у цій кімнаті увімкнули світло. 
-    Лія, - голос Сари був і стурбований і заспокійливий одночасно, - сонце! Я тут, - вона обійняла унуку яка не могла стримувати сльози, -  я поруч мила.
-    Бабусь, як я буду там без нього? – Лія не питала бабусю, вона благала щоб та врятувала її.
-    Ти зможеш! Ти як ніхто впораєшся! 
-    Не знаю… я не впевнена.
-    Лія, ти сильніша за нас усіх. Він завжди буде з тобою! Поруч. Бережи в собі його тепло.
-    Він забрав мою душу з собою. Все в що я вірила. – Дівчина обійняла бабусю. – Все про що мріяла.
    Сара мовчала. Лії треба виплакати увесь біль, що вона приховувала за посмішкою останні тижні. Вона гладила волосся унуки і поглядом пробігла по кімнаті померлого онука. Гітара. Багато фото з сестрою. Багато книжок та комп’ютер. Сарі теж було важко, адже Ярослав був її першим онуком. Зараз і її світ змінився. 
-    Ба. – Лія поглянула на бабусю. – Я тебе дуже люблю. Дякую, за наше з братом дитинство. 
-    Сонечко, я ж ваша бабуся. Не кажи так, наче ми побачимося не скоро. Я завжди поруч. З тобою. 
    Сара з онукою вийшла до вітальні. Лілі вже переглядала папери по друкарні. Після розмови з донькою жінка зрозуміла, що час продовжувати жити далі. Максим так і не повернувся додому щоб провести доньку. З дня, коли він дізнався що діти знали про його зраду, Максим не сказав донці і десяти слів. 
-    Доброго ранку мамо, - голос Лії був спокійним. Вона сьогодні їде. І це чомусь давало їй сили. – ти так рано встала?
-    Доброго ранку доню. Багато справ у друкарні, тому я вже працюю. – Лілі підійшла і обійняла доньку. – Тим паче ти скоро їдеш, я маю провести тебе. 
-    Дівчата, - Сара узяла слово, - пішли пити каву. Скоро приїде Кирил, не будемо змушувати його чекати. Тим паче, - вона посміхнулася, - треба дитину нагодувати перед дорогою. 
    Лія ще з дитинства звикла, що бабуся хоче її нагодувати. Пиріжки. Тортики. Вона малою їх з’їла стільки, що зараз майже не їсть солодке. 
-    Я буду лише каву, - сказала з посмішкою Лія і узяла бабусю та маму під руки, - не хочу у дорогу їсти. А ви мої дівчата маєте поїсти.
    Вони усі у трьох посміхнулись. Коли Максим був на роботі, вдома була інша атмосфера. Посмішки. Відверті та щирі розмови. Так було і зараз. Усі жінки родини Шевченко вийшли у сад. На вулиці було літо. Хоч і лише початок сьомої ранку, а сонечко вже гріло добре. Лілі принесла каву та круасани, а Сара молоко. 
-    Смачного, - з ніжністю промовила Лілі, - побудемо ще трохи разом.
-    Доню, - Сара так часто називала Лілі, - ми з тобою хоч і залишимося у двох, але будемо їздити до Лії.
-    Так мамо. Завтра же Єва привезе мою автівку з ремонту. 
-    Мам, - Лія поклала руку на плече матері, - якщо він образить тебе, переїзди одразу до мене.
    Лілі розуміла, донька вже не маленька і розуміє, що тато не так любить маму як раніше. Але жінка не хотіла як в дитинстві огороджувати чоловіка, вона лише притислася до руки доньки щокою.
-    Ми з бабусею впораємося. О! – Лілі показала на ворота, - приїхали вантажники.
-    Я їх проведу! – сказала Сара.
    Поки бабуся пішла до робочих, Лілі вирішила поговорити з донькою про Рому.
-    Доню, ти будеш жити у Романа і часто бачитися з ним. 
-    Так. Він мені сказав, - дівчина вирішила бути з мамою відвертою, - що я йому сподобалася. 
    Лілі явно це було недовподоби. 
-    Він дорослий. Розумний. І як на мене, - Лілі дивилася в очі донці, - не пара для тебе. 
-    Мам, - Лія посміхнулася, - мені зараз не до відносин. Навчання! – Лія дзвінко розсміялася. Але дівчина відчула, її мама була занепокоєна.
    Усі речі дівчини завантажили і авто вже поїхало до Києва. Лія піднялася до своєї кімнати. Вона прийняла душ, вдягла шорти та футболку. Склала сумку з ноутбуком і спустила на перший поверх. В цей час у двері зайшов Кирил.
-    Доброго ранку квітонько, - він не зводив з Лії погляду. Гарна. Юна. Слідкує за собою. І її посмішка. Вона заспокоювала його думки.
-    Привіт. Ти готовий? – дівчина обійняла маму та бабусю і вийшла за хлопцем. 
-    Готовий. Але ми поїдемо не швидко.
-    Добре. Я дивилася по карті, - Лія сіла поруч, - ми їдемо через Полтаву. 
-    Так. – Кирил нахилився до неї і потягнувся до паска безпеки. Її аромат вдарив йому у голову. Він зупинив погляд на губах дівчини. – Через Полтаву?
    Лія посміхнулася. Побачивши червоні щоки Кирила, він почав здаватися їй дуже милим. 
-    Ти зашарився? – спитала вона з посмішкою.
-    Я? – Кирил не очікував від себе.
-    Так. 
-    Аромат приємний. – сказав Кирил і завів авто.
    Посмішка не сходила з обличчя дівчини.
-    Я хочу полтавських галушок.
-    Галушок? Без проблем. – Кирил посміхнувся і почав уважно дивитися за дорогою. 
-    Знаєш, - Лія трохи відкинула спинку сидіння та розвернулася до Кирила, - тато три дні не ночував вдома. І сьогодні не провів мене.
    Світлофор. Кирил зупинив авто.
-    Тобі це неприємно? – спитав він.
-    Ні. Раніше, - Лія підсунула ноги під себе, - я б засмутилася. Але не зараз. Я відпустила. 
-    Ти подорослішала. – підмітив хлопець.
-    Так. До мого повноліття залишилося два тижні. Зараз я матиму можливість почати з початку.
    Лія почала розглядати ранковий Харків у вікно. Кожне місце було знайоме. Вона розповідала про екскурсії класом. Походи на каву з подружками.
-    Але це все, - продовжила вона, - було наче в минулому житті. 
-    Ти звикнеш.
-    Так. Зараз все інакше. 
    Вони виїхали з Харкова. Кирил слідкував за дорогою та час від час дивився на дівчину поруч. Лія відправляла з телефону заявки на огляд квартир в нових ЖК Києва. 
-    Алло. – сказала вона. – Доброго ранку. Так Ром, ми їдемо.
    Кирил трохи напрягся. Те, що Роман дзвонив їй, нервувало хлопця. Він ревнував, але поки не був готовий зізнатися сам собі. 
-    Дякую. – продовжила Лія, - тоді з мене вечеря сьогодні.
    Кирил стискав кермо так, що кісті на руках побіліли. 
Коли вона поклала слухавку подивилася на нього.
-    Рома вже все приготував. 
-    Молодець. Знаєш, - Кирил вирішив трохи задумався, - я на кілька днів залишуся в столиці. Мені треба для суду папери забрати. Да і тобі допоможу.
-    Правда? – Лія не відчула підтексту, про який Кирил промовчав. – Дякую. Ти мені і офіс свій покажеш?
-    Звичайно. З вікон видно Дніпро. Дуже гарно.
    Лія продовжила обирати ЖК. Кирил же прокручував у себе в голові зустріч Роми і Лії. Він знав, якщо вона сподобалася другу, Роман буде з усіх сил намагатися  справити на неї найкраща враження.
-    Він тобі подобається? – у голос випадково видав Кирил.
-    Хто він? – Лія відклала телефон і подивилася на хлопця. 
-    Рома!
-    Дивись, ми про це говорили. Він гарний та успішний. Але у мене не було відносин! Як я маю відповісти? Ти ревнуєш? – жартома спитала дівчина.
-    А якщо так? – Кирил зупинив авто на узбіччі. Він відстібнув пасок безпеки і розвернувся до неї. – Я ревную. Вибач! Ще з учора, - він посміхнувся, побачивши її широко відкриті очі і невеликий рум’янець на щоках, - хотів тобі сказати про свої почуття.
-    Кирюш, - Лія не відводила погляд, - що сталося?
-    Я закохуюсь у тебе! – прямо сказав Кирил і притягнув її для поцілунку. 
    Лія була шокована. Дівчина не очікувала таких дій. Його губи впилися у її. Вона відчула ніжність. Незрозуміле бажання не відштовхувати його. Кирил зупинився. Він тримав Лію за шию і боявся. Боявся подивитися її в очі та побачити розчарування. Він підняв погляд. Вона була трохи розгублена.
-    Вибач, - він сів назад. Але не зводив з неї погляду, - я не хотів. 
-    Хотів … - вона ніжно посміхнулася. – Але ти маєш тепер мені відплатити за перший поцілунок.
-    Я..я… - він почав червоніти. Кирил не очікував такої реакції.
-    Не вибачайся. Це все емоції. Але мені сподобалося. – її спокій трохи розрядив напругу.
    Кирил посміхнувся. Він завів авто і вони рушили далі. На під’їзді до Полтави, він попросив Лію знайти через гугл відгуки, гарне місце щоб поїсти галушок та відпочити трохи. Дівчина поки переглядала строку за строкою у телефоні, Кирил спостерігав. Її губи. Пухкі. Та солодкі. Смак ранішньої кави ще був на них. Вона інша. Не така як його знайомі. Але тепер він трохи винив себе, так як поцілував її без дозволу. Вперше. 
-    Я знайшла. – дзвінкий голос дівчини рознісся по авто.
-    Молодець. Зараз заїдемо. Покажи. – Кирил поглянув на сайті місцезнаходження та увів дані у навігатор.
-    Сім хвилин.
-    Ок. – Лія на диво була безтурботною. 
    Попереду Київ. До навчання майже три місяці. 7 червня. День, коли вона залишила будинок батьків. День, коли вона вперше поцілувалася. До десятої ранку вже багато прожито.
-    Розкажи про свої плани – сказала Лія після того, як зробила замовлення.
    Кирил сидів напроти неї. Він думав. Був десь далеко. Але в той час дивився їй в очі. 
-    Я залишись з тобою. – прямо і без жодних роздумів промовив він.
-    Зі мною? Про що ти? – це було трохи несподівано. 
-    Так. До вересня. Я маю нести відповідальність за свої вчинки.
-    Я проти. Зараз у тебе емоції зашалюють.
    Кирил підвівся і підійшов до Лії. Він міцно обійняв її. Дівчина не знала куди подіти погляд, тому просто обійняла його у відповідь.
-    Я винен перед тобою. Перед Ярославом. 
-    Стоп! Не починай! Ти зробив те, що хотів. Жалкуєш? 
-    Ні. Але боюся що налякав тебе.
    Лія посміхнулася. Вона бачила занепокоєння Кирила.
-    Мене? Зараз ти єдиний, хто поруч зі мною. Поцілунок. Він не значить що ти маєш оберігати мене завжди. 
    Кирил відступив. Він сів напроти неї. Тепер він відчув і зрозумів слова Роми. Так, він з нею інших. Наче хлопчисько. Але турботливий. Саме з нею. 
-    І ще. – продовжила Лія. – Роман на моє вісімнадцятиріччя буде чекати відповіді. 
-    Тобто?
-    Він запропонував відносини.
-    Рома? Ти не жартуєш?
-    Ні. Тоді, перед його від’їздом. Він  сказав що почекає.
    Саме в цей момент принесли страви. Тому Кирил не встиг виказати своє невдоволення. Він відпив кави. У голові були лише слова: «Рома», «Відносини» та «вісімнадцятиріччя». Він поклав виделку.
-    Лія, якби Ярослав був живий …
    Лія машинально підняла долоню догори. 
-    Ні! Зараз ніхто не має права згадувати його.
-    Вибач. Просто Рома старший…
-    Досить. Будь ласка.
    Кирил побачив що на обличчі дівчини з’являється розчарування. Він оплатив рахунок і вони рушили далі. 
-    Лія, - голос Кирила був ледь чутним, - ти знаєш що у мене були стосунки?
-    Так. - Лія відклала телефон.
-    Рома сказав, що я тоді не був таким, як зараз тобою. Катя, - він посміхнувся, - була гарна, амбітна та цілеспрямована.
-    Я пам’ятаю її. Здається поїхала на навчання закордон.
-    Так. Але я не про це. Вона не давала піклуватися про себе. Я не відчував її тепла. Вона любила себе дуже сильно.
-    Але ж це не погано.
-    Так. Не погано. Коли ти у відносинах хочеться тепла, спільних планів. 
-    Ти її кохав? – спитала прямо Лія.
-    Ні. Після розставання, - він вирулював з заправки, - я зрозумів, що це була звичка. Ми скоріш гарні друзі.
    Кирил не знав, як правильно пояснити свої почуття до неї.
-    Ти мені подобаєшся. Як дівчина. Не як та, що росла зі мною. Чи сестра мого друга. Ти мене цікавиш як дівчина. Особистість. Як Лія, яка своєю присутністю змінює все.
-    Я…. – Лія завмерла. Їй була до душі, що Кирил таки повідомив про свої почуття. Але був Роман. Який зацікавив її саме як чоловік. Прямолінійний. Знає чого хоче.
-    Подумай. Набери поки Рому, - Кирил посміхнувся, - ми через 5 хвилин будемо в нього.
    Поки Лія дзвонила, Кирил зупинив Авто. Він написав своєму помічнику, що трохи затримається у Києві.
-    Привіт, - голос Романа був за вікном авто, - ви швидко.
    Чоловік відкрив двері для Лії та подав їй руку.
-    Вітаю! – промовив він з зацікавленою посмішкою, яка видавала його бажання. – Ти дуже гарна.
-    Привіт. 
-    Обійму? – спитав Роман.
-    Мене хіба що! – незадоволено сказав Кирил і обійшовши авто підійшов до них.
-    Друже, я тебе звичайно люблю та поважаю. Але, - він дзвінко засміявся, - якщо ти станеш таким гарним та сексуальним як Лія, я подумаю.
-    Хлопчисько! – промовив Кирил і потиск руку другові.
    Роман показав Лії її квартиру. Вантажівка з речима ще не приїхала, тому вони вирішили піти поїсти.
-    Я тобі потім все допомогу розібрати, - говорив Роман дорогою до ресторану, - речей мабуть багато.
-    Я сам їй допоможу! – Кирил був наполегливим. Йому не подобалася легковажна поведінка друга, - Тим паче поки не приїде ліжко, Лія побуде в мене.
-    Тобто в тебе? – Лія не знала що Кирил має житло у столиці.
-    В прямому. Я учора купив. Невеличкі апартаменти.
-    Оооо…. Мій друже ревнує! – доволі вдало примітив Роман. Він знав, Кирил не любить столицю, тому і залишив його за головного у фірмі.
-    Не кажи дурниць. Чому не казав? – поцікавилася Лія.
-    Не встиг. Вона на Хрещатику. 
    Роман посміхався. Чоловік знав, що обирати буде Лія. Але їй зараз треба допомога. Вони сіли за столик. Стейк, салати і по келиху вина. Поки чекали замовлення, Рома почав згадувати дитинство з Ярославом і Кирилом. 
-    Лія, я дивився нещодавно фото з дитинства. Ти там  доречи теж є. Ти вибач, що тоді не приїхав раніше. Я дізнався від Максима після обіду.
-    Чому я не пам’ятаю тебе?
-    Я старший. Коли тобі було 8-9 років, я почав приїздити рідше. Хлопці частіше приїздили до мене. Ми багато на колесили по Україні.
-    І трохи закордоном. – нагадав Кирил.
-    Так. Ти стала інша. Доросла. Скоро вісімнадцять років. -  Рома дивився на дівчину. Його погляд був інший від Кирила. Чоловік захоплювався нею.
-    Так… - Лії стало трохи не зручно, адже Кирил який сидів поруч вже знав, про слова друга.
-    Який хочеш подарунок? – поцікавився Кирил.
-    Не знаю. Мабуть піти навчатися у автошколу.
-    Гарні ідея. У мене знайомий як раз відкрив автошколу. – сказав Рома.
-    Наш знайомий! – Кирил виправив друга. Він починав нервувати. Помітно нервувати.
-    А як Ксюха? – дивлячись в очі другові спитав Кирил.
-    Не знаю. – Роман подивися на Кирила. Певна конкуренція вже почалася. – Ми не спілкуємося.
-    Да? – Кирил відкинувся на спинку стільця. – А вона казала що вечеряли нещодавно.
    Лія посміхнулася. Їй було смішно, що дорослі хлопці «перетягують простирадло один на одного». Вона хоч і сиділа посередині, але коли хлопці вже почали захоплюватися,  вона була наче непомітною.
-    Я зрозумів, - фиркнув Рома, - ти так хочеш справити враження «гарного» хлопчика перед нею?
-    Досить! – Лія вже нестерпла. – Чого ви хочете?
-    Зустрічайся зі мною! – одночасно промовили вони. Кирил різко перевів погляд на Рому.
    Лія відпила води. Як раз принесли замовлення, і мало бути кілька хвилин тиші.
-    Вибач. – сказав Роман. – Я сказав що хотів ще у Харкові.
-    Так квітонько. Ми трохи перегнули.
-    А я ні. Хлопці, я вам вдячна. Але скажу відверто, - Лія поклала руки на стіл, -  у мене не було відносин, тому я не знаю як реагувати на ваші слова. І ще! Заспокойтеся обидва. Ви друзі. І це не гарно по відношенню один до одного.
    Роман швидко змінив тему. Вечеря продовжилася більш в дружній обстановці. Лія видихнула. Дівчині було трохи незвично бути так далеко від дому. Самій. Але зараз поряд є два чоловіки. Кожен особливий та гарний. Але вона не знає, що таке пристрасть, бажання та кохання. 
-    Тут, - Роман відкрив двері квартири, - ти будеш жити певний час. Дві кімнати, кухня-студія, гардеробна та два санвузла. 
-    А мої речі приїхали?
-    Зараз все розберемо.
    Кирил зняв піджак і кинув на диван, Роман почав допомагати з коробками. Зараз вони були більш дружні ніж у ресторані. 
-    Я хочу одну кімната лише під ліжко. Можна?
-    Так. Там доречи є балкон.
-    Дякую. 
    Лія зайшла у кімнату. Світла. Простора. Панорамній вікна, які виходили на Дніпро. Вона одразу помітила що немає штор.
-    Ром! – покликала вона чоловіка.
-    Так. Зараз! – він зайшов у кімнату. Рома був з тих чоловіків, чий погляд говорив про їх бажання та думки.
-    Можна сюди графітові штори?
    Він підійшов занадто близько до Лії.
-    Можна. Тобі можна тут змінювати все. Окрім кольору підлоги.
-    А чому саме підлога? – Лії стало дійсно цікаво.
-    Це дерево. Коли мій дідусь був живий, він займався деревом і зробив тут підлогу. Ця квартира, - він провів поглядом по кімнаті, - була моїх бабусі і дідуся. 
-    Добре. – в цей момент Рома був інший. Більш домашній.
-    А все інше можеш змінювати. 
    Він ніжно обійняв дівчину. У Лії перехопило подих.
-    Пробач за ресторан, - говорив Рома вдихаючи її аромат. – Я трохи перегнув.
    Вона мовчала. Відштовхнути його? Ні. Вона не хотіла. 
-    Все добре. – Лія зробила крок назад. – А де ти живеш?
-    У сусідній квартирі. – його очі заблищали ще більше.
    Кирил зайшов до кімнати. Повітря було важким.
-    Ти як? – спитав він Лію.
-    Добре. Хочу сюди штори. І ще, я не побачила духовки.
-    О! То ти вмієш готувати? – спитав Рома.
-    Вона? Ти ж не знаєш, - Кирил намагався не дуже відкрито підколювати друга, - її так добре як я. Лія на усі ярмарки у школу сама випікала тортики та печиво.
    Рома усміхнувся. Його впевненість у собі завжди грала йому на руку у подібних ситуаціях.
-    Так друже, - він обійшов Лію і сів у крісло біля вікна, - поки я знаю її гірше за тебе.
-    Діти! – сказала дівчина і вийшла у вітальню. 
    Вона набрала маму. Лілі не узяла слухавку, тому дівчину подумала що мама ще працює. Вона зайшла в іншу кімнату. Велика біла кімната. Неймовірно велике ліжко, дзеркала та комод. Було гарно. Але вона знала. Спати можна лише на ліжку брата.
-    Як тобі? – поцікавився Рома визираючи із-за дверей.
-    Гарно. Хто тут все робив?
-    Я! Для тебе.
-    Дякую. Де Кирил? – Лія оглянула вітальню і не побачила хлопця.
-    Він … Я дещо скажу, але не нервуй. Кирил поїхав терміново до офісу. По справі смерті твого брата є нові свідчення. А ноутбук лише там.
    Лія завмерла. Смерть. Брата. Кожне слово немов ніж різало її серце. Вона застила. Сльози. Одразу обличчя брата у крові перед очима. Вона хотіла схопитися за щось, що могло бути поруч, але Роман помітивши її стан швидко підловив її. Запаморочення.
    Він обережно поклав її на диван і пішов у ванну по аптечку. Дістав спирт та змочив вату. Він обережно підніс до носа Лії. Дівчина повільно почала відкривати очі.
-    Ти як? – його голос хоч і був трохи стурбований, він звучав для неї як мелодія зараз.
-    Що сталося? Чому я тут?
-    Запаморочення. Квітонько, завтра я чекатиму тебе на сеансі. Ти виснажена.
-    Дякую. Я подумаю. 
-    Ні. Прийдеш! Або я, - він нахилився впритул до неї, - буду проводити сеанс тут. На цьому дивані. 
    Серце Лії мимоволі почало калатати частіше. Невеликий рум’янець накрив її щоки. Рома посміхнувся. Щоб розрядити обстановку, він вирішив розповісти трохи про себе.
-    Розповісти чому саме психологія? – він сів поруч у крісло.
-    Так.
-    Через твого брата. Він завжди мріяв, що будуть ті, хто зможе допомогти іншим. Ми були тоді у Коблево, він їв солодку вату.
-    Він таке любив.
-    Так. І поруч дівчина років до тридцяти, дуже сильно сварилася зі своїм чоловіком. Той кричав що при розлучені забере доньку. А дівчинка, - Рома посміхнувся, - була наче янгол. 3-4 роки мабуть. І все це слухала. 
-    Шкода дитину.
-    Так. Ось і він так сказав. Що коли маленька виросте, їй треба буде допомога психолога. Її батько вже, знищив її психічне здоровся.
-    А адвокатура? – Лія сама не помітила, як почала потроху захоплюватися чоловіком напроти себе.
-    Для того щоб можна було захистити права таких жінок, які бояться втратити дитину при розлучені. Дітей, які не можуть постояти за себе. Зараз мила наша Лія, дуже багато різного насилля. 
    Дівчина уважно слухала Рому і задумалася. Але ж і правда, сучасний світ змінюється дуже швидко. І коли вона побачила обличчя Роми, вона відчула у ньому певну мужність і щирість.
-    Дякую тобі юна леді. Я нікому не розповідав про твого брата. Він був неймовірною людиною. Так, можливо я трохи і неправий, стосовно своїх бажань до тебе, - на цих словах Лія закотила очі, - але я кажу правду. Вік коли можна було погратися, я переріс. Тому мені не соромно перед Ярославом. А перед Кирилом тим паче.
    Лія легенько посміхнулася. Її брат мав вірних та дійсно гарних друзів. Але те, що обидва почали проявляти до неї інтерес, трохи заганяло дівчину у кут.
-    Я повернувся. – Кирил зайшов до квартири. – Лія, вибач що так швидко пішов.
-    Все ок. Що стало відомо? 
-    Це був брат твого однокласника. За кермом.
-    Тобто? Ви ж знайшли іншого.
-    Ми перевірила ще іншу камеру. Помилки бути не може.
    Лія прикрила обличчя руками. Однокласник. Вона не плакала, а просто трималася не розривати себе ще більше. Вона встала. Підійшла до столу на кухні. Ніж. Лія обережно стисла лезо в долоні. Рома швидко кинувся до неї. Вона мовчала. Жодної емоції на обличчі.
-    Вони усі були на іспиті … - голос був такий, наче останні сили залишали її.
-    Кирил кран! – крикнув Рома другові. Він обережно забрав ніж і підставив руку під воду.
    Кирил хотів обійняти її. Але Рома поглядом показав що саме зараз не варто. Уся раковина була червоною. Кров не зупинялася. Рома мовчав. Він міцно тримав руку під струєю води і чекав, поки Лія хоч якось зреагує. Раптом вона стисла руку у кулак.
-    Ні… - Рома тримав її за кість і пальцем прощупував пульс, - Легше?
    Лія підняла на нього очі. Червоні. Пусті.
-    Дякую Кирил. – промовила вона без емоцій. – Тепер я зрозуміла, коли брат казав: «Найбільший твій ворог той, хто поруч і посміхається в очі.» Вони усі мені співчували. А зараз… Досить!
-    Як рука? – ніжний голос Роми трохи привів її до тями.
-    Боляче … 
-    Я допоможу. – Кирил дивися на неї в очікувані згоди. 
-    Дякую. Але ні! 
    Лія стояла мовчки. Біль та розчарування накрили її. Вона прибрала руку Роми. Він відступив.
-    Хлопці, - вона легенько витерла сльози, - я хочу залишитися одна. 
    Рома мовчки узяв Кирила під руку і вивів з квартири. Лія зайшла у кімнату і знайшла худі брата. Стисла його в руках і лягла на край ліжка. Це не було постільної білизни, подушок та ковдри. Але вона лежала. Плакала. Хотіла кричати. Але лише худі зараз давало їй якийсь прихисток.
-    А вони, - вона говорила в тиші, - мене знають все життя. І тоді, - плач був в захльоп, - приносили свої співчуття. Гнилі! -  вона переходила на крик.
    Рома все чув в своїй квартирі. Він хотів зайти, але вже не мав права. Вона там поки головна! Він обперся об стіну, що була суміжною між квартирами і чекав. Чекав щоб вона заспокоїлася. Лія плакала. Вона все більше розчаровувалася у людях. 
-    Я зайду … - це все що почула Лія через стіну. До дівчину дійшло, що Рома все чув.
    Вона встала і сама відчинила. Вона стояла у топі та спортивних штанах, очі червоні від сліз і тримала худі у руках. Рома не чекав. Він зайшов і міцно обійняв її. Вона затомила подих. 
-    Що ти робиш? – впираючись обличчям у його плече спитала дівчина.
-    Обіймаю. Я не жалію тебе. Не думай, - говорив чоловік погладжуючи її волосся, - я просто поруч.
    Лія обійняла його у відповідь. Рома був захистом. В його обіймах вона була захищена від усього світу. А для нього, вона була певним ключом до справжнього життя.
-    Дякую… - шепотіла вона. 
-    Лія … - його голос був важким. – Ти маєш навчитися жити!
    Вона відступила. Рома дивився на дівчину напроти себе і бачив страх, від того що чекає її попереду, а вона … Лія побачила у ньому можливість. Можливість, - вдягнути маску щасливої, а можливо і коханої жінки в майбутньому. Кирил. Раптом вона згадала про нього і його поцілунок. Він не викликав такого бажання як обійми Роми.
-    Я знаю, - Рома пройшов у вітальню і сів на диван, - ти доросла і саме це розумієш. Але є Але! Ти жива! Лія ти навіть не уявляєш скільки усього у тебе попереду! 
    Вона не зводила погляду з Роми. Гарний. Розумний. Доволі сексуальний. І найголовніше, - він не бачить в ній молодшу сестру свого друга чи жертву.
-    Як би ти погодилася, я показав тобі дуже багато моментів, які б змусили тебе бажати жити та насолоджуватися.
    Лія мовчала. Її погляд став льодяним. Наче вона дивилася на свого ворога, а не рятівника. Перший крок. Другий. Вона підійшла до Роми, який ще намагався зрозуміти її поведінку. І сіла йому на коліна, обличчям до нього. Очі чоловіка відкрилися ще ширше. Вона його поцілувала. Для Лії зараз було важливо зрозуміти, чи забажає вона його як чоловіка? Чи Роман зможе викликати у неї бажання бути з ним?
    Рома стиск її талію. Чоловік не бажав зараз, коли їй боляче, користуватися ситуацією. Але і відмовитися від поцілунку, він не мав змоги.
-    Ти … Що ти робиш? – спитав він з палаючими очима.
-    Перевіряю.
-    Тобто? – Рома трохи розгубився від такої відповіді.
-    Мене сьогодні поцілував Кирил.
    Брова Романа при піднялася. Він був трохи не готовий, що друг зробить такий крок.
-    І? 
-    Я хотіла порівняти відчуття…
-    І? – кутики його губ при піднімалися. Він бачив, Лія почала червоніти. 
-    Приємно. – промовила вона так, наче просто відповідала на питання 2 плюс 2.
    Рома обхопив її талію і допоміг підвестися. 
-    Зарано! Я залишися з тобою.
-    Ні!
-    О так! Ти спи а я попрацюю у вітальні.
-    Не кажи Кирилу по поцілунок.
-    Лія, квіточка наша, - він сів на стілець біля столу, - я якщо граю, то гарно. Ти мене трохи здивувала.
-    Трохи? – Лія помітила, що під час поцілунку Роман трохи напрягся. 
    Він лише посміхнувся. Рома подав худі брата та показав на двері кімнати.
-    Вона лише твоя. І ніхто, - голос став дуже серозним, - не має права туди увійти.
    Лії стало якось спокійніше. Вдома, навіть батьки без стуку іноді вривалися до кімнати, а тут, він, який все розуміє.
-    Штори я замовив. Завтра будуть.
-    Дякую.
    Лія зайшла у кімнату. Темрява. ТИША! Все те, що їй зараз було потрібно. Вона лягла та заплющила очі. Сон накрив її. А можливо не сон. А біль! Який накриває її душу серце та тіло.
    Рома у телефоні відповідав на повідомлення на пошті. Він трохи здивувався, що Кирил не подзвонив дізнатися як вона. Чоловік розумів, Кирил прийняв свої почуття. Тепер попереду було найцікавіше. Як її зробити своєю? Вона перша! Перша в кого він закохався так. З першого погляду в очі. Тоді. У Харкові. Але зараз, коли вона у його квартирі, у нього більше можливостей! А поцілунок… Він приклав пальці до губ і посміхнувся. Це був початок.