Глава 3. Тиша. Посмішка яку бачать усі.

    Минуло кілька днів. Лія виписалась з лікарні, а Роман вже поїхав до Києва. Кирил же був повністю зайнятий допомогою слідчому. За цей короткий час, вони знайшли кілька свідків і вже встигли узяти у них свідчення. 
    Настав час іспитів. Через втрату колишнього учня, керівництво школи трохи перенесло іспити. Кирил, як і обіцяв прийшов за Лією. Він узяв з собою цукерки, щоб хоч якось підняти дівчині настрій. Останні дні, вона була дуже закрита в собі. Він подзвонив у двері.
-    Доброго ранку. Це ти? – голос Максима, який відкрив двері був не дуже задоволеним. 
-    Так. Лія попросила сходити з нею на іспит. Історія та математика в один день. Їй може бути важкувато.
-    Дякую тобі. Ти забагато робиш для нас. Але Кирил, - Максим вирішив трохи розставити межі, - Лія, - моя єдина донька. Навіть не думаю про відносити з нею.
-    Не зрозумів. Ви думаєте, що я не пара для неї?
-    Я не про це! Ти старший. Вона росла у тебе на очах. Да і навчання у неї тепер буде в столиці. А твоє життя у Харкові. 
-    Максиме, ви мене вибачте, але це вирішувати не вам. По-перше, я не казав що маю плани стосовно Лії. – Кирил став більш серйозним. – По-друге. Ви знаєте мене з дитинства. Зараз, коли Ярика не стало, я не думаю що час говорити про такі речі.
-    А по-трете, - Лія спустилася зі сходів, - я б тато в тебе не питала! Не сприймай допомогу Кирила, як привід для непотрібних думок. Доброго ранку. – промовила вона до Кирила.
-    Доброго ранку. Пішли?
    Лія кивнула. Вона пройшла повз батька і закрила за собою двері. Вона злилася на Максима. Три дні. Довгі три дні в лікарні, а він жодного разу не прийшов. Сара була постійно з нею. І Лілі. Вона лиш інколи відлучалася на зустріч із слідчим.
-    Ти злишся на нього? – спитав Кирил про батька.
-    Ні. А може і да. Знаєш, зараз це неважливо. Іспити! Ось що зараз має значення.
-    Молодець. Квітонько, ти вибач за той випадок з Ромкою.
-    Який? Ну сказав він мені про свої почуття. І що? Знаєш, я йому вдячна. Зараз він не церемониться зі мною. Як ти. – вона легенько посміхнулася. – Тобто, я вдячна тобі. Але ти мене оберігаєш. І я це ціную.
-    Ти готова? – Вони вже підійшли до школи.
-    Не знаю. Але маю скласти. Через два тижні я поїду у Київ. І тобі не треба буде так няньчитися зі мною.
-    Йди вже. Я чекаю.
    Лія зайшла до школи. Кирил сів на терасі кафе неподалік. Він аналізував слова Максима. Чоловік піклується про доньку. Наче. Але в той час відправляє її навчатися подалі від себе.
-    Я щось упустив? – спита Кирил сама себе. – Невже вона дійсно мені так подобається, що це помічають усі?
    Він замовив каву і набрав Романа.
-    Привіт. Зайнятий? – спитав він друга.
-    Трохи. Опрацьовую запит на стягнення аліментів.
-    Ми і таке робимо?
-    Так. Там випадок складний трохи. Ти чому набрав? Скоро ж онлайн нарада буде.
-    Ти як помітив, - його голос став трохи тихшим, - що мені подобається Лія?
-    О! – Рама засміявся. Чоловік зрозумів, що до друга почало доходити, що він закохується. – По твоїм діям! Коли ти був з Настею, а ти був з нею майже три роки, у тебе не горіли так очі. Ти ж навіть Максима до неї у перший день не підпустив. 
-    Хіба?
-    Так. Коли я приїхав і зайшов до їх будинку, ти стояв поперед нею. Захищав від криків батька. 
-    Це машинально. Вона не вина що тато зривається.
-    Слухай! – Рома відкинувся на спинку крісла. – Ти кого зараз обманюєш? Мене? Тому що я сказав, що вона симпатична! Чи себе? Тому, що вона молодша і сестра Ярика?
-    Я тебе почув!
-    Кирил, ти мій друг та керівник. Але, я дещо додам. Ти мене знаєш змалечку. Я завжди кажу як думаю. Вона мені дуже симпатична. І її вік чи брат, якого я теж любив і буду любити, не привід відмовлятися від відносин. 
    Кирил мовчав. Зараз він мав два вибори: 1. Прийняти те, що Лія йому до вподоби і оберігати її надалі. Спробувати побудувати відносини. Або ж 2. Відпустити її. Життя в Києві буде поруч з Ромою. Він зможе її захистити. А якщо вона прийме його симпатію, можливо у них все і вийде.
-    Я тебе зрозумів. Нарада буде увечері, я чекаю її з іспитів.
-    Ок. Я усім у чат скину. Друже, вона знає про мої почуття. Тим паче, поки це симпатія. І я готовий відступити і просто приглядати за нею. Але за однієї умови.
-    Якої? – спитав Кирил.
-    Якщо вона обере тебе. А для цього, ти маєш зрозуміти себе і свої почуття до юної Лії.
    Роман поклав слухавку першим. Чоловік розумів, що Кирил зараз постійно поруч з нею і тому, можливо, має більше шансів. Тим часом Лія склала перший іспит. Класу дали відпочити дві години до наступного, тому вона пішла до Кирила у кав’ярню. 
-    Ти як? – поцікавився хлопець коли вона підійшла.
-    Якщо чесно, - Лія сіла напроти і посміхнулася, - я думала буде важче. Ти як тут?
-    Говорив з Ромою, - хлопець вирішив не казати правду, що темою розмови була саме вона, - по робочим питанням. Голодна?
-    Так. Можна перекусити. Є дві години до математики.
-    Тоді пішли у ресторан. 
-    Добре. Знаєш, я як увійшла в клас, одразу все наче стало іншим. Може, - вона по звичці узяла Кирила під руку, навіть не помітивши цього, - я вже відвикла?
-    Ти просто втомилася від дому. А тут інша атмосфера. Друзі.
-    Так. Вони лише обійняли мене. І я вдячна. Чомусь я не готова знов слухати зайві запитання. 
    Вони пройшлись хвилин сім і зайшли до ресторану грузинської кухні. Лія любила хінкалі , а Кирил кебаб. Зробивши замовлення, Лія дістала з сумки худі брата обійняла його. Ця звичайна на перший погляд річ, заспокоювала її. Кирил спостерігав за нею. З боку, це здавалося дуже дивним. Але лише вони удвох знали причину таких її дій. 
-    Я дещо скажу. 
-    Добре. – Лія поклала худі на колі і почала уважно слухати хлопця.
-    Можливо, - Кирил здавався доволі невпевненим, - ти мені подобаєшся. 
-    Можливо? 
-    Я думаю за тебе постійно. І слова твого батька сьогодні, - Кирил відвів погляд, - можливо він має рацію. 
-    Кажи до чого ти зараз почав цю розмову? - Лія не бачила Кирила таким розгубленим ще ніколи.
    Хлопець мовчав. Він ще сам до кінця не розумів свої почуття. Їм принесли замовлення. Лія почала їсти, а Кирил був у своїх думках.
-    Поїж. – з певною турботою сказала вона.
-    Зараз.
    Він почав їсти. Лія ніжно посміхалася. Кирил зараз, чомусь їй здавався дуже кумедним. 
-    Ти чому так реагуєш? 
-    Знаєш, я мабуть звик до того, що ти сестра Ярика. І коли Рома сказав, що я дивлюся на тебе як на дівчину, я і сам здивувався.
-    Кирил. Я хоч і юна, але не дурненька. Ти піклуєшся про мене через мого брата. І це нормально. Тому не думай зайвого. Так, - вона глянула у телефон, - через п'ятнадцять хвилин іспит. Нам час.
-    Ок. Зрозумів. 
    Хлопець розрахувався і вони пішли до школи. Дорога була не довгою, але Кирилу здавалося що вони йдуть вічність. Йому було трохи незручно перед Лією за свою нерішучість. 
-    Я не довго. Не думай зайвого, - вона потягла його за рукав сорочки, - все нормально.
-    Йди вже, - Кирил намагався виглядати розслабленим, але навіть голос видавав певну напругу. Він посміхнувся, - щоб не запізнитися.
    Лія зайшла на подвір’я школи. Кирил пішов назад до кав’ярні. Була дуже тепла погода. Він дивився у вікно. Багато людей проходили повз. Кожен йшов по своїм справам. І лише він намагався розібратися в собі. Слова Лії про брата, певним чиним засмутили його. Але з іншого боку, вони і були початковим поясненням його поведінки. А що ж зараз?
-    Невже вона мені не байдужа? – промовив він пошепки.
    Відпивши каву, Кирил набрав Андрія. Він вирішив так відволіктися від думок. Слідчий не брав слухавку, тому він відкрив пошту на телефоні і почав вивчати документи які відправив Рома. Так минулого півтори години. Робота його відволікала завжди. Точніше, вона була його заспокійливим.
-    Ти тут? – голос Лії задзвенів у нього в голові. Кирил підняв очі. Дівчина з рюкзаком та в окулярах стояла перед ним. Вперше, він помітив, що у неї дуже гарний смак.
-    Так. Ти все? – він відклав телефон.
-    Так. Дякую що дочекався. 
-    Не дякуй. Пішли, я тобі дещо покажу.
-    Добре. 
    Вони пішли від школи у напрямку дому. Ліцей, в якому навчалася Лія, був «закритого» типу. Тому майже усі учні були заможними. Було два корпусу. Перший: основна будівля ліцею та великий сад. А другий: Будинок – спорту. Він був за пів кварталу від основного. 
-    Тут, - Кирил показав на другий корпус, - твій брат навчив мене плавати. Точніше, - Кирил відкрий Лії двері, - як не втонути. Пішли.
    Вони зайшли до зали з басейном. Кирил показав на лежаки, які були для відпочинку після тренування. 
-    Мені було десь 11 років. Я прийшов з твоїм братом сюди після футболу. Він, - Кирил відкинувся на спинку, - побіг поперед мене і штовхнув старшокласника.
-    О. Мій брат таке вмів. 
-    Так. Той хлопець був без настрою, та почав дориватися до нас. Ну я ж Старший! – Кирил ледь не засміявся. – Хотів все згладити.
-    І що? Вийшло?
-    Ага. Так вийшло, що він мене штовхнув у басейн.
    Лія мимоволі засміялася. Вона хоч і була розбити, але її щирість була помітна неозброєним оком.
-    Не смішно. – Кирил по звичці з дитинства, легенько пальцем торкнувся кінчика її носа. – Я як почав бовтатися. Мабуть почули і у парку. Знаєш що він зробив?
-    Допоміг вилізти з басейну?
-    Ні. Він спочатку давав руку, а потім… Він сам мене штовхав. Разів сім мабуть. А все тому, що я десь пів року не погоджувався вчитися плавати.
-    Ти мабуть образився на нього? – поцікавилася Лія.
-    Ні. Я в той момент зрозумів, що він навчить мене і підтримає в усьому, щоб я не робив. 
-    Він любив тебе. Кожного твого дня народження, він так нервував що не знає «креативний» подарунок для тебе. А жива курка? Пам’ятаєш? – Лія продовжувала посміхатися. Хоча в середині, її серце одночасно прокололи тисячі ножів.
-    О да! Тоді, був мій випускний. І ми були за день до нього в селі.
-    Так. У Сари.
-    Ага. У неї були кури та курчата. І я злякався. Якщо чесно, досі не пам’ятаю чому саме.
-    Але було смішно.
-    Так. Театр. Сцена. Я виходжу отримувати свідоцтво і тут він… Несе курку з великим рожевим бантом. А напис на банту? 
-    Його писала я. – Лія трохи почервоніла. – «Бажаю щоб вона була останньою жінкою яку ти боїшся» .
    Кирил спостерігав за дівчиною. Її легкість, сміх і щирість. Він відчував захоплення її силою. 
-    То ось чий почерк був такий гарний? – Кирил з зацікавленістю подивився на Лію.
-    А що я мала робити? Ярик приніс курку, - вона розмахувала руками на емоціях, - і сказав, що треба написати послання.
-    З цього послання сміялися не лише учні, а і всі вчителя та директор школи.
-    Я знаю. Він коли приїхав додому, про твій вираз обличчя розповідав кілька днів. Кирил, я скоро поїду. – Лія раптом перевела тему розмови. – Життя у столиці, навчання. 
-    Твоє нове життя? 
-    Так. І я сподіваюся, ми будемо друзями. Я скажу як є. Добре?
-    Слухаю. 
-    Я не хочу відносин зараз. Кожну ніч, я сплю на його ліжку. Вибач, але я не зможу.
    Кирил бачив розгублений погляд дівчини. Він не хотів давити на неї. Тому сів напроти і протягнув їй цукерку. 
-    Я розумію. Для тебе там Рома все готує. Справа про аварію, - Кирил важко видихнув, - йде зараз нажаль не такими темпами як хотіло, тому всі питання будемо вирішувати через Рому чи по телефону.
-    Вибач.
-    Ні. Ми і правда друзі. Я підтримаю тебе в будь якій ситуації.
-    Я знаю. Тому мені треба твоя допомога.
-    З чим саме?
-    Можливо ти подумаєш що я хвора, - Лія почала терти долоні, - але я хочу забрати його ліжко з собою.
    Кирил трохи здивувався. Речі ще добре. Але ліжко? Це було ще одним доказом, - зараз вона посміхається через біль. 
-    Лія… - його голос був трохи занепокоєним.
-    Я не можу спати в іншому місті. Ти ж знаєш, що навіть в лікарні мені кололи снодійне.
    І це було правдою. За три ночі в лікарні, дівчина поспала від сили три години. І було це, лише завдяки лікам. 
-    Я подумаю як це зробити. Давай спочатку Рома визначиться з квартирою для тебе, а потім ми все організуємо?
-    Дякую. Я скажу про все батькам. Дякую що був сьогодні зі мною.
    Кирил вийшов за Лією. Довгий проспект попереду розквітав. Літо 2016 року мало бути спекотним, тому і весна була доволі теплою. Вони проходили магазин квітів. Лія любила квіти, але після втрати брата, за останній тиждень, їй було боляче на них дивитися. 
-    Прийшли. – Тихо промовив Кирил. Він обійняв Лію. – Я завжди поруч. Попереду випускний. 
-    Я не маю бажання йти. Так, - Лія відступила від хлопця, - сукня готова. Ми з братом її купили ще взимку. Тоді у Празі, - вона посміхнулася, - ти з Ярославом були дуже веселими після різдвяної виставки, і він купив мені сукню.
-    Я пам’ятаю. Він тоді побачив її на вітрині бутика. 
-    Ага. Тільки на два розміри більше. Але я вже підшила сукню. Зараз, - вона почала стримувати сльози, - коли він залишив мене, я навіть з поваги до нього не вдягну її. Веселитися, сміятися…
-    Я зрозумів. Завтра у тебе біологія?
-    Так. Для того щоб поступити на психолога треба здавати  біологію.
-    О котрій?
-    На 9:45.
-    Я зайду. Зараз я маю йти. Багато роботи. Відпочинь.
    Кирил пішов. Лія дивилася услід хлопцю і відчула певну недомовленість між ними. Вона зайшла до будинку. У вітальні Лілі пила каву з Максимом. Лія мовчки пройшла повз та піднялася до своєї кімнати. Вона дістала коробку з сукнею. Шовкова класична сукня. Ніжно-графітового кольору. Вона дістала її.
    Біль розривав її зсередини. Чи плакала вона? Ні! Це було більш схоже про крик душі. Лія узяла худі брата, сукню та пішла у його  кімнату.
-    Привіт братику. – її перші слова кожного разу, коли вона переступає поріг його кімнати. – Я так скучила.
    Лія не вмикаючи світло пройшла до ліжка. Вона все пам’ятала на пам'ять. Обережно поклала сукню на стілець у ліжка. Сівши на край ліжка, вона обійняла кофту брата. Його запах ще трохи відчувався. Запах затишку. Запах її душі.
-    Сьогодні, - вона говорила до тиші, - я зрозуміла, що Кирил заплутався. Знаєш, він мабуть почав закохуватися в мене. Але брате, - вона скрутившись калачиком лягла на подушку, - він як брат для мене. І я боюсь, що можу його втратити. 
    Вона лежала мовчки. Сльози самі собою котилися її щоками. Серце вже не калатало. Вона почала ще більше відчувати пустоту всередині. Дівчина заснула. Відкривши очі, Лія зрозуміла що скоріш за все вже вечір. Вона вийшла до вітальні. Там Сара говорила з сином про унуку.
-    Синку, - Сара дуже хвилювалася за юну Лію, - може залишимо її у Харкові? Щоб була поруч. Лії дуже важко без брата. Її погляд…
-    Мам! – голос Максима був роздратованим, - досить! Вона вже доросла дівчинка. Може перечити батькові, значить, зможе і жити сама.
-    Але ж вона твоя донька!
-    Так! А ще вона має вчитися жити! Зараз зміна середовища їй потрібна більше ніж підтримка.
-    Так, - Лія перебила батька, - більше ніж підтримка батька. Більше, - вона сіла напроти Максима і дивилася йому в очі, - ніж обійми батька! Та більше, ніж спогади про родину, яка розпалася через втрати сина. 
    Сара дивилася на Максима. По ньому було видно, - він закипає. Його очі почали червоніти. Скули напряглися так, наче перед ним був його ворог.
-    А ще, - Лія вирішила додати, - я з братом знали про твою зраду! Тепер живи з цим! 
-    Зраду? Синку про що вона каже? – Сара дуже розгубилася. Жінка не очікувала, що її син, визнаний лікар, гарний батько та чоловік, насправді зрадник.
-    Ти…. Лія про що ти? – голос Максима тепер був іншим. Він злякався.
-    Про твій роман з мамою колишньої Ярослава.
-     Ярослав знав? – Максим не знав як підняти погляд. Він стиск кулаки. Це була його помилка. Адже саме через той роман, його син втратив кохану дівчину і був самотній три роки.
-    Так. Він знав. І я тобі скажу більше, - Лія підвелася, - він сказав колишній про це. 
-    Мені шкода що ви дізналися. – тепер голос Максима вже не був таким впевненим. 
-    Це твоє життя тату. Я через два тижня їду. Так, доречи! Я забираю ліжко брата. 
    Лія вийшла з вітальні. Дівчина посміхалася. Сказавши все, що вона носила в собі кілька років, Лія наче скинула тягар з плеч. Не свій тягар. Але він не давав їй спокою. 
-    Мам, - Лія зайшла на кухню і обійняла Лілі. – Дякую тобі за все! Ти у мене найкраща.
-    Доню, - Лілі була трохи здивована, адже Лія майже не говорила з нею після похорон брата, - ти як? Щось сталося?
-    Мам, я була трохи неправа по відношенню до тебе. Ти теж, - вона знов обійняла матір, - втратила його як і я. Він так тоді нам посміхався. 
    Лілі заплакала. Жінка останній тиждень намагалася триматися, щоб ще більше не нервувати чоловіка. Вона сіла за стіл з кавою.
-    Ти наче змінилася… - підмітила Лілі.
-    Ма, я їду через два тижні. У тебе у друкарні багато справ. Ти маєш повернутися до роботи.
-    Ти звідки знаєш?
-    Я сьогодні у школі бачила тітку Кіру, - Лія відпила трохи маминої кави, - вона розповіла. Ти вибач мене. Через злість на тата я закрилася і від тебе. Тепер буде інакше.
    Лія намагалася посміхатися матері. Щоб заспокоїти її перед від’їздом. Щоб мама мала сили жити далі в своєму темпі. Так, вона буде хвилюватися за доньку, але можливо і зможе жити саме своє життя.
-    Доню, я не хотіла тебе грузити своїми проблемами. Друкарня працює. Просто цей тиждень, - Лілі дивилася на доньку, - я не мала сил.
-    Давай завтра підемо разом? Я складу іспит і поїду з тобою на роботу. Там є певні журнали по психології. Хочу узяти їх з собою. І ще мам, я заберу ліжко брата.
-    Лія, - жінка узяла доньку за руки, - можливо не варто?
-    Я лише так можу спати ….
-     Добре.
    Час минав дуже швидко. Два тижні майже підходили до завершення. За цей час Лія здала всі іспити та допомогла мамі повернутися на роботу. Максим теж ринув у роботу з головою, що майже навіть не з’являвся вдома. Кирил зі слідчим знайшли підозрюваних в аварії та вже чекали суд. Завтра вона має їхати до Києва.
    Лія ходила по кімнаті і переглядала речі які склала. Щоб точно нічого не забути. Як раптом її набрав Рома.
-    Привіт. 
-    Привіт. Як справи? – поцікавилася дівчина.
-    Я зараз у квартирі, яку підготував для тебе. За рогом інститут. Дві кімнати. Все що треба є.
-    Ром, я забула сказати. Вибач. Але не міг би ти прибрати ліжка? Я приїду зі своїм.
-    Цікаво. Розумію одяг, там посуд наприклад. Але ж ліжко?
-    Так. Ліжко Ярослава. Я на ньому лише можу спати.
    Рома мовчав. Як психолог він розумів, - їй терміново потрібна допомога, а як чоловік, не хотів сказати зайвого щоб не образити.
-    Добре. Але за однієї умови!
-    Якої?
-    Ти запишешся до мене на прийом! 
-    Ок. Завтра Кирил забере мене. Десь під вечір буду в тебе.
-    Добре. Ви з ним вже розібралися у ваших відносинах?
-    Роман, - голос лії став трохи серйознішим, - це тебе не стосується. Про Кирила я не маю бажання говорити. Все. До завтра.
    Лія поклала слухавку. Вона взяла кофту брата і пішла у його спальню. Крайня ніч. В будинку батьків. В кімнаті брата. Вона відкрила двері і побачила свою тінь від світла у коридорі.
-    Це все, - Лія дивилася на тінь свого силуету, - що залишилося від мене. Смішно.
    Лія зайшла у кімнату та зупинилася біля столу. Там стояла фото рамка. Їй було років десять. Дитяче фото Лії і Ярослава у горах. Вона підняла її і намагалася в темряві роздивитися, але Лія не бачила обличь. Лише спогади і відчуття. Тепла осінь. Їй більше шести років. Лілі і Максим узяли відпустки і повезли дітей у Карпати. Микуличі. Український колорит. Свіже повітря. І їх родина разом. 
    Сльози накривали її очі. Зараз 2016 рік. І все так кардинально змінилося. Брата не стало. І все наче вмерло разом з ним. Вона майже не спілкувалася з друзями, хоча їх у школі було багато. Перестала відвідувати кінні прогулянки. Та навіть не думала про відносини. Лія була єдиною дівчиною у класі, в якої не було ніколи хлопця. Зараз 17 років життя позаду. Попереду нова сторінка. Навчання. І життя у Тиші.