Глава 2. Тиша. Історія невимовлених слів.

Ранок настав дуже швидко. Бабуся Лії, - Сара, яка була у Німеччині, саме повернулася додому. Вона тихо зайшла у кімнату померлого онука. Сара відчувала, що Лія саме там. Вона сіла поруч і провела рукою по волоссю унуки. Лія ледь відкрила очі.
-    Сарочка? – промовила вона спросоння. – Та ні, - вона не повірила своїм очам, - її тут немає. 
-    Це я люба, – Сара нахилися і обійняла дівчину, - твоя бабуся. Квіточко моя, - Сара вдихала запах волосся унуки, - ти як?
-    Його не має … - Лія не відпускала бабусю з обіймів. – Моєї душі більше немає.
-    Лія, мила моя. Я не буду тебе прости забути. Але будь ласка, - Сара трохи відсунулася та подивилася їй в очі, - продовжуй жити.  Наш Ярослав, - вона тримала руки унуки в руках, - дуже тебе любив. Він би хотів…
    Лія витерла сльози. Вона розуміла що бабуся має рацію. Важко видихнувши, дівчина вирішила спитати про молодість тата.
-    Бабусь, розкажи мені про молодість тата.
-    Чому ти питаєш? – бабуся не до кінця розуміла питання Лії.
-    Я учора дізналася як йому з мамою було важко, коли вона була вагітна мною.
    Сарі було вже під сімдесят років і  багато чого вона не пам’ятала. Але коли син працював на будівництві, Сара пам’ятала добре. В той час, вона втратила чоловіка і Максим допомагав їй впоратися з втратою. 
-    Ти дізналася як він підробляв на будівництві? 
-    Так. – Лія опустила очі. – Тато учора розповів Кирилу, так як ми посварилися, а йому треба було виговоритися.
-    Посварилися?
-    Я його вигнала з кімнати. – з певним болем у голосі промовила Лія.
-    Лія, він так сильно тебе любить. Але його характер, - Сара підвелася і встала біля столу, де було багато рамок з фото, - схожий на його батька. Твій дідусь Дмитро, нікому не вибачав образ. 
-    Бабусь, пішли до мене? – Лія не хотіла щоб бабуся сиділа в темряві. Ця кімната має стати  лише її прихистком.
    Сара подала руку унучці і Лія підвелася з ліжка. Вона міцно стискала кофту брата. Сару це занепокоїло, але вона промовчала. Сара все життя працювала з дітками. Перші роки після навчання вона була вчителем, але після народження сина, жінка обрала нову професію – дитячий психолог. Саме тому вона спостерігала за поведінкою Лії.
-    Люба моя, - Сара зайшла у кімнату Лії. Світла кімната, багато квітів та книжок, - ти вже прочитала усю мою бібліотеку?
-    Так. Сідай, - Лія показала на диван під вікном. З раннього дитинства саме Сара прививала Лії та Ярославу любов до книг. Тому Лія і хотіла піти на психолога. Їй подобалося читати про психологію, прийнята себе та допомогу іншим, - там як раз сонячно. Як ти любиш.
    Лія почула голос Максима у коридорі. Дівчина мовчки вийшла з кімнати. Сара направилася за нею. Максим направлявся до кімнати. 
-    Тату! – Лія покликала його. Це було не звернення до тата, а розпач доньки яка образила батька. 
    Максим зупинився. Він стояв спиною до доньки і мовчав. Лія підійшла до батька і обійняла його зі спини. Сара завмерла. Жінка знала, що її син не любив подібних проявів почуттів. 
-    Тату, - вона відступила, - пробач. Тепер, - Лія побачила що тато розвертається до неї, - все зміниться, але є я. 
    Максим дивився в заплакані очі донечки. Він міцно обійняв її. Чоловік відчув що донька тремтить. Він поцілував її у чоло.
-    Лія. Доню, - Максим дивився донці прямо в очі, - я не зміню свого рішення. Учора, - він згадав як вона вигнала його з кімнати, - ти розбила моє вже розбите серце.
    Сара стояла шокована. Вона щиро не розуміла жорстокості сина до доньки. Але Сара мовчала. Лише очі унуки, які були наповнені болем, розбивали їй серце ще більше.
-    Тому, - він легенько відсунув від себе, - після іспитів ти їдеш з Романом до Києва. Крапка!
    Максим увійшов до своєї кімнати. Лія не рухалася. Дівчина була настільки розбита, що навіть не помітила, як до неї підійшла бабуся. Сара обережно узяла унуку під руку та відвела її до кімнати. Лія сіла на край свого ліжка. Руки були холодними. Серце наче вилітало з груде. А голова … Вона наче була десь далеко думками.
-    Він мене не пробачить? – піднімаючи очі на бабусю, спитала Лія.
-    Я не знаю! – Сара була повністю розчарована у своєму синові. Він зрадив доньку. Обрав себе.
-    Бабунь, я піду до мами – Лія підвелася, але вона була дуже слабка. В очах потемнішала і вона різко ухватилася за спинку столу.
-    Лія! – крик Сари почула Лілі, яка в цей лише піднімалася по сходам.
    Жінка швидко піднялася по сходах і вбігла у кімнату до доньки. Лілі присіла біля доньки, яка ледь трималася за Софі.
-    Що сталося? – подавляючи трепіт у голосі, запитала Сару Лілі.
-    Вона говорила з Максимом. Він не кричав, - Сара піднесла нашатир до носа унуки, - але сказав що вона поїде.
-    Зрозуміла. Доню, - Лілі гладила долоні доньки, - ти як? 
-    Мам. Я поїду. – Лія почала потрохи приходити до тями. Сьогодні дівчина зрозуміла, що тато вже її не пробачить. 
    Лілі мовчала. Десь всередині, жінка розуміла доньку. Характер у її чоловіка був жорстокий, а зараз, коли він втратив сина йому буде важче. 
-    Добре. Доню все буде як скажеш. – Голос мами звучав наче заспокійливе для Лії, але вона вмирала душею. Кожну хвилину. 
-    Саро, ви сходить до сина, а я поки побуду з донькою.
-    Мам, - Лія підвелася. – не треба. Я піду у кімнату брата. А ти з бабусею підіть до тата. Ви йому потрібні зараз.
    Лілі погодилася з донькою. Вона дала Лії склянку з водою і пішла зі свекрухою до чоловіка. Лія узяла телефон. Два дні вона його боялася. Дзвінки. Повідомлення. Співчуття. Вона боялася все це чути, щоб не відчувати біль ще більше. Вона одразу видалила усі повідомлення та пропущенні виклики. І набрала Кирила:
-    Привіт квіточко. – голос хлопця звучав наче колискова. – Ти як? Я не питаю про внутрішній стан, - промовив він тихо, - я про те, що ти думаєш робити далі.
    Лія мовчала. Вона не знала як відповісти щоб не заплакати.
-    Ти можеш прийти? – раптом запитала вона після трьох хвилин тиші.
-    П’ять хвилин. – Кирил поклав слухавку.
    Дівчина узяла худі брата та телефон і пішла в його кімнату. Темрява. Тиша. Лише запах та відчуття певного захистку ще залишилися всередині. Лія лягла на край ліжка. Вона в голові прокручувала учорашній день. Тато. Його розмова з Кирилом. І на одну мить їй здалося, що Ярослав стоїть поруч. Вона затремтіла. Біль накрив її з головою і вона заплакала.
-    Лія, - тихий голос Кирила роздався з коридору, - я зайду?
-    Так – витираючи сльози відповіла дівчина. Вона увімкнула лампу біля ліжка.
    Кирил стояв напроти неї і не знав як почати розмову. Але Лія почала перша.
-    Кирил, - вона дивилася йому в очі, - невже тато мене не любить?
    Це питання трохи здивувало хлопця. З самого народження Лія була головною принцесою родини Шевченко. Тато та брат носили її на руках постійно. Турбувалися про неї. Ярослав постійно грався з сестричкою і завжди ставив її у пріоритет. Зараз вона відчувала що її покинули. Тато злиться. А брат … він залишив її. Саму. Наодинці з цілим світом.
-    Я так не вважаю. – він присів поруч. – Просто твій тато має таке бачення твого майбутнього.
-    Відправити мене з незнайомим хлопцем у столицю? Це його турбота?
-    Ні квітонько, - Кирил витер сльозу, яка щойно скотилася з очей Лії, - він хоче щоб ти не залишалася сама зі своїм болем. А почала вчитися і жити далі.
    Лія слухавши Кирила розуміла, певний сенс у його словах є. Але внутрішній біль не давав їй змогу дивитися на все більше реалістично.
-    Розкажи про Рому більше будь ласка.
    Лія  сіла на ліжко вкутавшись у кофту брата.
-    Він наш друг. Його родина дуже впливова у Києві. 
-    Впливова?
-    Так. Вона мають будівельну фірму і багато об’єктів нерухомості.
-    Завидний наречений. – трохи з іронією промовила дівчина.
-    Він добрий та дуже розумний. Але є дещо що ти маєш знати, - промовив Кирил і нахилився до дівчини, - він не любить коли від його закриваються.
-    Тобто?
-    Рома, на відміну від багатьох хлопців, вихований більше бабусею та тіткою.  Вони його навчили вирішувати усі проблеми та конфлікти розмовами. Також, - Кирил легенько посміхнувся, - він дуже гарний хлопець.
-    Це зараз не має жодного значення. Я б хотіла, - Лія дивилася в очі Кирилу, - поїхати як найшвидше. Але зараз, у мене попереду іспити. І я маю підтримати маму. Їй важко.
    Кирил бачив, що дівчина напроти нього налаштована серйозно. Він дістав телефон з кишені та набрав  номер Романа:
-    Ром. Привіт. – голос Кирила був рівний, наче він дзвонив не другові дитинства, а комусь зі своїх підлеглих. – Якщо маєш час, прийти до будинку Шевченко.
-    Добре, - Лія почула голос Романа з іншої сторони слухавки, - дай мені десять хвилин.
    Кирил поклав слухавку. Вони спустилися на кухню. Кирил почав наливати собі каву. 
-    Прийти? – Лія не думала, що Роман живе поблизу. Вона не пам’ятала, щоб перетиналася з ним.
-    Так. Він зараз у тітки. – Кирил поставив перед дівчиною каву. Її улюблену. Без цукру.
-    Дякую. Ти як? – поцікавилася Лія. Дівчина росла на очах брата і Кирила, тому знала його доволі не погано. 
-    Я скучаю за ним… Ти вибач, - Кирил опустив очі на каву, - тобі зараз важко. 
    Лія пересіла до Кирила. Вона поклала долоню на його руку. В Кирилі, дівчина ще з дитинства бачила певним прихисток. Зараз цей прихисток, треба йому. 
-    Я розумію. Ви ж були як брати. Ти знаєш, - вона поклала голову йому на плече, - я з дитинства мріяла вийти за тебе заміж.
    Кирил від несподіванки поперхнувся кавою. Він витер губи і подивився на Лію. Її волосся, яке прикривало обличчя та  спадало йому на плече, скрило усю його здивовану міміку. 
-    Цікаво. – промовив він.
-    Потім я дорослішала. Ви з Ярославом, були для наче рицарі. Мої приватні охоронці. Бажання вийти за тебе зникало. А от повага росла з кожним днем. 
    Лія підняла голову та розвернулася до Кирила.
-    Я дуже тобі вдячна що ти був постійно з братом. І ще, - вона опустила очі, - дякую за ці дні. Ти так і залишися для мене рицарем. Моїм захисником.
-    Квітонько, - Кирил відчував, що дівчина наче хоче попрощатися з ним, - чому ти це говориш?
-    Хочу щоб ти знав. Коли я поїду, все зміниться. Придивись по можливості за моїми. 
-    Я у Києві кожні 3-4 дні. Тому будемо бачитися часто. – сказавши це, Кирил зрозумів. Лія і так знала що він буває у столиці. Вона не хотіла його там часто бачити. 
    В цей час подзвонили у двері. Сара відчинила. Роман привітався і пройшов на кухню. Він не пам’ятав майже Лію. Точніше пам’ятав, але ще малою.
-    Привіт. Ви як? – спитав він і потиск руку Кирилу. А потім підійшов до Лії. – Чим я можу допомогти?
-    Розкажи мені будь ласка, які плани мого батька на моє навчання? І яка твоя роль у цьому всьому? – прямо спитала Лія. Дівчина подала Роману каву і показала на стілець поруч з Кирилом.
    Роман мимоволі посміхнувся. Він не очікував, що мала Лія буде такою прямолінійною та дорослою дівчинкою. Він узяв чашку з кавою  та сів напроти неї. 
-    Ти велика дівчинка і можеш запитати про плани батька у нього, - він не зводив погляду з Лії. Напруга поступово зростала, - і отримаєш відповідь з перших уст. Стосовно моєї участі. Лія я не нянька. Так я покажу все, - він відпив каву, - поселлю жити в одній зі своїх квартир. Але я не буду всюди за ручку водити тебе. У мене робота, навчання та своє життя.
-    Хмм… - Лія закотила очі. – А Кирил казав, що ти гарний хлопець.
-    Я просто не хочу давати тобі надію на свою підтримку 24 на 7. Зрозумій, - його голос став м’якшим – я хоч і був другом твого брата, але у мене багато своїх справ. Як психолог можу допомогти. 
    Лія підвелася. Вона розуміла, Роман правий. У кожного своє життя і воно продовжується. Вона обійшла стіл і підійшла до нього.
-    Встань! – промовила вона. 
    Роман підвівся. Він був трохи шокований її поведінкою, адже не розумів що можна очікувати далі. Лія обійняла його. Роман затамував подих. Він не очікував.
-    Мені шкода, - вона говорила тихо, - що ти втратив друга. 
    Кирил спостерігаючи за цією картиною, згадав як учора Лія повела себе так само з ним. Він зрозумів, вона не буде просити про допомогу а все буде робити на свій розсуд. Він бачив здивування і занепокоєння Романа. Так, Роман був починаючим психологом і він розумів, Лія втрачає себе. Вона відступилася.
-    Дякую. Ти вибач, що одразу накинулася на тебе. За ці дні, я трохи втомилася. Нажаль, - вона сіла на свій стілець, - тато не має бажання говорити зі мною. Але дякую що погодився допомогти.
-    Лія, Максиму важко. Я не скажу, що ти мала б його розуміти. – Роман говорив скоріше як психолог , а не друг загиблого брата. Він доволі добре розбирався у людях.
    Лія просто дивилася на двох хлопців навпроти себе. Один, - друг який завжди був поруч з ними; а інший … Роман дійсно був інший. Він не намагався бути кращим ніж він є. Прямолінійний. Розважений. Дорослий. Так. Саме дорослий. Він мислив інакше за Кирила. І це певною мірою заспокоювало Лію. Вона відчувала, що з ним зможе йти далі.
-    А що я маю робити? – спитала вона Рому прямо.
-    Обрати себе. Своє життя! - Роман спостерігав за реакцією дівчини на кожне його слово. Тому намагався бути відвертим і не жаліти її, щоб не робити ще гірше. 
    Дівчина вислухала Романа і вони пішли у сад. Кирил розповідав Роману про курс справи по аварії, а Лія спостерігала за ними. Кирил був гарним, але більш вільним. А Роман … він був наче відповідальнішим. Потім на них вийшла Лілі. Вона запропонувала хлопцям залишитися і пообідати. На згадку про Ярослава. Вони погодилися. 
    Роман не зводив погляду з Лії. Він наче шукав підказку в її поведінці. Це помітив Кирил.
-    Вона спить у кімнаті брата. – з  певним сумом промовив Кирил.
-    У кімнаті Ярого? – перепитав Рома.
-    Так. В темряві. І повній тиші.
-    Це погано. В її випадку, - він перевів погляд на Лію, - тиша знищить її. 
-    Знаю. Вона була дуже близькою з братом. Як їй допомогти?
-    Через кілька тижнів у неї іспити і випуск. З огляду на трагедію що сталася, я думаю приїхати і забрати її перед святкуванням. Ти знаєш, - Роман дуже серйозно подивився на Кирила, - думаю Максим ще більше образить її. Він сказав підібрати для неї в гарному ЖК квартиру або апартаменти.
-    Він хоче, щоб вона назавжди поїхала…
-    Так. Не лише вона втратила брата. Він втратив сина. І я думаю йому важко, що Лія вдома.
    Кирил був трохи шокований. Він знав Максима все життя, але не очікував, що він може бути таким жорстоким з власною донькою. 
-    Може дізнаємося чого вона хоче? – поцікавився Кирил у Романа.
-    Ми то можемо. Але все одно, буде так, як скажуть її батьки.
-    Вона учора і мене обійняла. –  сказав Кирил.
-    Якщо чесно, я був трохи шокований. Вона усіх жаліє? Співчуває?
-    Так. Вона добра дівчина. Але втрата брата її розбила. Сара як я прийшов, сказала що вона плакала уві сні. 
    До хлопців підійшла Лілі і покликала до столу. Вони сіли у саду. Лія допомагала бабусі розставляти страви. Її обличчя було без емоцій. І це лякало хлопців. Вона ховала свій біль. А це могло означати лише одне, - вона вирішила прожити все сама.
-    Максиме! – Роман побачив що чоловік підходить до них. – Доброго дня. Всі папери ми підготовили.
-    Дякую. Доброго дня. Кирил, - Максим сів поруч зі своєю мамою, - як справи?
-    Дзвонив слідчий. Вони сьогодні вже встановили особу власника авто. Також, - Кирил поглянув на Лію, - увечері вже буде відео з камери біля кафе. 
-    Дякую. Лія, - батько був трохи м’якіший ніж пару годин тому, - ти говорила з Ромою?
-    Так тату. – дівчина хоч і дивилася на батька, але її погляд був наче крізь нього. – Розкажи мені про свої плани стосовного мого навчання.
-    Ти з братом, - Максим намагався триматися спокійно, - мріяли про те, що ти станеш психологом. Тому ти поїдеш до Києва вчитися. 
    Рома спостерігав за їх розмовою. Вона не була напруженою, але і теплою, теж було важко назвати.
-    Добре. А житло? – поцікавилася у тата Лія.
-    Поки перший час поживаєш у Роми. Він наче не проти. І зможеш підібрати собі житло у столиці. Бюджет не обмежений.
-    Дякую. – сухо відповіла Лія і почала їсти. Це була перша їжа за два дні. Шматочок м’яса і помідор.
    Рома з Кирилом переглянулися. Напруга між Лією та батьком хоч і не була помітна, але відчувалася у кожному погляді. Дівчина продовжила їсти. Вона прийняла для себе рішення, - стати такою, як мріяв брав. Дожувавши останній шматок м’яса, дівчина мовчки встала за столу і пішла у свою кімнату. Лілі не витримала:
-    Ти, - вона подивилася на чоловіка, який мав розбитий вигляд – зовсім не думаєш про нашу доньку?
-    Не зараз! – гримнув Максим на дружину. 
    Кирил поклав виделку. Він повернувся до Лілі і задав лише одне запитання:
-    А ви знаєте, як зараз вашій донці?
-    Я? – Лілі дивилася на Кирила і щиро не розуміла його запитання.
-    Так Лілі. Ви! В той день, - Кирил говорив про смерть друга, - вона тримала його мертве тіло. Ви як мама, поцікавилися як вона? 
    Максим слухав хлопця і відчув розпач. Він і сам не поцікавився як донька. Лише звинуватив її. Адже і правда, саме Лія була перша біля тіла його сина.
-    Ні – тихо промовив Максим. – Ми не питали! Але ми батьки і ми втратили сина!
-    Така ваша відмовка перед власною совістю? – прямо спитав Кирил. Так, він поважав родину Шевченко, але зараз він відчував несправедливість стосовно Лії.
-    Кирил не перетинай кордони! Ти знаєш нас ….  – промовила Лілі.
-    Знаю. Я знаю родину, яка була для моєї сім’ї як рідна. Батьків, які так любили своїх дітей, що всі навколо думали, що ви найкращі батьки на світі. А що зараз?
    Роман штовхнув друга. Хотів трохи заспокоїти друга.
-    А зараз, - Кирил наче не звернув уваги, - ваша донька спить на ліжку покійного брата, - хлопець почав трохи підвищувати тон, - стискаючи його кофту в обіймах!
-    І що? Це нормально! – крикнув Максим.
-    Нормально? Максиме, коли мій дядько потрапив у лікарню, чи не ви були з батьком? Не ви бляха підтримували його?
-    Я! І що? – Максим майже ричав від злості.
-    І що? Зараз ви мали б обіймати доньку і проживати ваш біль разом. Ви знаєте, - Кирил встав, - вона кожного тут присутнього обійняла! Кожного! Кожному поспівчувала. А знаєте чому? Вона знає що і нам болить.
    Кирил розвернувся і вийшов. Він направився до Лії, щоб попрощатися. Але біля її кімнати, він почув її розмову з уявним братом:
-    Братику, - промовляла вона в пустій кімнаті, - я буду психологом. Ти ж мені допоможеш? Я знаю, що ти  хотів бачити мене у ролі психолога. Я зможу! А ти будь просто поруч. Так, де твоя кофта? Я хочу спати! Дуже. Обійму твоє худі і посплю.
    Кирил слухав і його охопив розпач. Хлопець хотів би допомогти Лії, але знав, дівчина не прийме прямої допомоги. Раптом Лія вийшла з кімнати. 
-    Чому ти тут? – спитала вона Кирила, який стояв у дверей її кімнати і мовчав.
-    Я хочу тобі допомогти – сказав він не дивлячись на неї.
-    Мені брат допоможе. Все буде нормально. Я хочу трохи відпочити. Ти не проти? 
-    Аж ніяк. Побути з тобою?
-    Кирил, - її очі були наповненні болем, але вона намагалася триматися, - думаю поспати у кімнаті Ярослава я можу і сама. Але я б хотіла попросити тебе про дещо.
-    Про що саме?
-    Сходи зі мною завтра до школи. У мене перший іспит по історії, - вона нахилилася щоб побачити очі хлопця, - трохи нервую.
-    Добре. Тоді я до офісу. Сьогодні зустріч з Андрієм. Будемо переглядати відео з місця аварії.
    Лія завмерла. У дівчини почали труситися руки і покотилися сльози. Вона різко обійняла Кирила.  Хлопець трохи розгубився, але щоб не налякати дівчину, навіть не поворухнувся.
-    Можна я з тобою? – через сльози було важко зрозуміти, про що саме говорить лія, але Кирил почув її. Чітко.
-    Так. Перевдягнися, на вулиці хоч і сонечко, але сильний вітер. – він трохи відступив від Лії. – А також вмитися треба. Очі червоні. – його голос був такий турботливий, що Лія одразу прислухалася до нього.
    Дівчина зайшла у кімнату. А Кирил помітив, що Максим стояв на сходах і спостерігав за ними. По його обличчю було зрозуміло, він у розпачі. Чоловік, який завжди дотримувався принципів, сьогодні відчув щось інше. Він був не правий. Не справедливий по відношенню до власної доньки. 
-    Максиме, - голос Кирила розігнав думки чоловіка, - Лія поїде зі мною до слідчого.
-    Добре.
    Максим швидко пішов до свого кабінету. Там була його фортеця. Його прихисток. Кирил спустився до кухні. Там як раз Сара пила каву з Лілі.
-    Саро, - він підійшов до жінки і обійняв її за плечі. І це не дивно, коли Кирил був маленьким, саме Сара няньчила його і Ярослава, - дякую за обід. Я зроблю нам з Лією каву і ми поїдемо.
-    Куди? – спитала Лілі.
-    До слідчого. Лілі, можливо я і був трохи грубий за обідом, але я не буду вибачатися. Ваша донька потребує вас, а не тишу і темряву кімнати померлого брата.
    До кухні увійшов Роман.
-    Кирил, дзвонив Віктор. Є певна інформація про власника авто. Нам треба до офісу.
-    Добре. Лія їде з нами.
-    Лія? Ти впевнений?
-    Так. Вона певною мірою була свідком. 
-    Так. Ну тут, - Роман узяв каву яку Кирил подав йому, - ти можливо і правий. Лілі, ви також остання бачили сина?
-    Так. Його посмішку… - жінка прикрила обличчя руками.
-    Ви вибачте, - продовжив Роман, - але і ваша допомога буде потрібна.
    Сара спостерігала за юнаками, яких вона виняньчила з дитинства і пишалася ними. Що Кирил, що Роман стали дуже гарними та розумними. Їх відповідальність перед родиною друга, захоплювала стареньку Сару. 
-    Добре Ромчику. Скажеш що треба. – промовила Лілі і пішла до своєї кімнати. 
    На сходах вона зустріла Лію. Чорний костюм, худі брата у руках і телефон. Все. Лія ніколи не любила зайвих речей, тому і зараз. Найголовніше. Найцінніше. 
-    Це, - Лія розглядала костюм на донці, - твого брата?
-    Так. Але зараз все, навіть цей костюм на мені, лише мій. 
-    Доню, але ж він великий.
-    Ремінь і костюм тримається. Мам, відпочинь.
    Лія продовжила спускатися на перший поверх. Лілі не очікувала, що втрата брата так вдарить по донці. Вона почала носити його одяг. Розмовляти з ним у тиші. Але, що буде далі? Це питання лякало жінку. Лія зайшла на кухню. Кирил одразу помітив, - Лія змінилася. Її образ був іншим ніж завжди. Коли вона підійшла блище, хлопець зрозумів, що костюм на дівчині той самий, що він обирав з другом на випускний. Чорний. Строгий. 
-    Лія, - він підійшов впритул до дівчини, - це його костюм?
-    Так. Ти теж скажеш що він великий? – Лія трохи не очікувала, що Кирил так почне поводитися, адже жодного разу він не робив зауваження стосовно її одягу.
-     Ні. Тобі дуже личить. – Кирил по виразу обличчя зрозумів, що їй треба не критика, а тепле слово.
-    Дякую. Поїхали?
    Дорогою до адвокатської фірми Кирила, Лія всю дорогу дивилася у вікно. Вона сиділа поруч з Кирилом, який за кермом поводився дуже впевнено. Неподалік парку «Шевченко» Кирил зупинив авто. Він вийшов і повернувся хвилин за сім. В руках він тримав коробочку з печеними горішками. Це був улюблений смаколик Лії з самого дитинства. 
    Лія подякувала. Солодке вона не дуже любила, але горішки завжди нагадували їй про теплі спогади. Роман с заднього сидіння спостерігав за ними. Чоловіку було цікаво, як Кирил оберігавши зараз так Лію, зможе відпустити її до столиці. Авто зупинилося. Двоповерховий офіс. Багато зелені та скла. Лія часто тут бувала, ще з братом. Але зараз, це офіс був більшим, серйознішим і дорослим для неї.
-    Квітонько, - голос Кирила був спокійним, ніжним. Він намагався бути стриманим та терплячим.
-    Так. Я йду. 
    Вони зайшли до кабінету Кирила. Роман одразу сів за ноутбук, а Кирил показав Лії на диван, щоб вона могла присісти. Лія з широко відкритими очима розглядала кабінет. Багато дипломів та сертифікатів. Багато нагород за підтримку або благодійність. Дівчина була приємно вражена, що друг його брата такий талановитий та добрий.
-    Ти тримав нагороду від влади нашого міста? – поцікавилась Лія.
    В цей момент Роман підняв брову. Він знав, що Кирил не любив про це говорити, тому йому стало цікаво як той відповість дівчині.
-    Так. Місяць назад. Ми допомагали благодійному фонду у справі в незаконному заволодінню земельної ділянки під притулок для тварин.
-    Ого! – Лія була приємно вражена.
    Роман посміхнувся. Він відчував, що Кирил не просто так піклується про Лію. Але він мовчав. Зараз був не той час, щоб відкривати другові очі. До кабінету увійшов Андрій.
-    Доброго дня. – слідчий потиск руку кожному у кабінеті. 
-    Доброго дня. Андрію, що зараз вже відомо? – спитав Роман.
-    Дивлячись на ту інформацію, що ми отримали, відомо про двох хлопців які були у авто. Зараз подивимося відео, - він дістав ноутбук, - можливо ви їх впізнаєте.
    Поки ноутбук вмикався, Лія почала помітно нервувати. Вона згадувала картину коли помер брат. Очі почали червоніти. Кирил сів поруч з нею і узяв її руки у свої. Долоні дівчини були дуже вологими та холодними.
-    Я поруч, - тихо сказав він, - все добре.
-    Лія, - Андрій розвернув до неї екран ноутбуку, - подивись будь ласка дуже уважно. Може ти когось впізнаєш.
    Лія почала дивитися відео і завмерла. Момент удару авто по мотоциклу її брата. Вона різко закрила очі. Серце калатало так, що усі присутні мабуть чули. Кирил обійняв її.
-    Якщо не можеш, давай я? 
-    Ні, - вона не відкривала очі, - я маю це зробити заради нього.
-    Продовжимо? – спитав Андрій. Чоловік працював слідчим більше десяти років. Він часто бачив різні випадки. Але кожного разу, йому було шкода рідних постраждалих.
-    Так.
    Лія міцно трималася за руку Кирила. Вона уважно переглядала ролик.
-    Зупинить! – різко сказала вона.
-    Що? Ти щось помітила?
-    Тут, - вона показала на момент, коли двоє хлопців тікали від авто, - стоїть авто Стаса. Він водій у родині моєї подруги. 
-    Ти до чого ведеш? – спитав Андрій.
-    У них є регістратор. Колись давно, Алла узяла авто покататися, а її тато потім по регістратору усе перевірив. 
-    Думаєш камера щось засняла? -поцікавився Роман.
-    Можливо. Просто зі спини важко розібрати хто був за кермом. 
-    Давай номер подруги! – сказав Роман і одразу почав зв’язуватися з нею.
-    А от момент, - Кирил показав пальцем у монітор, - ти ще не дійшла до брата. Хто ця жінка? Вона швидко втікла.
-    Я думаю вона злякалася. Тоді, - вона важко видихнула, - було багато людей. Але ніхто одразу не підійшов допомогти йому.
    Вона дивилася на монітор і не відводила погляд. Там був Ярослав. Її любий брат. Частина її душі. Вона зблідла. 
-    Кирил, - вона ледь говорила – мені треба вмитися. 
    Хлопець допоміг їй підвестися. В ванній кімнаті Лія ледь стояла на ногах. Впираючись руками у раковину і дивилася на себе у дзеркало. Обличчя бліде. Губи тремтять.
-    Ти мене залишив … - вона ледь шепотіла. 
-    Лія, - у двері постукав Роман, - все добре?
-    Так, - скрізь стримані сльози відповіла дівчина. – я зараз!
    Роман стояв під дверима і чекав. Він був майже на одинадцять років старший за Лію. Але вона сподобалася йому. І до усього, вона – сестра його померлого друга, тому, прояв ненав’язливої турботи доволі доречний. Дівчина вийшла. Зараз, Роман для неї був наче наглядач від батька. Вона трохи сторонилася його. 
-    Ти як? – спитав холодно Роман.
-    Трохи краще. Де Кирил?
-    Ти вже так звикла що він поруч, що навіть зараз питаєш про нього?
-    Роман, я звичайно молодша за тебе, але дещо скажу. Те, що ти гарний хлопець, я думаю ти знаєш і без мене. Але, - вона зробила крок до нього, - мої дії, питання чи побажання, я не маю бажання обговорювати з тобою. 
    Лія пройшла далі до кабінету. Кирил підписував якісь папери, а Андрій робив записи. Лія сіла поруч зі слідчим.
-    Ще щось знайшли? – поцікавилася дівчина.
-    Ні. Але тато твоєї подруги люб’язно погодився представити нам відео з відео регістратора.
-    Добре. Тоді можна я поїду?
-    Так. Дякую тобі. І прийми мої співчуття.
-    Лія, - Роман зайшов, - я тебе підвезу.
    Дівчина не дуже хотіла, але Кирил був зайнятий зі слідчим, вона не хотіла його відволікати.
-    Добре. Кирил, - вона підійшла до столу, - зайдеш увечері?
-    Так квітонько. Рома тебе відвезе. Нам треба папери деякі Ярослава, Лілі підготувала. Рома їх забере.  
-    Зрозуміла.
    Лія вийшла з офісу слідом за Романом. Він відкрив двері свого авто.
-    Дякую. 
-    Будь ласка. Ти мене боїшся?
-    Ні. Я не люблю таких людей як ти.
-    Як я? Ану розкажи мені, який же я? – він нахилився і пристебнув їй пасок безпеки.
-    Ти дуже правильний. Хоча я думала, що психологи мають бути неупередженим. Коли ти сказав, що я, - Лія розвернулася і подивилася чоловіку прямо в очі, - маю зрозуміти стан тата, усе стало зрозуміло. Я на твою думку просто дівчинка, яка втратила брата…
    Лія не договорила. Рома прикрив її рота долонею.
-    Це не так. Я так сказав, - він не відводив погляду, - щоб ти не втратила і батька. Він дуже впертий. А тобі треба мама і тато зараз.
    Очі Лії розкрилися ще ширше. На мить вона подумала, що можливо Рома і правий. 
-    Ти подумав? Хочеш я тобі дещо розповім? – вона розвернулася і продовжила дивитися вперед.
-    Ти про що?
-    Коли Ярослав поїхав на навчання у Дніпро спочатку, тато три місяці мовчав. Зовсім. Мама, - Лія посміхнулася скрізь сльози, - плакала майже кожного дня. А знаєш чому він так вчинив?
    Рома був трохи здивований, адже Максим доволі серйозна людина. Гарний лікар. І він думав що і батько теж.
-    Ні. 
-    Тому, що ми з мамою підтримали мрію брата. Тато був проти. Він бачив Ярослава лікарем. І мене теж. 
-    Тобто жоден з вас не втілив його сподівань?
    Лія лише кивнула. Вона тримала у руках худі брата і згадувала їх минуле життя.
-    Що у вас з Кирилом? – спитав Роман.
-    Тобто? Він кращій друг мого брата. 
-    Лія ти дурненька? – з посмішкою спитав чоловік.
-    Мені зараз не до твоїх загадок. Кажи прямо!
    Роман зупинив авто біля кафе. 
-    Пішли поїмо? Я тобі все розповім.
    Великого бажання спілкуватися з Ромою Лія не мала, не говорячи вже про обід. Але їй стало цікаво, що ж він їй може розповісти.
-    Добре.
    Вони вийшли з авто і пішли в середину. Лія замовила салат і каву, а Роман стейк і сік. Вони сиділи один напроти одного.
-    Говори що хотів.
-    Ти не сприймай мене так категорично. Коли я дізнався за Ярослава, це вдарило по мені. Він завжди був для мене опорою. 
-    Брат? Ти ж старший за нього.
-    Так. Але три роки тому я втратив одну з бабусь. Її не встигли врятувати. І лише він був зі мною. Тому я так швидко і приїхав. А коли твій тато сказав про переїзд та навчання, я це мабуть сприйняв більше як допомогу ніж підтримку.
-    Що з Кирилом? – прямо спитала Лія.
-    Ти йому подобаєшся.
-    Смішно – без жодних емоцій відповіла дівчина. – Це неможливо.
-    Чому? Через твого брата? Через ваші сім’ї?
    Лія замислилася. А чи може це бути правдою? Невже він може її розглядати як дівчину? Дуже багато питань. І всі без відповіді.
-    Через все. Він інший.
-    Лія. Він хлопець. І це нормально. Він тебе може любити як сестру, але не відкидай варіант, що як дівчину також.
-    Чому ти мені про це говориш зараз?
-    Він дуже захоплюється часом з тобою. І ви обидва звикаєте. Я хвилююся, щоб не було так, що ти будеш в майбутньому з ним через його підтримку.
-    А якщо і так? Що в цьому поганого?
    Рома думав, чи варто говорити дівчині про його симпатію. Але він завжди був дуже прямолінійним, тому вирішив сказати все як є.
-    Поганого майже немає. Але ти і мені подобаєшся.
-    Я? – вона спитала з таким наголосом, що навіть Роман задумався.
-    Ти. Так, різниця у віці є. Плюс, тобі лише 17. Ти маленька для відносин.
    Лія засміялася. Для неї це звучало дуже парадоксально. Наче і подобається але маленька. Дивно якось.
-    Знаєш, це якась безглузда розмова. Але дякую. Ти сказав за свою симпатію, - вона відпила каву, - я б не сказала що мені приємно, адже ми майже не знайомі. За почуття Кирила, ти як на мене не маєш права говорити. 
    Рома спокійно посміхнувся і підсів блище до дівчини.
-    Давай знайомитися блище? 
-    Ні. Зараз не час. І я не дуже впевнена що це має якийсь сенс.
    Їм винесли страви. Лія перебирала виделкою салат, а Роман лише спостерігав. Вона була для нього загадкою. Юна дівчина. Розбита горем від втрати брата. Але сильна. Сильна морально. Але це все ширма. Ширма від болю і людей. І Рома це розумів.
-    У тебе скоро день народження. Ти станеш повнолітньою. Будеш жити окремо від батьків. 
-    До чого ти ведеш?
-    Ти дуже сильна Лія. Про багато що мовчиш. Твої очі … Вони говорять за тебе. Ти розриваєш себе з середини. І це худі, - він очима показав на кофту брата, - говорить про те, що я правий. 
    Лія просто слухала його. Кожне слово мало певну частку правди. Недарма Роман отримував освіту психолога. 
-    Можливо. Я розповім тобі історію, яку знала лише я з братом. 
    Роман відкинувся на стілець почав уважно слухати її.
-    Минулого року, коли Ярослав був вдома між екзаменами, - вона підняла очі догори, щоб хоч якось стримати сльози, - ми дізналися що тато зраджував мамі. Вона, - дівчина стисла худі, - мама колишньої брата.
-    Тітка Ольга? – Роман добре знав родину колишньої дівчини Ярослава.
-    Так. Я тоді плакала. Але ми нікому не сказали. У той день, я як зараз пам’ятаю, у мами у друкарні дівчинка автор, роздруковувала казки для діток. І одну передала мамі з підписом. Брат спитав у мами, за що вона кохає тата? Терпить його характер. Знаєш що вона відповіла?
-    Ні. – Роману було трохи не пособі від почутого.
-    Що через мене! Через те, що я дівчинка. І мені треба турбота та любов тата. І в  той момент, брат заборонив мені говорити Лілі правду. Він знав, що тато може накричати чи взагалі мовчати. І це було його покарання для нас усіх. Кожен раз коли вони сварилися, я згадувала слова мами.
-    Тому ти так реагуєш на нього зараз?
-    Ні. Тому, що він бачить лише свій біль. Мама бачила брата живим в останні його хвилини. Її біль не можливо якось описати. А він? Він навіть не вийшов до брата через роботу. Так, він зараз не зраджує, або з іншою, але він не поважає нас з мамою. 
-    Лілі завжди гарно говорить про Максима.
-    Тому що вона його поважає. Так, тато він непоганий. Я завжди була як принцеса. А от вона, завжди випрошувала увагу від нього. Сама робила все, щоб він хоч якось проводив час з нами.
    Роман зрозумів, що гарна картинка родини Шевченко, - це лише ілюзія. А найбільший ілюстратор, - Максим. Батько, чоловік та син, який думає лише про себе.
-    Ось чому ти мовчиш. Боїшся що буде далі з мамою коли поїдеш?
-    Можливо да. А ще, тому що брат забрав з собою все добре, що було у мене.
-    Лія. Не хочеш до мене на сеанс?
-    Як до психолога?
-    Так. Тобі є багато чого сказати. Але немає кому. Я вислухаю. Безкоштовно.
-    Справа не в грошах. Я не знаю, як реагувати на твою симпатію. 
    Роман легенько посміхнувся. 
-    Як? Нормально. Дорослий дядько готовий тебе почекати. Хіба це погано?
-    Смішно. Почекати.
-    Саме почекати. Тобі зараз не до відносин.
-    Давай поки закриємо цю тему. 
-    Лія, на твій день народження я хочу почути відповідь. 
    Дівчина не розуміла що саме він хоче почути.
-    Ром, зараз не час.
-    А коли час? Коли Кирил буде одружуватися на тобі?
    Лія встала. Вона не хотіла поки продовжувати цю розмову.
-    Не зараз. Кирил друг брата. Ти теж. Я зараз готуюсь до іспитів. Потім поїду з тобою до Києва. Я зроблю як хоче тато. Але це лише заради мрії. Мрії, - стати психологом. 
-    Добре. Але будь ласка, якщо Кирил скаже про свої почуття, повідом мене.
-    Це навіть звучить смішно. Ви друзі. А ти зараз хочеш знати те, що тебе не дуже і стосується.
    Лія почала виходити з кафе. Роман розрахувався і пішов за нею. Лише дорогою до авто, він зрозумів що розмова була не такою, як він планував. 
-    Ти, - він узяв дівчину під руку коли побачив, що Лія різко схопилася за     стілець що був на літньому майданчику – нормально?
-    Голова болить. Дуже, - вона схопилася руками за обличчя. І присіла, - аж нудить.
-    Поїхали у лікарню!
    Лія хотіла відмовитися, але Роман узяв її на руки і поніс до авто. Він знав, що такий її стан може дуже погано вплинути на здоров’я і самопочуття. Дорогою Романа набрав Кирил. Хлопець чекав папери, але коли почув за лікарню, залишив Андрія самого у себе в офісі і поїхав до Лії.
-    Що сталося? – спитав Кирил коли побачив Романа під кабінетом.
-    Вона сказала що болить голова. А потім почало нудити.
-    А де ви були?
-    В кафе. Вона їла салат і каву.
-    Каву? Куди ти мав її відвести? – Кирил легенько штовхнув друга. 
-    Ми заїхали поговорити? Чому така реакція?
-    Тому, що їй не можна більше двох чашок кави. У неї починається нудота одразу. 
-    Я ж не знав. Це ти крутишся біля неї наче вона твоя дівчина.
-    Ром, вона була життям нашого друга. Саме ця маленька дівчинка, була його порятунком від самотності. Ти ж знаєш! 
-    Вона ж тобі подобається? – Роман вирішив спитати друга прямо.
-    Мені? Друже про що ти?
-    Кирил, я знаю тебе двадцять років. Вона перша з ким ти такий.
-    Вона сестра нашого …
-    Друга. Я знаю. А ще, вона молодша. Так?
    Думки друга загнали Кирила глухий кут. Він дивився на Роман і не мав що відповісти. Два дні. Їх друга немає два дні! А кожен з ним вже має погляди на його юну сестру. 
-    Що ти хочеш почути? 
    В цей момент вийшов лікар.
-    Не сперечайтеся, вас чутно на усю лікарню. У Лії загострення гастриту на фоні стресу. Зараз, я наберу Максима і все йому повідомлю. А ви хлопці … Вам не соромно? Кожному скоро по тридцять, а ви за сестру друга підняли галас у лікарні.
-    Вибачте. Марин, - лікар була хрещеною Лії, - як вона?
-    Спить. Я зробила їй укол. Лія попросила Кирила щоб побув з нею.
-    Добре. Я залишусь. 
    Лікар пішла до ординаторської. Кирил же подивися на друга. 
-    Друже, вона тобі сподобалася?
-    Так. Якщо чесно, я сам трохи шокований. Вона наче душа яку хочеться оберігати. 
-    Ти говориш як психолог, чи як чоловік?
-    Мабуть два в одному.
    Вони ще трохи посиділи під палатою мовчки. Кирил, - почав з іншої сторони дивитися на своє спілкування з Лією,  а Роман, просто чекав щоб дівчині стало краще. Він мабуть єдиний, хто був відкритим з нею.