Глава 1.Тиша. У ній кричить душа та ховається біль.

Кожного ранку дивлячись в дзеркало, Лія згадувала свого брата. Ярослав – був не просто її старшим братом, він був другом і рідною душею. Але в один момент вона втратила частинку своєї душі. Чисту, світлу та неймовірна чуттєву частину. 
    Харків. 8 ранку 27 квітня. Лія як завжди збирала до школи. Останній навчальний рік вже підходив до гарного завершення. Вона стояла на терасі будинку і розмовляла з мамою, яка як раз відчиняла ворота щоб Ярослав міг заїхати мотоциклом у серединну. Йому було двадцять три роки. Різниця у 6 років між ними майже не відчувалася, до певного моменту. Поки Ярослав не поїхав на навчання до Львова. Він з дитинства мріяв про програмування, писати додатки та створювати ігри. З того дня, Лія дуже сильно скучала по братові та чекала його приїзду. 
    Так було і цього разу. Кава та мама яка відчиняє ворота через приїзд сина, підняли дівчині настрій з самого ранку.
-    Доброго ранку мамо, - сказала Лія і обійняла її. Лілі – так звали маму Лії, з самого дитинства кожного ранку цілувала у щоку що сина, що маленьку Лію, яка постійно бігала перед братом щоб встигнути на поцілунок першою.
-    Доброго ранку доню, - Лілі подивилася на доньку, яка тримала каву в обох руках. – Це для мами зробила? – вона посміхнулася, адже знала, що Лія з нетерпінням чекає на брата.
-    Це, - дівчина підняла одну чашку кави і посміхнулася матері, - для Ярослава Максимовича.
    Її дзвінкий сміх рознісся по подвір’ю. Родина Шевченко, жила доволі заможно. Тато Максим – був лікарем у власній лікарні, стоматологія та важкі випадки хірургії у цьому напрямку, а мама Лілі, - мала невеличку друкарню. Вона друкувала підручники, книги та багато журналів. Але діти, обрали для себе зовсім інші професії.
-    Ти так скучила за ним, що навіть мамі не зробила каву? – Лілі раділа таким відносинам між дітьми, але і засмучувалася коли Лія зачинялася в кімнаті і майже не з ким не говорила, одразу після кожного від’їзду Ярослава.
    Звук мотоциклу почувся на вулиці. Лія швидко виглянула із-за воріт і побачила брата. Ярослав отримав права ще три роки тому, і з того дня постійно був за кермом. Він їхав не швидко, так як вилицею діти йшли до школи, багато хто гуляв з собаками, а хлопець через свою ввічливість просто не хотів доставляти дискомфорт звуком двигуна.
-    Лія, - Ярослав зупинився біля сестри та зняв шолом, - доброго ранку сестричко. 
    Очі дівчини заблищали. Вона так сильно любила брата, що відчувала його стан та настрій навіть на відстані. Дівчина подала братові каву, та однією рукою обійняла його. 
-    Братику, - її голос був одночасно сумним, але і веселим теж. – Я так скучила.
-    Я теж мій малий пупс, - він погладив сестру по голові – дуже скучав по вам. Мамо – Ярослав обійняв Лілі. – Де тато?
-    Він у себе у кабінеті, якась важлива конференція з професорами з закордону, через різницю у часі він з четвертої ранку не спить.
-    Тоді я проїдуся до Кирила, його мама папери передала і повернуся. Поснідаємо разом.
    Ярослав завів мотоцикл, та лише виїхав з території будинку як Лія та Лілі почули різкий звук гальм та глухий звук удару. Лія одразу вронила чашку і побігла до дороги. 
-    Лише б не він … Лише б не він … - Спочатку шепотіла, а потім почала кричати вона.
    Лілі побігла за донькою. Вона у весь голос кликала чоловіка. Лілі зупинилася в метрах десяти від доньки. Вона побачила страх та зрозуміла. Лія швидко побігла. Перед її очима було пусте авто, мотоцикл який був в метрах п’ятнадцяти від  машини та Ярослав у крові. Він не ворушився. Через те, що Кирил жив поблизу, а хлопець їздив дуже обережно, цього разу він вдягнув шолом. 
-    Доню! – крик Лілі чуло все котеджне містечко.
    Лія зупинилася. Вона озирнулася та побачила маму яка була майже біля неї та батька, який нічого не розуміючи маже добігав до них. Весь світ наче завмер. Ризькій біль у серці. Вона присіла над братом і узяла його обличчя у руки. Руки не тремтіли. Лія закрила очі. 
-    Братику – вона сіла і обійняла його, - це ж не правда. Ти!!!!! – її крик лякав навіть батьків, які викликали швидку та боялися чіпати доньку. – Ти не міг мене залишити – Лія через стрес навіть не відчувала сльози.
-    Доню, - Максим опустився на коліна до доньки та ледь стримував  свій біль , - давай обережно покладемо брата та коли приїде … - голос батька тремтів, що він почав заїкатися, - та почекаємо допомоги від лікарів.
    Максим був лікарем та розумів, що від такого удару, коли мотоцикл так віднесло від сина, шансів у Ярослава не було. Чоловік стримував сльози. Найменше за усе, він хотів налякати доньку. Лілі дивилася, як Лія тримає у руках брата, який стікає кров’ю і не знала, як її вмовити відпустити його.  4 хвилини. Приїхала швидка. Лікар підбіг до Лії і попросив відпусти брата.
-    Ви маєте обережно покласти його, щоб ми могли оглянути.
-    Ви? – Лія підняла свої червоні від сліз та безсилля очі. – Ви його врятуєте? – вона ще міцніше обіймала брата.
-    Ми зробимо все можливе – лікар хоч і намагався говорити більш спокійно, щоб дівчина дозволила їм оглянути потерпілого, але і розумів що втрачається час.
    Лія обережно опустила брата та Максим допоміг доньці підвестися. Лікарі почали оглядавати Ярослава. Лілі підійшла до доньки і обійняла її, а Максим сфотографував авто та викликав поліцію. 
-    Ви батьки загиблого? – спитав один з лікарів піднявши голову до Максима.
-    Загиблого? – Лія поглянула в очі матері, наче шукала там порятунок. – Ні! Ні! Ви що? Який загиблий? 
    Лілі намагалася ще сильніше обійняти доньку, але від стресу Лія втратила свідомість. Лілі не стигла вигукнути ім’я чоловіка як побачила що доньку підхопив Кирил. Хлопець з  широко відкритими очима дивився на все що відбувається навколо. Швидка. Поліція. І тіло його найкращого друга на дорозі. Він обережно поклав Лію та підбіг до Максима.
-    Що тут ….. – Кирил перейшов на крик, - що тут відбувається?
-    Кирил – втомлений голос Лілі рознісся за спиною у хлопця, - він їхав до тебе. Мій син – вона впала на коліна і її крик вже був більше схожий та мольбу, - мій синочок їхав до тебе.
    Кирил присів поруч з Лілі. Їх родини дружили останні двадцять п’ять років, тому вони в певному сенсі були як родина.
-    Я не знав що він приїхав, - хлопець обійняв Лілі, - мені дуже шкода.
-    Ярославе!!! – Лілі кликала сина так, наче не приймала той факт, що її син загинув.
    Максим же тримався. Він направив одного лікаря до Лії та підійшов до Кирила з Лілі.
-    Кохана, - його очі були наповнені сльозами, але він просто допоміг дружині піднятися та обійняв її, – він залишив нас! – прошепотів він на вушко коханій дружині.
-    Ні! – Лілі благала чоловіка, щоб він сказав що це не правда. – Я не вірю. Він лише пів години тому обійняв мене за останні пів року. Максиме, будь ласка. – Лілі встала перед чоловіком на коліна і обійняла його ноги, - скажи що лікарі його врятують.
    Максим міг лише обіймати дружину. Тим часом Кирил підійшов до лікаря, який допомагав Лії прийди до тями. Він як ніхто знав, який був зв’язок у його друга з сестрою. Лія почала відкривати очі і він присів до неї.
-    Привіт квіточко, - так Кирил називав Лію з самого малечку, так як Лілі заплітала їй коси з квітами. – Мені дуже шкода, - він обійняв її, - ти маєш триматися.
-    Він – її голос був безсилий, - залишив мене?
-    Так квіточко – Кирил не втримав сльози, його самого почало трусити і в цей момент Лія побачила, як тіло її брата кладуть на ноші. Вона міцно впилася нігтями у руку Кирила. – Я поруч. 
    Максим підвів дружину до доньки, і попросив їх дати свідчення поліції. Лія хоч ледь тримала за руку Кирила, але з його допомогою підвелася та почала відповідати на запитання слідчого:
-    Я розумію вам важко зараз – почав чоловік.
-    Ні, ви не розумієте – крізь сльози сказала Лілі. – Доню, - вона похлопала Лію по долоні, - розкажи все ти будь ласка.
-    Добре мамо, - Лія розуміла, що мамі важко говорити від побаченого, - їдь з татом.
    Максим з Лілі поїхали зі швидкою, а Лія залишилася з Кирилом давати свідчення.
-    Ви вибачте мою маму, але вона втратила сина. Їй важко говорити.
-    Я розумію, - продовжив Андрій, слідчий який приїхав одразу, після виклику поліції, - розкажіть як все було з самого початку. 
-    Ярослав приїхав додому. Мама відкрила йому ворота, щоб він міг заїхати на територію нашого котеджу, але він почувши що тато працює, захотів заїхати до друга.
-    Я вам співчуваю. – продовжив Андрій. – Що було далі?
-    Він виїхав і я почула лише як хтось різко загальмував і звук удару. Потім побігла сюди. Наш будинок он там, - Лія показала на будинок, який був в метрах ста від міста події. 
-    Тут занадто близько, щоб він розігнався – промовив Кирил, - при тому що він водить буде обережно.
-    Ви знаєте власника авто? – поцікавився Андрій.
-    Ні. Я вперше бачу цю автівку у нас на території, - промовив Кирил, - скоріш за все, був чи була у кого у гостях.
-    Я теж – додала Лія, - не бачила. Але як я вибігла, автівка була вже пустою. І дверцята відкриті з переду, водійське та пасажирське.
-    Зрозуміло. Можливо було ще щось, щоб могло дати нам зачіпки?
-    Навіть не знаю. Мій брат – голос дівчини тремтів, - був дуже добрим, спокійним та уважним до будь яких дрібниць. 
-    Тоді я не буду вас затримувати довше. Прийміть ще раз мої щирі співчуття. 
-    Дякую – Лія потисла руку слідчому і він пішов.
-    Я проведу тебе додому і побуду, поки батьки не повернуться.
-    Дякую – дівчина узяла Кирила під руку і вони рушили до їх будинку. 
    Кожен крок давався їй дуже важко. Перед очима брат і багато крові навколо. Лія зупинилася перед воротами.
-    Він так посміхався мені сьогодні – ледь чутно прошепотіла вона, - а зараз….
-    Квіточко, поплач якщо хочеш. Я поруч.
-    Ти, - вона поглянула в очі Кирилу, другу, який був наче брат, - маєш зробити все, щоб того хто забрав у мене Ярослава посадили. 
-    Я все зроблю – Кирил був на три роки старший за Ярослава, і вже отримав професію. Він був адвокатом та мав свою  фірму.
    Лія ступила перший крок на подвір’я. Сміх брата голосно звенів в її голові. Вона часто зачинялася в кімнаті на другому поверсі, та дивилася на заднє подвір’я. Там вона дуже часто грала з Ярославом у баскетбол. З трьох років він вчив її. А сьогодні… Саме сьогодні на її очах його не стала. Лія почала важко дихати. 
-    Лія – тихий та розмірний голос Кирила відволік її від спогадів, - пішли в будинок.
-    Я не хочу – дівчина опустила голову і заплакала. – Я не зможу без нього…
    Кирил таки наполіг і вони зайшли до будинку. На першому поверсі була велика вітальня. Він допоміг Лії сісти та почав дзвонити своїм адвокатам. Лія чула кожне його слово.
-    Ви маєте, - говорив він комусь у телефоні, - зробити все можливе щоб винного покарали по всім відомим та невідомим нормам закону. Зараз я перешлю номер Максима Вікторовича, ви маєте усі зв’язатися з ним та слідчим. Потім про всі нюанси на офісі.
    Кирил поклав слухав і перевів погляд на Лію. Її очі були пусті. Не засмучені. Не втомлені. Пусті. Він зрозумів, що перші дні для неї стануть пеклом, тому відмінив усі заплановані зустрічі та попросив своїх батьків повернутися до Харкова, так як вони на той момент були у Києві.
-    Алло – тихо промовила Лія, - мамо. Ти як?
-    Доню будь ласка зайди у кімнату брата, на верхній поличці у нього є папка, - голос Лілі тремтів, - там ти знайдеш свідоцтво про народження. Мені треба фото.
-    У кімнату?! – Лія закричала.
    Кирил побачив її стан та забрав у неї телефон.
-    Тітка Лілі, що треба зробити? – спитав він швидко.
    Лілі пояснила хлопцю все що треба зробити та поклала слухавку. Кирил сів поруч з Лією. 
-    Я сам це зроблю – сказав він впевнено.
-    Добре. Але проведи мене у його кімнату будь ласка.
    Хлопець подав Лії руку. Кирил з дитинства займався боксом професійно, тому сили у нього було достатньо щоб навіть віднести її, але Лія проігнорувала його пропозицію і спробувала піднятися сама. Кожен крок давався дівчині важко, паморочилася голова і в очах все пливло. Кирил не витримав її безсилля та схопив на руки.
-    Тобі важко. Я допоможу – його слова звучали наче наказ.
    Лія кивнула головою. Вона розуміла, що сходами їй буде підійматися ще важче. Вони дійшли до кімнати Ярослава. Кирил обережно опустив її на ноги.
-    Дякую – скрізь біль сказала Лія. Вона не відчувала сил. Боліло все тіло. А душа… Її наче не стало.
-    Хочеш я відкрию? – з турботою поцікавився Кирил.
-    Я сама. 
    Лія узяла рукою за дверну ручку. І трималася за неї хвилин сім. А потім повільно відчинила. Вона боялася зайти в середину, але внутрішній голос казав : «Треба». Перший крок. Темрява. Ярослав з дитинства полюбляв щоб у кімнаті було приглушене світло, а так як він не заходив до кімнати по приїзду, ніхто не відкрив штори та не увімкнув світло.
-    Квіточко … - тихо промовив Кирил. – Треба мила.
    Лія розвернулася до хлопця і поглянула йому в очі.
-    Візьми мене за  руку будь ласка – це було не просто прохання. Це була мольба про допомогу.
    Кирил мовчки узяв її за руку і зробив перший крок. У Лія перехопило подих. Вона боялася саме першого кроку. Спогади. Сміх брата. Його життя. Все це було в цій кімнаті. Її страх видавали очі. Але вона змогла. Рука Кирила, яка хоч і міцно, але водночас турботливо тримала її. Саме ця рука, зараз була якорем між теперішніми реаліями та пеклом, куди Лія з кожною хвилиною опускалася все нище і нище.
-    Я увімкну світло – голос Кирила звучав рівно. Він боявся передати свою занепокоєність та біль, який він відчував від втрати найкращого друга.
-    Не треба …. Я все тут пам’ятаю на пам'ять. Там зліва є пульт, відкрий штори. 
    Кирил знайшов систему відкриття штор та натиснув на кнопку. Вся кімнату з кожною секундою все більше почала заливатися світлом. Кожен сантиметр світла відкривав очам не просто кімнату, а життя. Життя – яке обірвалося. 
-    Мама сказала на верхній полиці … - тихо промовила Лія підходячи до ліжка брата. – Його худі. Коли він приїхав додому минулого разу, на вулиці йшов невеличкий сніг і він – Лія сіла на край ліжка узявши худі до рук, - купив його у маленькій крамничці у центрі Харкова. Тоді, - вона обійняла худі брата – він мріяв створити сайт для таких маленьких магазинчиків щоб вони могли заробляти в інтернеті.
-    Він завжди був таким, - почав згадувати Кирил. – Минулого року, як ми їздили до Одеси, в якомусь селі на дорозі бабуся продавала смачну малину, - він дістав свідоцтво друга, - і запропонував тій бабці створити сторінку в інтернеті, щоб вона «масштабувалася». Бачила б ти очі тієї милої бабусі. Перші хвилин десять ми пояснювали їй що інтернет це не біс якийсь, - він мимо волі посміхнувся. Адже спогади про друга завжди були найтепліші, - а потім він узяв і купив усе видро малини. Хоча спочатку планували трохи, щоб поїсти дорогою.
    Лія заплакала. Тихо. Кирил не почав її заспокоювати. Він знав, що є певна біль який не врятують жодні слова. Хлопець зробив фото свідоцтва і лише зараз зрозумів, що наступне свідоцтво його друга, буде свідоцтво про смерть. І там буде саме цей день. Він підійшов до Лії.
-    Як я можу тебе зараз врятувати? – і саме це питання було правильним. Їй не треба була допомога чи підтримка. Лише порятунок. 
    Лія поклала голову на плече Кирила. Вони мовчали. І в цій тиші було все: біль, який важко приховати; розпач, через нерозуміння як жити далі та страх. Страх втрати себе та не зійти з розуму. 
-    Ти відправив фото? – тихо спитала вона Кирила. 
-    Так. Лілі вже побачила його. 
-    Дякую. Можеш закрити штори і я полежу тут. Сама…
-    Лія. Квіточко. Я це зроблю, але не вийду а побуду поряд, - він показав на крісло – посиджу тут.
    Лія погодилася. Кирил увімкнув систему закриття штор, а Лія лягла на подушку брата. Вони мовчали. Довго. Точніше їм так здавалося. Насправді минула година, як Кирил почув що хтось зайшов до будинку. По голосам він зрозумів, що Максим з Лілі повернулися. Він підійшов до ліжка і почув сопіння Лії. Хлопець зрозумів що вона заснула. Стрес узяв гору. Він тихо вийшов з кімнати і спустився на перший поверх. Лілі стояла з Максимом в обіймах. Вони обидва плакали. Зараз. Тут. В їх будинку. Вони мали змогу не приховувати свої почуття та не намагатися бути сильними.
-    Як вона? – спитав Максим. Його голос був дуже втомленим.
-    Заснула в кімнаті брата. Вона, дуже розбита. - Кирил підійшов і обійняв спочатку Лілі, - Прийміть мої найщиріші співчуття. 
-    Ти, - Лілі шепотіла, - маєш приглянути за нею.
-    Вибачте, - Кирил тепер обійняв Максима, як батька, як чоловіка який щойно втратив сина, - я не вберіг його.
    Максим мовчав. Йому було важко, так як він не побачив Ярослава як він приїхав. Лише там. На місці аварії. Без жодних ознак життя.
-    Кирюш, - так Максим з дитинства називав хлопця, - дякую за адвокатів. І що, - він поглянув уверх, - був тут з нею. Лія хоч щось сказала?
-    Трохи згадувала брата, потім обійняла його худі і заснула у темній кімнаті на його ліжку. 
    Лілі дуже боялася йти до доньки. Тому Максим вирішив сам спробувати поговорити з нею. Він обережно відчинив двері. Не вмикаючи світло, лише залишив двері відчиненими, він підійшов і сів поруч з сплячою донькою. Він плакав. Тихо. По-чоловічому. Обережно поглядив Лію по волоссю.
-    Серце моє – промовив тихо він, - прокидайся мила.
-    Тату, - стримуючи сльози промовила Лія до батька, - чи зможе людина жити  без душі?
    Максим злякався. Він відчував, що його неправильна відповідь вплине на життя доньки.
-    Доню чому ти питаєш? – голос батька був стурбованим.
-    Я хочу почути відповідь. Спочатку як від лікаря. А потім, - Лія подивилася в очі татові, - як від батька.
    Максим задимався. Він згадав, що з самого дитинства називав сина – душею, а доньку, - своїм серцем. Для нього це стало ще  більшим ударом.
-    Доню, - Лія поклала голову татові на коліна, вона не на секунду не відпускала худі брата, - коли народився Ярослав, - Максим закрив очі на кілька секунд щоб стримати сльози, - він став для мене найбільшим сенсом життя. Ми з твоєю мамою були студентами. Пари. Підробіток. Мама завжди була дуже терпляча. Якщо чесно, - він погладив доньку по волоссю, - я не знаю таких людей як вона. Її сила та Ярослав, тоді стали для мене усім.
-    Я не зможу без нього – дівчина скрутилася в калачика та тремтіла, - я не зможу без своєї частки душі. 
-    Доню, він завжди буде у твоєму серці, спогадах….
    Лія підвелася. Вона наче почула відповідь на запитання, яке Максим хотів обійти стороною. Вона мовчки встала та пішла до своєї кімнати. Вона відчула, що тато не розуміє її. Її втрата неймовірного масштабу. Її біль – показник не просто їх зв’язку, а ще поваги, любові та відчаю. 
    Максим спустився на кухню, де Кирил робив для усіх каву, а Лілі сиділа бліда та гортала фото сина у телефоні. Він підійшов до дружини та обережно забрав телефон з її рук.
-    Кохана – Максим очами повними сльозами подивився на дружину, - припини будь ласка. Зараз ми маємо організувати поховання. Лія … 
-    Вона не зможе. Це і зрозуміло, - сказала Лілі  стискаючи край кофти, - їй дуже боляче.
-    Вона сказала що не зможе жити без частини душі… - голос Максима був тихий, наповнений болю та розпачу.
-    Поховання, - сказав Кирил та поставив дві чашки кави перед батьками свого померлого друга, - я візьму на себе. Все буде зроблено. А ви, поки подумайте як не втрати зв'язок з Лією. Вона дуже вразлива зараз. 
    Максим відпив каву. Чоловік розумів, що в словах хлопця, що стояв напроти його є сенс. Лія з дитинства була дуже чуттєвою дівчинкою. Ярослав завжди був поруч з нею, захищав та оберігає її. Зараз вона має навчитися жити без його захисту, прихистку та турботи. Кирил пішов додому, а Лілі з Максимом піднялися до кімнати доньки. Лілі постукала у двері. Вона з малечку привчала дітей, що простір інших має бути закритим від інших. Лія відчинила двері.
-    Доню, ми маємо поговорити – ніжно але з болем у голосі промовила Лілі. – Ти не проти?
-    Мамо, - дівчина від безсилля впала на коліна перед батьками, - я не можу. Не хочу… 
    Максим сів поруч з донькою і обійняв її.
-    Його немає – ричала вона скрізь сльози. – Мого брата вбили. Хто? Тату, - Лія почала трусити батька за плечі, - хто посмів? Хто це зробив?
    Крик доньки дзвенів у голові обох батьків. Лілі була дуже з м’яким характером, тому могла лише плакати поруч. Максим був іншим.  Він з юного віку намагався встати на ноги власними силами, тому багато обставин в житті вимагали від нього суворості та наполегливості. Він узяв Лію за плечі та почав допомагати встати.
-     Доню ми їх знайдемо. Слідчий сказав, що на тій ділянці є камера спостереження. Ми все зробимо.
    Він підвів доньку до ліжка та вона присіла.
-    Зробите все? – Лія різко підвела погляд на батька. – Ти Максим Вікторович повернеш мені брата?
    В цей момент для Максима життя наче зупинилося. Він не знав що говорити, що робити. Він бачив перед собою свою донечку, яка бачила смерть брата та дружину, яка востаннє побачила очі сина перед тим, як його не стало. Він би може і хотів обійняти їх обох та заспокоїти, але опираючись на свій характер, Максим просто встав та вийшов з кімнати. Без зайвих слів. Без жодного погляду. 
    Лілі відчула розпач чоловіка, але вона не пішла за ним а вирішили поговорити з донькою. Лія сиділа на підвіконні як Лілі зробила перший крок до неї.
-    Стоп! – доволі гучно сказала дівчина. – Стій. Мамо, - вона поглянула в очі матері, яка кілька годин тому залишила доньку давати свідчення слідчому, - чому ти мене там залишила? 
-    Лія – Лілі присіла за стіл доньки, - вибач. Ти просто все бачила, а я мала…. 
    Лілі було важко говорити, не те що згадувати ранкову трагедію. Але вона намагалася триматися.
-    У тебе є батько, - рівним голосом почала говорити Лія, - який підтримає та заспокоює.  Хто є у мене?
    Максим в цей час стояв за дверима і чув розмову доньки та дружини. Лілі мовчала. Раптом у кімнату зайшов батько.
-    Ти! – крикнув він на Лію, - хоч трохи розумієш що ми з нею, - він показав пальцем на дружину, - втратили сьогодні сина? Нашого первістка.
    Лілі злякалася криків чоловіка. Вона підскочила і підійшла до нього.
-    Заспокойся – промовила вона до чоловіка. – Вона ж втратила брата.
-    Брата Лілі! Брата!!!! – голос вже був більш хриплим. – Я втратив сина! Свого любого сина!
-    Вийшли!!! – крикнула Лія і показала на двері.
    Максим завмер. Вперше в житі його хтось виганяє з кімнати. Він стиск зуби але мовчки вийшов. Лілі пішла за ним. Дівчина закрила двері за батьками. Вона очима знайшла телефон. Екран світився. Вона узяла його і побачила купу повідомлень. Про аварію дізналися її однокласники та друзі, але вона не хотіла брати слухавку чи відповідати на повідомлення. Їй потрібна була лише тиша. 
    Лія узяла худі брата та пішла у його кімнату. Проходячи коридором, вона чула як батько кричав, а мама намагалася його заспокоїти. Вона зупинилася. Тато говорив про поховання. Вона мало відбутися завтра. Лія почула, що багато чим займається Кирил, та те, що батьки планують відправити доньку після іспитів до Києва навчатися на психолога. 
    Лія не стала слухати далі розмову батьків, вона увійшла у кімнату брата. Сіла на ліжко. На тумбочці біля ліжка було їх фото. Вона взяла його і посміхнулася. З кожною хвилиною без брата, дівчина вмирала всередині. Вона обійняла рамку з фото та худі і лягла на подушку.
-    Тут, - вона закрила очі і сльози хлинули самі собою, - досі є твій запах. Ти знаєш, - вона говорила в голос, наче відчувала що брат чує її, - я тільки учора подала заявку на навчання. Ти мріяв разом зі мною, - вона міцніше стискала його речі, - що я стану психологом. Буду допомагати рятувати душі. Зараз – вона плакала в захльоп, - моя душа вмирає. 
    Лія плакала довго. І заснула. Мама договоривши з Максимом, одразу хотіла договорити з донькою, але піднявшись на другий поверх, Лілі помітила що двері у кімнату сина не закриті до кінця, тому тихо зайшла у кімнату і накрила сплячу доньку ковдрою. Вона стояла хвилин п’ять і дивилася на юну Лію, дівчинку яка зранку посміхалася, а зараз  від болю спить. Від душевного болю.
    Ніч була важка і для подружжя. Лілі не могла довго заснути, вона плакала і дивилася дитячі фото Лії та Ярослава. Максим же залишився в кабінеті на одинці з думками та віскі. 
    Настав ранок. Ранок похорону. Ранок, коли батьки в останнє побачать обличчя сина. А сестра. Частинку своєї душі. До будинку родини Шевченко подзвонили у двері. Лілі відчинила. На порозі стояв Кирил. Хлопець був у чорному костюмі і тримав великий букет червоних троянд.
-    Кирил, - Лілі ледь трималася на ногах, - я не можу зайти у його кімнату. А Лія так заснула учора.
-    Я, - він поклав квіти при вході, - підіймуся до неї.
    Саме в цей час Максим спускався з другого поверху:
-    Нехай спускається сама, - від нього ще несло алкоголем, і по голосу було зрозуміло його розпач, - не маленька!
-    Мені не важко. – Кирил підняв і у коридорі зустрів Лію. Вона була у чорному строгому  костюмі.
-    Привіт – сухо сказала дівчина, - дякую тобі за все.
-    Твоя мама сказала … - Лія не дала договорити Кирилу.
-    Лілі тебе попросила піднятися? Я нормально. Пішли.
    Лія мовчки спустилася до батьків. В  будинку була Тиша. Жодного слова. Жодного зайвого погляду. Вони усі вийшли з будинку. Кирил узяв квіти. До кладовища було йти хвилин двадцять, тому авто вони не брали. Дорогою до них приєдналися батьки Кирила, друзі родини та однокласники Ярослава. 
-    Лілі прийми мої співчуття – промовила Кіра. Вона була першою вчителькою Ярослава, а потім і Лії.
    Жінки зупинилися. Лілі узяла Кіру за руки і подякувала їй:
-    Дякую. Ти багато зробила для нього … - Лілі ледь говорила.
-    Мені дуже шкода – Кіра обійняла Лілі. Вона була не просто першою вчителькою для дітей Лілі, а ще й кращою подругою.
    Максим йшов мовчки. Хоч до нього і підходили, намагалися висловити свої співчуття, він мовчав.  Він закрився в собі. Адже чекав що його біль мають розуміти. Особливо донька та дружина. Але у кожного з них був свій біль. І нажаль саме Максим, не розумів болю інших. Вони дійшли до кладовища. І приїхало авто. 
-    Тримай мене, - прошепотіла Лія Кирилу, - я не відчуваю ніг.
    В цей час хлопці, які дружили та навчалися з Ярославом, зняли труну і почали нести. Лілі трималася за руку чоловіка і плакала. Вона чекала від нього емоцій чи хоча б якихось дій, але Максим стояв і навіть не звертав уваги на сльози дружини. Коли поставили труну, усі мали можливість попрощатися і сказати кілька слів про померлого. Друзі, згадували яким Ярослав був гарним і вірним другом; колишня дівчина, - говорила якій він турботливий та уважний. Дійшов час до Лії. Вона відпустила руку Кирила і почала:
-    Я пам’ятаю, - її голос тремтів, - мені було 17. Мій Ярослав вперше приїхав додому на мотоциклі. Він, - вона підняла обличчя догори, щоб трохи зупинити сльози та заспокоїтися, - він казав, що буде як Том Круз, з фільму про пілота Маверік. Він тоді теж ганяв на мотоциклі. Я тоді ще сміялася, що йому спочатку треба стати міліонером, як актор. Але він завжди знав чого хоче. Такого як він, не буде ніколи. Його душа і серце були настільки світлі, що всі навколо, - Лія поглянула на батька, - не могли його не любити. 
    Кирил побачив, що вона вхопилася за край труни і швидко підійшов до неї. Лія узяла його руку щоб втриматися на ногах.
-    Я тебе люблю настільки сильно – промовила вона до брата, - що навіть в раю ти будеш це відчувати.
    Кирил допоміг їй відійти. Він дістав з карману плашку води і трохи вмив обличчя Лії. Поки говорив Максим а потім Лілі, жоден з присутніх, окрім Кирила , не поцікавилися станом Лії. Поховання завершилося. Усі пішли в невеличке кафе неподалік. Лія ж залишилася біля могили брата. Вона впала на коліна та скрізь сльози почала говорити до нього:
-    Братику, як я маю навчитися жити без тебе? Без твоїх порад та підтримки? – вона стискала в кулаках землю. – Я знаю, що ти чуєш мене! Я знаю …
    До неї підійшов Кирил. Він просто стояв неподалік, так як хвилювався дуже за дівчину. Він знав як його друг оберігав сестру, тому в пам'ять про нього мав турбуватися про неї. Замість друга. Замість брата. 
    Лія підвелася. Хоч в очах все плило через сльози, а ноги підкошувалися, вона поклала на могилу білі лілії. Це були улюблені квіти її брата. Побачивши Кирила, у неї з’явилося відчуття що через хлопця напроти неї, її брат намагається оберігати її.
-    Ти не пішов з іншими? – спитала вона з тремтінням у голосі.
-    Квіточко. Ти не маленька і розумієш, що я не можу і навіть не маю права залишити тебе зараз саму. 
-    Колись Ярик сказав, що ти копія його. У вас схожі характери, - вона підійшла до Кирила і обійняла його, - і це правда. Дякую за учора і сьогодні. І ще. Прийми мої співчуття. Ти втратив друга. 
    В цей момент Кирил відчув, маленька Лія – подорослішала. За одну ніч, юна та мила принцеса родини Шевченко, стала дорослою та закритою в собі дівчиною. Він тримав її в обіймах. Це було потрібно їм обом.
-    Мені шкода, - вперше за майже два дні, Кирил дав собі дозвіл на емоції і заплакав, - мені дуже шкода.
-    Ти не винен. Ярик так тебе любив, що не побачивши батька поїхав до тебе. Кириле, це говорить про ваш тісний зв’язок. Бережи себе.
    Лія говорила так, наче прощалася. Дівчина прийняла для себе рішення: - Вона має поїхати. Здійснити мрію брата та свою, почати допомагати іншим. Подалі від батьків.
-    Ти про що? Дівчинко, що ти вже надумала? 
    Вони рушили назад додому.
-    Я хочу поступити у Київ на психолога. Ярослав мріяв, щоб я і інших слухала як його. Щоб допомагала іншим. І ще тато…
-    Лія, - Кирил зупинився, - твої батьки втратили сина. Так, я знаю як ти любила брата. Але мила наша квітонько,  вони з ним прожили на шість довгих років більше за тебе. Я бачив Максима сьогодні. Він хоч і не показує, але чоловік який завжди всіх веселив, сьогодні ледь промовив кілька слів. Йому болить дуже сильно. 
    Лія слухавши Кирила задумалася. Хоч вона і була більш близькою з мамою, але з батьком у них були теж гарні відносини. Тому вона відчула, що Кирил має рацію. Вона поклала у руку Кирила амулет. 
-    Це ж, - він розглядав амулет де в сонячному колі були руни, - його Ярослав привіз для тебе з Японії.
-    Він має бути у тебе. Я знаю, - дівчина згадала розповідь брата, - ти свій загубив. Візьми. На згадку про нього.
    Кирил спочатку не хотів брати кулон, але потім вирішив узяти і зберегти його для Лії. До часів, коли вона таки прийме і відпустить біль.
-    Кави? – спитала Лія.
-    Так. Тільки я зроблю. Тобі треба кофеїн – Кирил відкрив двері будинку для дівчини.
    Вони ладили завжди дуже гарно. Ярослав та Кирил хоч і старші за Лію, але завжди мали теми для розмов. Вона виросла на їх очах. Кирил знав, що Лія любила каву без цукру, але цього разу поклав.
-    Вона, - Лія відпила і поставила чашку, - солодка?
-    Так. Тобі треба глюкоза, а так як ти солодке їсти не захочеш, - він перевів погляд на неї, - тому я поклав трохи цукру.
-    Дякую. Кирил, - Лія згадала що він відкрив у Києві філіал, - у тебе багато знайомих у столиці?
-    Так. Там працює наш з Ярославом кращий друг Рома. Можливо ти пам’ятаєш, такий чорнявий? Весь час займався боксом з нами та ходив на плавання.
-    Ні. Я не пам’ятаю ніякого Рому. 
-    Ну він приїздив сюди до тітки. Вона його виховувала до 13 років десь, поки його мама закордоном була. 
-    А можеш мене з ним познайомити? – поцікавилася Лія. Дівчина знала, Київ дуже велике місто, тому їй там треба той, хто їй допоможе.
-    Без проблем. Він пішов з іншими, як поверниться – Кирил почав прибирати чашки з кавою, - познайомлю. Він доречи зараз пішов вивчати психологію. 
-    Адвокат-психолог? – Лія мимо волі посміхнулася.
-    Він старший за мене. Зараз йому 27. Він вчиться на психолого третій рік. А адвокатство для душі як він каже.
    Лія задумалася. Якщо він вчиться у Києві, це гарна нагода поїхати саме туди. І батькам буде спокійніше, що хтось пригляне за нею. Минуло години три, як у будинок увійшла Лілі. Вона ледь трималася на ногах. Кіра тримала її під руку.
-    Лія, - крикнула вона дівчині, - допоможи.
-    Мамо, - дівчина підійшла до матері і побачила її брудні руки, - що сталося?
    Лілі підвела погляд на доньку. Вона просто дивилася в пусті очі Лії і розплакалася ще більше.
-    Його немає!!!  – промовила вона і вирвала свою руку з руки подруги. – Мого сина немає ….
    Її крик рознісся по будинку. Лія обійняла маму. Вона скрізь обійми наче відчувала її біль. Біль, схожий на її. 
-    Тітко Кіро, далі я сама. Дякую. А де тато? – спитала Лія шукаючи Максима очима.
-    Він йшов позаду. Але Лія, - Кіра нахилилася до дівчини і прошепотіла, - він вдарив Лілі при всіх і звинуватив у смерті Ярослава. 
    Дівчина лише кивнула. Вона знала, що тато десь всередині себе звинувачував саме маму. Адже Лілі підтримала ідею з мотоциклом. Хоча він був проти. Вона допомогла мамі присісти у вітальні, а сама вийшла на кухню. Там був Кирил. Хоч він все і чув, але мовчав.
-    Ти теж так думаєш? – спитала вона набираючи склянку води для матері.
-    Ні. Мама не вина! – сказав він не задумуючись.
-    Дякую.
    Лія підійшла до мами і подала склянку води. Додому повернувся тато. Максим стояв у дверях і показував якомусь чоловіку де можна узути домашні капці. Лія не бачила обличчя, лише широка спина та чорне як вугілля волосся.
-    Лія! – крикнув Максим. Чоловік не бачив, що донька стоїть позаду нього.
-    Так тату, - через силу промовила Лія. Вона злилася на батька, але стримувала себе, - я тут.
-     Це, - він поклав руку на плече хлопця, - наш Рома. Він пізніше забере тебе до столиці.
-    Тобто наш Рома? – Лія зовсім не розуміла про що говорить її тато.
    Роман по обличчю дівчини зрозумів, що Максим не попередив про його прихід, тому вирішив представитися сам. 
-    Я друг твого брата. Рома. Ти мабуть мене не пам’ятаєш, та це і не дивно, адже я був тут роки три або чотири тому, - хлопець простягнув руку до неї, - прийми мої співчуття.
    Лія потисла руку. Вона бачила перед собою гарного хлопця, який трохи почервонів та не розуміє, що  відбувається.
-    Дякую. Але я і правда тебе не пам’ятаю. Вибач. Чому тато сказав що ти забереш мене?
-    Так, я так сказав. – Максим перебив доньку. – Ти поїдеш з ним. Крапка.
    Роману було дуже некомфортно, адже Максим був трохи на підпитку і дуже злий на доньку. Він побачив що Кирил виходить з кухні.
-    Максиме, - Кирил підійшов до нього, - я проведу тебе до кабінету, а Рома все пояснить Лії.
    Максим погодився. Він не мав ні сил, ні бажання сперечатися з донькою, адже для себе вирішив що вона має поїхати. Вони з Кирилом піднялися на другий поверх, а Лія покликала Романа на кухню поговорити. Вона не хотіла щоб мама та тітка Кіра чули їх.
-    Ти вибач, - сказав Роман так, наче вибачався і за себе і за Максима, - сьогодні просто день такий. 
    Він дивився на Лію так, наче у погляді юної дівчини хотів знайти ту маленьку Лію, яка постійно бігала за братом та просила пограти з нею у хованки. Але перед ним стояла доросла дівчина. З блакитними як море очима. 
-    Поясни слова тата.
-    Він хоче, щоб після твого випуску я забрав тебе до Києва. Там у мене є декілька квартир, одну можу здавати тобі. Звичайно, - Роман почав розводити руками, - безоплатно. І як раз зможу допомагати тобі  перший час.
-    Я трохи в шоці. Тато зі мною це не оговорював. – Лії було неприємно що тато навіть не порадився з нею і все вирішив. Хоча, після того як вона вигнала його учора з кімнати, сподіватися на його розуміння було недоречним.
    Роман не знав як реагувати. Родину Шевченко він знав давно, але зараз їх родина пережила велике горе. Хоча точніше буде сказати, - проживає велике горе. Він узяв склянку і налив собі води з графина.
-    Я вчуся на психолога і вже проходжу практику, якщо буде бажання поговорити то подзвоним мені.
-    Ти думаєш мені треба психолог? – тихо спитала Лія опустивши очі.
-    Вони треба усім, навіть тим хто думає що щасливий – спокійно промовив хлопець. Він не хотів лякати чи давити на Лію, тому продовжив вже більш спокійним тоном:
-    Я знаю, що мабуть невчасно. Просто завтра я їду назад і хотів просто привітатися. Ти не гнівайся на тата, йому просто дуже боляче.
-    Я зрозуміла, - Лія кивнула головою. Вона зробила крок до виходу з кухні, - дякую що приїхав. Залиш свій номер. Я трохи відійду , - вона витерла ледь помітні сльози, - і наберу тебе. А зараз вибач, я маю підтримати маму.
    Лія вийшла з кухні не озираючись. Дівчина розуміла, що тато все вирішив за неї. Але була ще мама, яка зараз дуже її потребувала. В вітальні Кіра тримала Лілі за руку та щось говорила. Лія не вслуховувалася у їх розмову. Вона згадувала очі батька. Пусті та злі. Злі на неї. На його серце. Вона засмутила його. А Максим не пробачав помилок. Навіть Лія, його власна донька, не мала права помилятися. 
    Дівчина згадала дитинство. Їй було років п’ять, як Максим відкрив свою справу. Чоловік гордо вважав, що робить все для родини, хоча вдома його майже не було. Маленька Лія не розуміла, що тато працює щоб у неї і брата з мамою все було, тому вона його сварила що він не буває вдома. Одного такого вечора, Лія знов залізла на руки до тата і почала його сварити:
-    Ти знов не встиг на вечерю? Хіба можна так запізнюватися до дітей?
-    Ти, - Максим ледь стримувався, він спустив Лію на ноги і дивлячись їй в очі промовив, - я забороняю тобі місяць підходити до мене. Навіть на крок. – Його голос був суворим і Лія одразу злякалася.
-    Я …. Тату, - її маленькі щічки надулися, а очі почервоніли, - що я сказала? – Маленька Лія щиро не розуміла у чому справа.
-    Я більше повторювати не буду!
    Ці слова вона почула і зараз. Тоді, маленька Лія через силу не підходила до тата. Вона рахувала кожен день, а коли забувала то питала у брата коли зможе обійняти батька. Лілі і Ярослав тоді давали їй вдосталь уваги і любові, що з часом це забулося. До сьогодні. До моменту, коли тато вирішив відправити її з дому у столицю. 
-    Лія, - голос Кирі відволік дівчину від думок та спогадів, - їй треба поспати.
-    Так, - Лія розвернулася обличчям до мами і побачила що вона засинає на дивані, - авжеж. Ви йдіть. Я побуду з нею.
    Кіра мала йти додому, адже ще учора їй привезли маленького унука на кілька днів.
-    Люба моя, - Кіра обійняла Лію, - якщо що, я на телефоні. Попіклуйся про неї. 
-    Добре.
    Лія провела подругу мами і зайшла в вітальню. Лілі засинала. Донька вкрила її пледом та сіла поруч. Дівчина дивилася на маму і бачила лише біль. Наче все тіло і душа Лілі кричали як їй болить. Тим часом Кирил говорив з Максимом у кабінеті.
-    Ви хочете щоб вона поїхала? – спокійно запитав хлопець.  
-    Так. Ти уявляєш, - Максим відкрив віскі що стояло на столі і випив трохи залпом, - те мале дитя, - він помітно нервував, - учора вигнала мене з кімнати. Мене! Свого рідного батька!
    Кирил мовчав. Він хотів щоб Максим виговорився, це чоловікові було потрібно. Тим паче в такому стані, від розмови про Лію сенсу не було жодного. Кирил подав склянку зі столику.
-    Ти знаєш як я працював раніше? – Максим почав згадувати свою молодість та те, скільки сил вклав в свою родину. 
    Кирил лиш слухав. А Лія стояла під дверима. Лілі спала і дівчині було цікаво, про що говорять чоловіки.
-    Знаю. Ви ж починали з татом. – Тато Кирила інвестував в клініку Максима на самому початку.
-    Так. От скажи, невже я поганий тато? – Максим ледь тримаючись на ногах майже впав у своє крісло. – Поганий?!
-    Ні. Ви просто втомилися. Вам болить… - Кирил хотів хоч якось заспокоїти його.
-    Хочеш розповім тобі таємницю? – Максим трохи нахилився до Кирила який стояв напроти нього. – Хочеш?
-    Якщо ви хочете, то можна.
-    Коли я дізнався що Лілі вагітна в друге, - у нього почали з’являтися сльози, - я влаштувався на будівництво вантажником. Тоді ми лише починали ставати на ноги і щоб не тягти гроші з клініки, я був вантажником на будівництві. Лілі, як зараз пам’ятаю, - він легенько  посміхнувся, - робила мені ванну для рук кожного вечора, адже у стоматолога а тим паче хірурга, руки не мають бути грубими. 
    Лія прикрила рота долонею та плакала. Вона цього не знала. Але розуміла, що брат пам’ятав цей час. 
-    Ви багато зробили для сім’ї, - промовив Кирил.
-    Так. Багато. Що мене вигнала з кімнати власна донька. Добре Кирил, - Максим підвівся з останніх сил, - дякую тобі що вислухав мене, але я хочу залишитися на одинці сам з собою.
-    Я розумію.
     Кирил вийшов з кабінету. На підлозі під стіною сиділа Лія. Дівчина тихо плакала. Вона не знала куди себе подіти. Кирил не заспокоював її, а лише сів поруч. Вони мовчали. Вона через біль. Він, через страх зробити їй боляче ще більше. Лія поклала голову на плече Кирила.
-    Я цього не знала, - крізь сльози промовила вона. – Їм було так важко. 
-    Так. Наші батьки не завжди розповідають на про свій шлях. Можливо щоб захистити нас, або ж – він подивився на Лію, - щоб ми в них не розчаровувалися. 
-    Як мені бути?
-    Лія, я залишу номер Романа. Можливо він і правда допоможе тобі у столиці. Я теж згодом приїду. Зараз треба знайти винного в аварії та добитися покарання.
    Кирил провів Лію до її кімнати і пішов до себе додому. Дівчина зняла костюм. Вона обережно склала його у коробку і поклала її під ліжко. Потім вдягла піжаму, узяла худі брата і пішла у його кімнату. 
    Увійшовши у кімнату, дівчина на пам'ять пам’ятала дорогу до ліжка, тому не вмикаючи світло вона увійшла. Була Тиша. І темрява. Лія сіла на ліжко:
-    Тут так тихо. – Вона розплакалася. Її тіло тремтіло так, наче хтось намагається вирвати серце з її грудей.  
    Сьогодні був важкий день. Лія заспокоювала маму. Почала розуміти стан тата. Вона обійняла Кирила, який втратив друга. Але також вона дещо зрозуміла:
    «І жоден з присутніх не поцікавився Як вона? Не тому, що не хотіли, а тому, - що їм було все одно на її біль».
    Лія закрила очі. Аромат від подушки брата її трохи заколисував. Ту біль, яку зараз бачить ця кімната, Лія не покаже нікому. Розпач від втрати брата. Біль від власного безсилля. Та лише Тиша розуміє її.