Тиша

З 10 ранку я їхала навпроти колон з автомобілів. Вони всі масово їхали за кордон, а я їхала в сторону Києва. 

Справа була не з легких. Я не знала чи живий він, чи зможу я його знайти, якщо знайду, то як бути далі...

Я не знала нічого. В машині нон стоп були включені новини. Ближче до вечора я стояла на одній з вулиць столиці.

Їхати в сам Гостомель сенсу не було. І я вирішила, що в даний момент треба хоча би вижити. Я була одна в великому місті, на яке збиралося напасти стадо рашистів.

Найперше я хотіла зберегти своє авто. Тому приїхала до найближчого підземного паркінгу. Мурчика я залишила в подруги по дорозі. З тих речей, які я зібрала в сумку, я обрала най-найнеобхідніше і вирушила в сторону лікарні.

Я нічого... абсолютно нічого не знала про те, де він був, ким він був. Яке в нього було ім'я, який позивний... Нічого взагалі... Попереду була невідомість, але страху не було.

Отже, найперше я пішла в лікарню. Я обрала один з найближчих районів до Гостомеля.  Оскільки тривали бої за аеропорт, тут були поранені. Спочатку я просто хотіла хоч з кимось поговорити. Але оглянувшись, я побачила, що катастрофічно не вистачає рук. Хоча в мене були лише курси медсестер і я вчилась на заочному відділенні тільки пів року, я була невпевнена, що з мене буде якийсь толк. 

Багато медсестер втекли з сім'ями, тому лікар дуже зрадів, коли я попала під руку. Він познайомив мене з Лізою, яка в даний момент була старшою медсестрою. 

Вона видала мені халат і швидко ознайомила з тим, що я мала б зробити. Поки вона вводила мене в курсі справ, мені здавалося, що я перебуваю на зйомках фільму. Що все це нереальне і скоро закінчиться.

Ніч була дуже складною. Сюди постійно когось привозили. Ми мали багато роботи, щоб стабілізувати поранених. Іноді приїжджали швидкі і забирали важких.

Над ранок я відчула, що валюсь з ніг. Я попросилась трохи передрімати. Всюди стояв шум, тому я спустилась в підвал. 

За добу шуму це було перше місце, де стояла тиша.

Підсвітила ліхтариком. Бачу стара кушетка. З гори я прихопила свою куртку і лікарняну ковдру. Лягла...

Тиша була невимовна. Адреналін в крові не давав заснути. Через 5 хвилин перебування в темному тихому місці я почула як б'ється моє серце. Згадала, як кілька днів тому, я лежала на грудях в Максима і слухала його серцебиття. Як він, де він зараз...в нього досі проблеми з нирками після побиття. Ліки він точно вже не приймає. По щоці покотилась сльоза. 

Повільно мене здолав сон. Мені снилося його привітне усміхнене обличчя. Те, як він підморгує мені, а потім піднімає брову... Як же хочеться до нього...

Мене розбудив звук телефону... Невідомий номер. Смс.

• Нуся, це я. Ти виїхала?
• Я в безпеці. Ти де?
• Там само.
• Як ти
• В пеклі
• Я з тобою
• Знаю.
• Я щодня чекатиму на будь яку звістку
• Ок.
• Я не житиму без тебе, тому бережи нас обох
• Ок.
• Кохаю
• Кохаю.

Мені більше нічого не було потрібно. Я знала що він живий. Решта не має значення. 

Далі були важкі тижні. Сповнені страху і болю. Люди попадали сюди з важкими пораненнями. З відірваними кінцівками. В нас на руках помирали малі діти. 

Лікарня стала для нас домом. Під час тривоги ми всі спускались і підвал. Часто прилітало біля нас. Іноді щоб почати роботу, нам спочатку треба було заклеїти вікна плівкою.

Ми з Лізою стали сім'єю. Розуміли одна одну з пів слова. Персонал, що лишився працювати не йшли додому. Працювали ми цілодобово. Потік людей не припинявся. 

Коли виривалась хвилька ми по черзі йшли спати. 

Спочатку він кидав смс щодня, потім, коли пропадав зв'язок, раз на кілька днів. Ближче до квітня запала тиша.

Вона роз'їдала мою голову навіть тоді, коли навколо було дуже шумно. 

Пройшов тиждень від його останнього смс. Як тільки я залишалась сама, сльози душили мене за горло неначе важкою чорною лапищею. Я задихалась без нього.

Щодня тривога... Щодня люди... Щодня рани... Щодня кілометри бинтів і гори вати... Приходять волонтери... Всі стараються бути на позитиві... Але всі ховають в своїх серцях біль і відчай... 

Згодом стає відомо про звірства в Бучі. Стає нестерпно боляче від катівень в Ірпені... Невже серед них нема людей? Невже в них підніметься рука на мого Макса, так як піднімалась на інших? Від цих питань стає ще гірше. 

Щодня в мене один і той самий сон. Максим лежить в якійсь ямі, а я сніжинкою спускаюся йому на обличчя. Він замерз, брудний мокрий одяг прилип до тіла. А я торкнувшись його вуст прокидаюся. 

Я, людина, яка все життя була далека від релігії, щодня стою на колінах перед Богом. І прошу його, щоб просто повернув його мені. Я молю його, щоб він зберіг його життя, і щоб він обергіав його, де б він не був. 

Ще поки я зайнята в роботі, думки вдається контролювати, а коли я залишаюся на одинці і тиша заповзає в мої вуха, змушена контролювати вдихи і видихи поти, поки не засну. Так і живу між вдихом і видихом.

Ні на мить не пошкодувала про своє рішення не їхати закордон. Якщо тут, в роботі, є можливість забутися, то  там я б вже давно лежала в психлікарні. 

Між цими чудовими людьми я навчилась всього. Я можу навіть зашивати легкі рани. З першого разу можу поставити катетер, знаю як спиняти кровотечі і що робити, якщо пацієнт на межі. Я кожного дня дякую Максу, що дав мені чарівного копняка, щоб я шукала себе саме в цьому напрямку. 

Сьогодні дуже важка зміна. Привозять багато цивільного населення. Так страшно бачити, що ці нелюди зробили з ними... Що вони зробили з усіма нами.

Валюсь з ніг... Лишилось ще 10 хвилин і я завалюся на своє ліжко. 

Дзвонить телефон... Один з волонтерів, які евакуюють поранених сказав, що везуть важкого трьохсотого. І ми найближче. Зараз дізнаюся чи встигає сестричка, що мене має міняти.

• Привіт, Людок...
• Привіт, Нуся.
• Люд, ти коли будеш
• Хвилин 15, я трохи затрималась.
• Я сьогодні дуже змучена, через 10 хвилин буде важкий трьохсотий. В мене ноги вже набрякли. Поспіши будь ласка.
• Добре. Зустрінь, а я вже решта. Дякую тобі, що терпиш мої запізнення. Цьом.
• Цьом...