Знайомство зі мною

Ну що ж... Якщо ти читаєш ці рядки, то я хочу розповісти трохи про себе.

Погнали...

Мабуть мої батьки мене не шкодували, тому назвали Ганна. Ти спитаєш чому? Тому, що в школі мене всі кликали поза очі Ганька. Ближче до 11 класу, я придумала собі нове ім'я, яке витягнула зі свого. І так з Ганусі я перетворилась на Нусю. Мені здавалося, що це було достатньо ніжно і незвично. Воно досить швидко пристало до мене. І коли я поступила в інститут, на менеджмент, всі дивувались, що в Нусі повне ім'я Ганя. Якось так...

Розкажу тобі яка я з себе. 

Я середньостатистична, нічим не примітна в натовпі особа. Середнього росту, середньої тілобудови, з русим волоссям середньої довжини. В мене карі очі. Я маю подовгасте обличчя з високим чолом, тонкий ніс і тонкі губи. Єдине, що мені подобається в мені - мої очі. Вони дійсно гарні, великі з довгими віями. Особливих претензій до себе не маю, іноді комплексую, бо вважаю, що маю великі сідниці, хоча хлопцям здається, подобається.

Моє життя можна назвати середньостатистичним життям українця. Родилась, росла: садок, школа, інститут. Тепер звичайна робота. По професії не пішла. Працюю продавцем. 

Два слова про мої захоплення: їх немає... Я досі (мені 25) не знаю що мені подобається і ким я хочу стати коли виросту. Іноді пробиває на читання. Можу робити будь яку роботу. Як то кажуть і швець, і жнець, і в дуду грець. Батькам велика подяка, що навчили мене абсолютно всього, навіть трохи більше. 

Взагалі моє дитинство було щасливим. Ми жили в приватному будинку, де на подвір'ї весь час було двоє дітей і кучу їх друзів, кіт, собака, кури, свиня. Двір потопав в зелені нашого саду. З весни до морозів в нас були смачні фрукти, а восени ми збирали урожай з власного городу. Ми з сестрою завжди були активно залучені в життя дому. Не перероблялись, але і не шлангували. 

Взагалі-то, в моєму віці встигають народити двоє дітей і розлучитися. А я досі стараюся не наступати в магазині на сірі плитки, щоб не провалитися в лаву. Так, це дивно, але я  грала в таку гру зі своєю молодшою сестрою. Вона вже заміжня і виховує доньку. А я виховую веселих тараканів в своїй голові.

В мене є своя однокімнатна квартира. Вона мені дісталась від бабусі. Можна сказати, що це мій невеликий всесвіт. 

Недавно я закінчила тут ремонт. Тепер моя квартира виглядає так: заходиш - невеличкий коридорчик, з якого відразу в ванну, або в вітаню. Прямо кухня з виходом на балкон. Будинок старий, польський. В ньому високі стелі, більше трьох метрів. Тому, простір невимовно чудесний. Я нарешті зробила всі кімнати світлого кольору. Меблі підібрала кольору зістареного дуба. Все досить просто, але для мене суперприємно і суперкомфортно.

Ось так я живу...

Звичайним таким середньостатистичним собі життям. 

Цей рік якийсь особливий. Помітила, що всі знайомі почали акцентувати, що я досі незаміжня і без хлопця. Всі почали знайомити мене зі своїми друзями. Кличуть на вечірки і в гості. Мене вже перестало дивувати, що там є хтось з чоловіків мого віку, або плюс/мінус 3-5 років

Дуже часто це розлучені, помотані життям ідіоти. Я починаю ненавидіти такі сватівства. Починаю уникати таких любих друзів. Все частіше залишаюсь сама. Хочу назад в дитинство. Там так було просто. 

Не те, щоб в мене не було хлопців. Були. І не один. Але життя показало, що вони а) ідіоти, б) дибіли, в) безхребетні мамині синочки. А я так не хочу.

Сама не знаю чого мені хотілося. Ну добре... Знаю.

Дивіться, мені хочеться щоб був нормальний. По характеру - добрий і чуйний. А ще, щоб мене розумів. Все ніби. Думаю, що інше можна досягнути методом говоріння ротом і компромісу. Ну невже я багато хочу? Ні. Ну, принаймні мені так здається) 

Я прочитала багато книг, як пошвидше притягнути в своє життя велике кохання і крім великого геморою я поки що нічого не притягнула. Останній бойфренд позичив в мене дві тисячі і успішно злиняв. Отак якось...

На даний момент, мене тішить прихід весни. Біля вікна моєї спальні росте велика вишня. Весною вона щоранку вривається через вікно до мене в кімнату своїм квітучим гіллям. Солодкі аромати манять мене, неначе бджолу. Я стелю собі свій картатий плед, і закидаючи ноги на підвіконня читаю при відкритому вікні. Дарма, що другий поверх. Мені не страшно там сидіти, хоча коли вітер, трошки страшнувато. 

Сьогодні я відчинила вікно і вітер увірвався в мою оселю разом з сотнями ніжних біло-рожевих пелюсток. Я всілась. Взяла в руки якусь сиромудру книгу. Почала читати... Погляд ковзнув за вікно... Не йде сьогодні читання. І не треба. Мій мозок не сприймає настройки на візуалізації бажань. Бажання одне-втекти від цієї суєти. Подалі в ліс. Добре, що вихідний. 

Допивши кавуню, я з впевненістю переступила поріг і рушила в пошуках пригод. 

Я хотіла в ліс. 

Я пішла в ліс. 

Пішим ходом туди було хвилин 30. Я живу в невеликому давньому місті в західній Україні. Тут від центру мого міста до будь-якої крайньої точки 30 хвилин максимум. 

Місто розташоване на пагорбах. Центр, де моя квартира - внизу, неначе в чаші. Кругом мого міста розташовані ліси.  Я пішла на захід. Гора, на якій розташований ліс називається Сторожівка. Колись, за прадавніх часів тут розташовувалась сторожа міста. Отже, як ви здогадалися, звідси видно все-все місто. 

На найвищій точці цієї гори стоїть невеличка хатина. В ній ще 5 років тому жило старесеньке подружжя. 

Вони для мене еталон. Я б хотіла так, як вони. 

Їм обом було поза 90. Але... Коли вони дивились один на одного їхні очі променились коханням. Колись я прийшла сюди, познайомилась з ними, розговорилась, і вони розповіли мені свою історію.

В радянський час, коли йому було 17, він йшов по вулиці додому. Неподалік чекісти спіймали партизана і вели його побитого, щоб він показав, хто сприяв. Коли вони всі порівнялись партизан вказав на цього хлопця і сказав, що він носив для них їжу. Чекісти тут же схопили його. 

Як не кричав і не оправдовувався хлопчина, справа була марною. Його допитували понад 7 годин. Стовкли так, що плечі перетворились в криваве місиво. Обличчя розпухло і посиніло. Надії не було.