Життя

Тиша. Сонце ледь заглядає у товсто намерзлі шибки. Сестри скупчилися біля столика, стиха перешіптуються і вибухають голосним сміхом. На кухні торохкотять тарілками, пахне помиями, свіжим хлібом, розпеченим залізом розпашілої плити. Там, мабуть, тепло. А по коридору гуляє вітровій протягу, холодячи білі постаті біля столу.

        Так не хочеться вставати, вилазити з теплого гніздечка кудлатої зеленої ковдри, та шлунок вимагає. Їсти – аж шкура болить… Тільки моторошно згадувати слизьку кашу на великій неоковирній тарілці, що була на сніданок. Лежу. Не зважуюся ніяк устати, щоб виловити з теплої водички юшки шматочки синюватої картоплі.

         А сестри сміються… Раптом – тиша:

- Бабуля!

         Ані чичирк. Навіть на кухні стихло. Чую, як важко дихає сусіда біля дверей, марно видивляючись на стелі собі поради. Ось знову:

- Бабуля!.. Бабуля… Фельдман!..

         Бачу крізь шпару відчинених дверей блискучі молоді очі, білі постаті, усміхнені уста… Знову сміються з тої нещасної…

         На мить усе завмерло… Та ось, десь далеченько таки, щось завовтузилось, зашкребло по стіні, зачовгало по підлозі.

- Що? Що там таке?

- Обід, бабуля! Ідіть меню затверджувати!

          І знову регіт. З кого, з чого вони сміються?! Нещасні, невгамовні… Чи ж самі мають більше від тієї «бабулі»? Он які синці попід очима, які бліді щічки з яскраво-червоними пуп'янками нафарбованих уст.

          Суне… Важко гупа об підлогу палиця, скебуть об стіну нігті на руці, човгають зашкарублі капці. Човгання стихло…

- А що на обід, мамзелі?

           Дівчата аж задихаються од сміху стримуючись. Навіть відповісти не можуть. І знову шкряботіння і човгання, а за ним лізе і нестерпний сморід. Ніздрі мої ще не вхопили його, однак мозок його пам'ятає, нанизує одне враження на інше і тому запах немитого тіла і сечі раніше хазяйки досягає кухні і моїх ніздрів.

- Треба вставати, - тихо говорю я вголос і сідаю на постелі.

           Мій сусіда робить теж саме і важко зітхає. До нього також ніхто не ходить, тому ми з ним солідарні у поїданні тих помийок, що готують у лікарняній їдальні. От аби вони ще й виліковували!

            Беру з підвіконня ложку і надбитий череп'яний кухлик, що дала мені якась милосердна сестричка. У кухлику – єдина на добу таблетка. Вмить проковтнув її – от і все лікування та ті помиї, що чекають мене в тарілці.

            Смердюча «бабуля» вже за столом. Біля неї – нікого. Мабуть, і таких невибагливих, як ми з сусідою, ніщо, навіть голод, не примусить сісти поряд. І без того весь обід будемо вислуховувати спогади про гарне минуле та смачні наїдки, а тим часом мій суп захолоне, каша змерзнеться у слизотний кавалок, що я й не навернуся до них. А їсти ж хочеться!

- Танічка! – і голос у неї неприємний: різючий і гучний. – Ти б узяла шматочок сала, цибулинку, порізала б дрібненько, підсмажила і до каші. A то що це за каша!?

            Помалу присьорбуючи на диво гаряченьку юшку, я з-під лоба теж  поглянув на кашу. «Дійсно, що це за каша!? – снувало в голові. – От аби трошки сала!.. О, Господи! – мало не плюнув з пересердя. – Це сало буде скоро привиджуватися на кожному кроці!» Я ще нижче нахилився над тарілкою і шарпонув ложкою по дну – Боже! Яка добра сила надбала сюди стільки добра: серед жовтуватої маси розвареного гороху лежало аж п'ять великих шматків картоплі, було трохи цибулі і навіть моркви. Тамуючи подих, я швидко носив ложку до рота, підчищаючи цей скарб. Вже не слухав ні надоїдливого скрипотіння «бабулі», ні тяжких зітхань сусіди, який над силу посилав до свого збореного виразками шлунка юшку.

             По всьому тілу розливається приємна теплота… Як добре, коли поїси!.. Шлунок помалу працює. Голову залишає невідступна думка про те, що б попоїсти, і вона починає філософствувати.

              «І на що та людина живе? – думав я, дивлячись на стару Фельдман. – Уже і подобу людську втратила – а живе?» Згадавши про людську подобу, критично подивився і на себе: довгі сухі ноги простяглися аж по той бік столу, руки, складені на грудях були жилавими,  синюватими і дуже нагадували лапи старого замерзлого півня. Огляд кінцівок мене не задовольнив, і я звернув очі на тулуб, примощений на хисткому стільці. Впалі груди, майже присохлий живіт – все більше нагадувало кістяк у піжамі, аніж того стрункого чолов'ягу, яким я був зовсім недавно: років п'ять – шість тому. «І чого це я так швидко постарів?..»

               Сонечко після довгих зусиль пропекло нарешті дірочку в морозяних узорах і тепер світило мені прямо в очі. Мимоволі прикрив повіки… І попливли спогади… мов кінострічка крутилися перед очима картини минулого життя… Тоді зовсім не думалося про те, навіщо живе людина на світі білому.

               Крізь завісу спогадів і задуми просочувався скрипливий голос «бабулі», яка теж згадувала про молодість, жалкуючи про минуле. Потроху прислухаєшся до тихого того жалкування, посміхаєшся, сповнюєшся безкінечною незборимою печаллю, яку нічим не переможеш , не вгамуєш і…  починаєш співчувати. Раптом і голос у «бабулі» став не таким уже й буркотливим і неприємним, навіть сморід на якусь мить кудись щез чи, може, забувся.

- Молодою я гарна була. Висока, струнка. Солодка – так говорили мені тоді. Груди високі пругкі: як ішла , то всі оглядалися, бо не любила я отого спеціального приладдя, що його жінки на груди надівають. Зараз теж не ношу, хоч і груди вже зовсім не такі, як колись – з жалем додала, доторкнувшись до того місця, де колись були ті спокусливі груди. Я потихеньку з-під повік поглянув на обличчя слухачів, звернені до «бабулі», - посмішок не було. – Я на матір була схожа трохи… А ще на одного відомого художника, що якось навесні приїхав до нашого глухого містечка, схованого серед степів.    Мама ніколи не була щасливою у шлюбі, бо вийшла заміж за нелюба, аби досадити коханому, з яким посварилася. Молода була і нерозважлива, а зробленого, як виявилось, не виправиш, так принаймні думала вона тоді. Чоловіка ж не тільки не любила, а й з роками втратила навіть повагу до нього. Бідолаха кохав же її без тями, та його почуття не вистачило на двох.   Вона навіть дітей йому не народила: вагітніла декілька разів, проте дітки чомусь щоразу народжувалися мертвими. Зрештою він до неї збайдужів, а вона перестала помічати його – в одному домі жили двоє чужих людей, які іноді днями не говорили між собою зовсім.  Коли мама зустріла того художника, вона ніби відтала, мов та земля навесні. Говорили про великий талант і важку долю, яка занесла його зі столиці до нас у містечко. Мама не знала про те: де їй – простій робітниці знати про життя столичної знаменитості. Якось, зустрівши матір на вулиці, він був вражений її печальною красою і запропонував написати портрет. Розгублена, вона погодилася, не подумавши, що з цього може бути… Не знаю, чи було написано той портрет – я ніколи не бачила його. Та врешті народилася я. Малесенька, слабенька, бо і мати вже не була молодою, та й ховалася вона з животом своїм, поки не прийшов час народжувати. Лікарі навіть і не думали, що виживу. Та ось вижила… і прожила… ох… і прожила ж… тільки доживати так не думалось…    Після мого народження мамин чоловік, не витримавши пересудів і зовсім збайдужівши до мами, пішов від нас. І ми залишилися самі… Самі самісінькі на світі… Без допомоги, без поради… Як ми жили? Що їли? У що одягалися? Ніхто не питав – нікому було питати… Як вона крутилася і де працювала – того не знаю, проте голодною і холодною ніколи не була. Я ж росла як з води. Мама рідко говорила зі мною. Бували дні, коли вона мовчала зовсім. Тоді і я ходила притихла і так само мовчазна. Діти на вулиці навіть прізвисько дали мені – «Риба», тобто «німа». А я настільки звикла мовчати, що іноді примушувала себе, щоб заговорити. З дитинства це найяскравіший спогад…