У гостях

До кінця дня вони летіли до найбільшого пагорбу.

– Не дуже зручно бути маленьким, – зітхав Кет.

– Радій, що ми взагалі можемо летіти на кабанцях, – говорила йому Ілона. – А то пішки біло б набагато довше.

– І справді, – мовила Лада. – але вам не здається, що й кабанцям час перепочити?

Вирішено було зупинитися й переночувати. А зранку, навіть не снідавши, вони знову вирушили в дорогу.

– Маю надію, що мама вже там, – мовила Ілона. – Інакше я навіть не знаю, де її шукати…

– Не хвилюйся, – заспокоював її Герман. – Думаю, вона вже дісталася туди.

– А якщо ні, то що робитимемо?

– Навіть не думай про таке.

Лада була рада нарешті зустріти Ілону й Германа. Звісно, вона й Кет були здивовані, що Мері не з ними, але раділи хоча б тому, що цих зустріли. По дорозі кожен розповів про свої пригоди, які трапилися після того, як вони роз’єдналися. Герман та Ілона були вкрай здивовані, що їм вдалося проїхатися на рибі з лапами, а Лада й Кет дивувалися кабанцям. Врешті, вони вирішили далі летіти на Мазунчикові й Сонькові, адже так набагато швидше, аніж пішки. Лада сіла до Ілони, а Кет до Германа.

Нарешті, діти дісталися великого пагорбу. Лада розглядала по дорозі схожі пагорби – вони були створені сплетінням гілок, що виростали з дерев, а на них щільно росли листочки. В пагорбах жили Птахи. Найбільший здавався Ладі таким великим, немов палац. Хоча, якби дівчинка була справжнього розміру, то навряд чи помістилася б туди.

Діти злізли з кабанців, відпустивши їх гуляти.

– То що? – запитав Кет, помітивши, що всі зупинилися, зачаровано розглядаючи пагорб. – Ходімо всередину?

– Так, – кивнула Ілона й першою пішла до входу.

Вхід до пагорбу був у вигляді арки. Друзі обережно увійшли.

Всередині пагорб виглядав дуже просторо. Він також був у вигляді півкулі, як і інші. Ще два проходи, справа й зліва, вели в інші кімнати. Спершу Лада нікого тут не побачила, але раптово пролунав жіночий голос:

– Любий, глянь, там хтось до нас прийшов!

Голос лунав з лівої кімнати. Натомість з правої почувся дивний шум, після чого звідти вийшов розкішний Птах. Так, він був схожим на інших, яких Лада бачила в Долині, але цей був більшим, мав довший хвіст і крила. Здається, Птах був вкрай здивованим, коли побачив дітей.

– А ви ще хто? – від подиву вилетіло в Птаха.

Лада навіть і не знала, як відповісти на таке питання.

– Мамо рідна, – Птах шоковано зітхнув й плюхнувся на крісло, що стояло поруч. – Мені аж страшно розпитувати, як ви тут опинилися, яким духом вас принесло в Долину й навіщо ми взагалі вам здалися.

Діти так і стояли, обдумуючи, що говорити.

– Ви мою маму не бачили? – запитала раптом Ілона.

– Ні, я до вас людей тут не зустрічав, – похитав головою Птах. – Що ж, сідайте. Люба, ходи сюди.

Діти боязко присіли на диван, а з кімнати вийшла Птаха.

– О, Боже! – вигукнула вона, побачивши дітей. – Яким чином ви тут?

– Ми взагалі… – хотів щось сказати Кет, але його миттєво перебила Птаха:

– Ні, ні, нічого розповідати не треба. Ми зараз самі все дізнаємося. Хвилинку почекайте нас.

І вона разом з Птахом пішли в кімнату, що була справа. Друзі лише здивовано переглянулися, так нічого й не зрозумівши.

Згодом Птахи вийшли з кімнати й сіли в крісла, здивовано поглядаючи на дітей.

– Ну й пригоди вас застали, – мовила Птаха. – Що ж, мене звуть Атна. А він – мій чоловік Інокентій.

– Приємно познайомитися, – ввічливо кивнула Лада. – А мене звати…

– Лада, – Атна усміхнулася. – Ми знаємо ваші імена, можете не представлятися.

– Взагалі, тепер ми знаємо про вас майже все, – додав Інокентій. – Це все за допомогою магії.

– Ясно, – мовив Кет. – Але що ви мали на увазі, кажучи «майже все»?

– Ми знаємо лише те, що ви пережили в загальному, – пояснила Атна. – Тобто, все, що з вами трапилося. Але не знаємо деталей, а тим паче думок чи життєвої позиції. Знаємо характер, але не знаємо ваших цілей. Тому ми просимо вас розповісти, з якою метою ви вирушили до нас, в Долину.

– Я розповім, – взяла слово Ілона.

– Добре, – Інокентій з цікавістю глянув на дівчинку. – Ти ж дочка минулої королеви Мері, так?

– Так. Думаю, ви знаєте, що зараз діється на Землі. Відтоді як королевою стала Кетті, люди не знають поганих емоцій. Мою матір не влаштовує така позиція, тому вона намагалася відмовити свою доньку від такого правління. Але Кетті вперлася й відправила нашу сім’ю сюди. Ми жили тут чотирнадцять років, не маючи шансів потрапити додому. І всі люди, що не дослухалися до правил Кетті, вмить потрапляли сюди. Мері вважає, що це неправильно, і хоче зупинити теперішню королеву. Для цього мені та їй потрібно потрапити на Землю. Але ми цього зробити не можемо…