У пошуках Птахів

Мері довго йшла в Темному Лісі. Врешті, їй довелося тут ще раз заночувати. А зранку вона нарешті побачила сонце й чисте блакитне небо.

Поряд шуміла вода. Так, це було те саме місце. Мері впізнала його, як тільки на очі їй натрапив водоспад, річка, печера… В повітрі стояв вогкий запах, довкола вже буяла зелень.

– Тут так нічого й не змінилося, – зітхнула Мері, підходячи до річечки. – Яким було це місце чотирнадцять років тому, таким і залишилося…

Довкола було багацько каменів та брил. Шумів водоспад, прозора водичка текла вниз невеличкою річечкою. Мері знала, що з часом ця річка переросте в Сиву Ріку, що протікає біля їхнього селища. Вода була такою прозорою, що підійшовши ближче, можна було побачити кам’янисте дно. Деякі камені виринали з води. По них Мері й перебралася на інший бік.

Тут камені утворювати печеру. Вона вся вже давно поросла зеленим мохом та в’юнкими ліанами, що плавно спадали додолу. Мері увійшла до печери. Тут на кам’яній землі ще були залишки попелу й чорні сліди від вугілля, неначе колись тут розпалювали багаття.

– Боже, цьому попелу аж чотирнадцять років! – прошепотіла Мері. – Як швидко роки летять… А здається, що ось нещодавно я сиділа тут, з малою Ілоною на руках…

Їй пригадалися давні роки, коли вона тільки прибула на цю планету. Мері, Річард та малесенька Ілона, яких просто вигнала із Землі нова вередлива королева. Вони опинилися неподалік від цього місця, посеред дикої природи з суворими правилами. Не було тоді ще тут людської ноги, новоприбулим довелося самим виживати тут. Довкола було багато невідомих рослин, тож чим харчуватися – вони не знали. Випробовувати рослини залишалося тільки на собі…

Так довелося прожити досить тривалий час. Мері з Річардом та Ілоною жили в печері біля водоспаду, з річки мали питну воду, ходили в ліс, що був поруч, де збирали гриби, деякі ягоди та дивні плоди. Довго на Землі люди приймали Тиранію Кетті й навіть не знали про зникнення королівської сім’ї. Та на щастя, з’явилися ті, хто не витримав такого правління.

Мері присіла на кам’яну підлогу, згадуючи старі часи. Тоді одного разу, прокинувшись рано-вранці, вона побачила блакитно-жовтого дивовижного птаха, що пив воду з річки. Птах налякано глянув на Мері й полетів бог-зна куди… І відтоді жінку не полишає думка, як віднайти тих Священних Птахів.

Вона знала одне – шукати треба звідси. Але куди йти..? Птах, очевидно, живе десь не тут, але вірогідно, що дуже близько.

– Подумаймо логічно, – мовила Мері сама собі. – Якщо йти направо, то я вийду до нашого селища. Саме тією дорогою ми й ішли першого разу. Якщо йти назад, то я знаю, що там скелі. Одного разу ми намагалися піти в ту сторону, проте в горах дуже важко виживати. Якщо я піду наліво, то куди я дійду – не знаю. Отже, саме туди й вирушу. Але спершу відпочину.

Мері втомлено зітхнула й лягла під стіною печери. Якраз, коли вона почала дрімати, на вулиці пустився невеличкий дощик, що остаточно схилив Мері на сон. А коли вона вже прокинулася, то сонце навіть почало сідати.

– Оце я заснула, – Мері здивовано потерла очі. – Пів дня проспала. Схоже, тепер вночі стулити очей не зможу.

В шлунку вимогливо щось забурчало.

– Класно, – в голосі відчулися нотки сарказму, – я ще й обід пропустила.

Довелося щось поїсти, після чого Мері вирушила в ліву сторону, в бік водоспаду. Довелося обережно піднятися вверх по кам’яних брилах, переступивши на інший берег, але далі була рівна поверхня.

Мері оглянулася довкола. Перед нею текла невеличка річечка, що далі повертала наліво. А ще лівіше виднілися сизі гори… Справа, внизу, видно було Темний Ліс. Також було видно лісисту місцевість вдалечині, біля річки.

– Туди й вирушу, – мовила Мері. – Річка, гори, ліс… Яка тут дивовижно гарна природа!

***

На рибі Лада й Кет швидко вибралися з лісу – ще й сонце не сіло.

– Ти тільки поглянь! – захоплено вигукнула Лада. – Який гарний захід сонця!

Небо вкрилося гаряче-жовтими тонами. Оранжеві, червоні барви вкрили все довкола. Попереду відкрився красивий краєвид: широка спокійна річка, за нею ліс, а потім, в сизому тумані, ледь виднілася висока гора… Ще більше гір простягалися за нею, але в такій далечині їх ледь можна було помітити. Сонце сідало за гору, своїми яскравими вечірніми променями воно вітало Ладу й Кета, які щойно вийшли з Темного Лісу.

– Так, тут дуже красиво, – згодом мовив Кет й зупинив рибу.

Друзі злізли з дивовижної тварини, що вивела їх з лісу.

– Дякую тобі, рибко, – мовив Кет й відпустив лускату.

Риба з лапами побігла собі назад в Темний Ліс, а Лада й Кет знайшли собі гарну місцинку й зробили привал.

– Вже треба було б шукати якісь гриби, – мовила Лада. – Ілона показувала мені, які їстівні, то я тоді піду пошукаю.

– Добре, – погодився Кет. – В нас якраз продукти кінчаються. Я розведу багаття й огляну місцевість – раптом щось смачненьке тут росте?