Зустріч

Лада сіла туди, куди вказав чоловік, не мовивши ні слова. Їй було абсолютно байдуже, що зараз відбудеться. Як тільки дівчинка сіла в машину, її одразу похилило на сон. Прокинулась вона лише тоді, коли машина зупинилася перед палацом королеви – «Чарівною Долиною». Ладу випустили з машини й повели прямісінько до входу.

Палац був величезним. Скільки в ньому біло частин – сказати важко, Лада навіть не встигла до кінця його розгледіти. Палац був яскраво-жовтого кольору з фіолетовими елементами. Безліч вікон, балконів, в центрі висока вежа, вхід – фіолетові різьблені двері, коло них з десяток жовто-фіолетових колон. Також коло входу стояли два кам’яних Священних Птахів – один жовтий, другий фіолетовий. Про цих Птахів Лада чула на уроках історії – існує багато легенд про них.

Дівчинку повели коридорами палацу. Спочатку вона хотіла запам'ятати, як вони йшли, але згодом збилася з ліку поворотів. І як тільки можна тут жити? Хоча, може тут ніхто і не живе...

Згодом, чоловіки почали вести Ладу вниз сходами.

«Куди це ми? – подумки запитала себе Лада. – Невже мене ведуть під землю? У підвал?»

Так, незабаром чоловіки привели Ладу до великих дубових дверей, на яких було безліч замків. На вигляд, вони були міцними... Один з чоловіків дістав з кишені в'язку ключів і почав відчиняти замки. Лада помітила, що відчиняв він не всі, деякі були фальшивими. Що ж, надійно...

– Заходь, – один із чоловіків грубо впхнув Ладу в прохід. – Чекай своєї черги і не виходь звідси.

«Ага, – подумала Лада, насупившись, – так я звідси й вийду».

Двері за Ладою зачинилися, і дівчинка роззирнулася довкола. Вона опинилася у великій кам’яній залі з голими коричневими стінами й дерев'яними лавками по периметру. Тут було холодно й пусто. Коли Лада голосно зітхнула, то по залі покотилося відлуння.

Лада відчула порух в лівому боці, десь в дальньому куті зали. Там, на дерев'яній лавці хтось сидів. Зала освітлювалася тільки при вході, тож Лада побачила тільки темну сидячу постать. «Хтось» спочатку здригнувся, глянув на дівчинку, а потім знову понурився, схиливши тіло на стіну.

Лада несміливо рушила в ту сторону, напруживши в півтемряві зір. Здається, то був хлопчик, такого ж віку, як і Лада, а точніше...

Не може бути! Це був він! Лада точно упізнає його з тисячі інших..!

– Кет?! – голос Лади пролунав і здивовано, і обурено одночасно. – Ти що тут робиш?!

Хлопець підвів голову. Його обличчя набуло спочатку здивованого, потім насупленого, а тоді нормального вигляду.

– Це я б у тебе спитав скоріше, – Кет посміхнувся. – Дивно, що я зустрічаю ледь не найбільш оптимістичну дівчинку світу в підземеллі самої королеви Кетті!

– Ну, це завдяки тобі, – буркнула Лада й сіла на лаву поряд з хлопцем, поклавши поряд свій шкільний ранець.

– Тоді вибач, – Кет похнюпився. – Я випадково, не хотілося б тебе у все це втягувати…

– Ні, не вибачайся, – перебила хлопця Лада. – Це я б мала вибачитися. Ти був правий – тоді я тебе не розуміла.

На обличчі Кета застигло здивування.

– І ще, – додала Лада, – дякую. Дякую, що допоміг зрозуміти мені правду цього світу.

– Та не треба… – зам’явся Кет.

– Ні, треба, – Лада посерйознішала. – Ти уявляєш, що було б, якби ти не розповів мені нічого?! Так, може ти й не уявляєш, але я уявляю. І від цього мені стає моторошно! Страшно, бридко на душі! Що до цього я жила спокійним оптимістичним життям, що до цього я навіть не знала відчуття негативних емоцій! Не знала, суму, гніву, навіть жалю!

Лада, не розуміючи цього, перейшла на крик. Коли дівчинка замовкла, її голос все ще відбивався луною від кам’яних стін. Кет від здивування сів на лавку.

– Бачу, – хлопчик ошелешено усміхнувся, – тепер ти трохи зловживаєш цими емоціями.

– Пробач, – Лада похнюпилася й сіла поряд з Кетом. – Мені ще досі важко усвідомити, що зі мною відбулося.

– Уявляю. Я в п’ять років щось подібне пережив. Щоб мене не забрали, мама давала мені заспокійливе, в наслідок чого мої емоції не виходили назовні.

– Зрозуміло.

– До речі, в школі я спостерігав за тобою.

– Тобто?!

– Ну, і весь час дивувався, як ти можеш бути такою оптимістичною. А тепер розумію, яка ти.

– Ну… Але ж всі діти поводяться оптимістично! Тобто ті, що в нашому класі.

– Так, але не всі щиро усміхаються. Наприклад, я. На моєму обличчі завжди була посмішка, я не виявляв негативних емоцій. Проте, ти ж знаєш, що я не оптиміст.

– Ну, так…

– А тепер ти. Твоя відмінність в тому, що твій оптимізм був щирим. Щирою емоцією. Ти не могла прости мислити негативно. Тому я завжди вважав, що ти та людина, яка ніколи не зможе мене зрозуміти.