Тиранія Оптимізмом

Дивний однокласник і мале кошеня Сіріус

Коли йдеш в порожньому коридорі школи, то твої кроки здаються тобі занадто гучними... Ти намагаєшся обережно й тихо ступати, але туфлі при контакті з підлогою видають неймовірно дзвінкий звук. Тобі вже й здається, що весь світ чує, як ти йдеш...

Можливо, саме це і мала б відчувати Лада, коли йшла з бібліотеки до гардеробу школи, проте вона зовсім не замислювалась над цим. Або, може, їй подобалось слухати, як каблучки туфель вистукують по підлозі.

Пустий коридор на другому поверсі школи освітлювався післяобіднім березневим промінням сонця, яке потрапляло скрізь панорамні вікна. Всі вже давним-давно порозходилися, школа була порожньою. Лада, певне, вже останньою виходила зі школи.

Лада одразу після уроків ніколи не йшла додому. Вона прямувала до бібліотеки, де робила все домашнє завдання, а лише тоді, коли вже вся школа опустіла, збиралася додому.

В гардеробі залишилась лише одна куртка – Ладина. І тільки її взуття самотньо стояло на своєму місці. Лада швиденько перевзулася, одягла куртку, шапку, глянувши в дзеркало, підправила своє темне хвилясте волосся й вискочила на вулицю. Раннє весняне сонце одразу висвітило веснянкувате обличчя дівчинки. Лада усміхнулася сама собі – яка гарна погода!

Де-не-де по вулиці розкидані були залишки снігу, проте сонце вже світило яскраво. Раніше, коли Лада поверталася зі школи додому, могло вже й сутеніти, а взимку взагалі темно було. Отже, день вже був довгим. Весна!

В кишені забринів телефон. Лада взяла трубку.

– Алло! – в трубці почувся голос Евеліни – Ладиної подруги. – Привіт, Ладо.

– Привіт, Елю.

– Ладо, в мене не записане домашнє завдання з біології. Ти можеш сказати, що нам задавали?

– Вибач, зараз не можу. Я тільки-но вийшла зі школи.

– А, зрозуміло. Ну, тоді відпишешся мені, коли повернешся додому.

– Добре. Бувай!

– Бувай!

Ось, завернувши за ріг одного із зустрічних будинків, Лада опинилася на провулку, яким можна було дійти прямо до свого будинку. Тут завжди було тихо, спокійно... І майже ніхто тут не ходив.

Лада йшла нешвидкими кроками, аж раптом, неподалік гаражів, вона побачила порух. Дівчинка глянула в ту сторону. Хтось сидів навприсядки, нахилившись до землі. Видно, якийсь світловолосий хлопчина, якраз того ж віку, як і Лада. Здається, хтось знайомий...

Дівчинка підійшла трохи ближче. Так, цей хлопець був з Ладиної школи і, здається, навчався в її класі.

– Привіт, – мовила до нього Лада. – А що ти тут робиш?

Хлопчина підстрибнув на ноги від несподіванки і миттєво щось заховав за спину, при цьому намагаючись заслонити щось ногами. Лада зацікавлено намагалася розгледіти, що ж так старанно намагається прикрити однокласник.

– Що там? – поцікавилась Лада.

– Н-нічого, – хлопчик невинно усміхнувся.

Несподівано це «нічого» жалібно і тихо нявкнуло. З-за ніг однокласника виглянула миленька мордочка сірого кошеняти.

– Ой, яке гарненьке! – захоплено вигукнула дівчинка. – Це твоє?

– Якби ж то, – зітхнув однокласник. – Мені, на жаль, не дозволяють заводити домашнього улюбленця.

– А що це в тебе в руках?

– Це?

Хлопець простягнув руку з пакетом. Там лежала пачка з котячим кормом, консерви.

– Ну, як сказати... – протягнув однокласник. – Я цього бездомного котика трішки теє... Підгодовую.

– Так він не має свого дому? – здивувалась Лада.

– Так...

– І ти його годуєш?