Розділ 13

Розділ 13. Дарина

Позаяк квітка потребує води, так людина потребує любові, підтримки та тепла.

 Дарина лежала на старенькому розкладному дивані з широко розплющеними очима й роздивлялася стелю. Місцями вона була трішки тьмяною та потрісканою, а де-не-де було видно старі шари фарби. Їхня квартира давненько потребувала хорошого ремонту, та звідки взяти ті кляті гроші?

 Гроші... Та хай шлях їх трафить! Ці прокляті папірці стали такими важливими, що вже вирішували жити їй чи ні. І не тільки їй.

 Дарина сумно зітхнула й піднялася з ліжка. Вона підійшла до вікна й відхилила штори. За вікном знову хурделило. Великі сніжинки мовчазно кружляли над землю, а потужний прохолодний вітер розганяв їх в різні боки. Погода лютувала, повністю відображаючи її внутрішній стан. Було бридко!

 Останнім часом, все частіше у неї виникало дике та непоборне бажання зібрати валізу й поїхати світ за очі. Тільки б не бачити на що перетворилося їхнє життя! Особливо це побажання посилювалося з рідкими, але вкрай неприємними візитами брата. Його байдужість до ситуації просто вражала, й безперечно, засмучувала.

 Дарина вже не знала, чи вдасться її сім’ї вибратися з тієї боргової ями, в яку вони потрапили. Надії згасали з кожним новим днем. Занадто багато невідомих було в даному рівнянні. Та ще й бандити намалювалися. «От тільки їх нам бракувало!»

 Згадувати те, що сталося на автобусній зупинці, навіть не хотілося. Дарина досі відчувала біль в районі шиї від величезних та міцних пальців одного з амбалів. Якби вчасно не нагодився Данило, невідомо чим би закінчилася ця зустріч. «Данило...»

 Серце зрадницьки здригнулося, оповивши душу гірким смутком. Ну навіщо здався їй цей чоловік? Та в його обіймах було так затишно, тепло й легко. Настільки добре, що Дарина мимоволі замріялася, насолоджуючись приємним запахом дорогих парфумів. Здавалося, вона й досі відчуває його аромат на собі. «Дурепа!»

 Звук повідомлення, що надійшло на телефон, змусило дівчину підстрибнути на місці й відірватися від розглядання природи за вікном. Тихою ходою вона підійшла до тумби й взяла комунікатор в руки. Повідомлення було від невідомого абонента. «Невже бандити? Але ж як?»

 Дарина жбурнула шматок пластику на ліжко й закрила обличчя руками. Їй хотілося плакати. Проте вона швидко опанувала себе й, сівши на ліжко, все ж взяла до рук мобільник.

 — Що ж, глянемо... — в середині, десь глибоко-глибоко, прокидався страх.

 На великий подив дівчини повідомлення було не від бандитів. Проте не менш шокуючим. Їй написав П’єр. Дарина була приємно здивована, ба більше — вражена. Вона й подумати не могла, що зуміла хоч якось сподобатися такому манірному іменитому кухарю. «Але ж змогла?!»

Поки Дарина розмірковувала, що відповісти новому знайомому, він, вочевидь не витримавши очікування, подзвонив сам. Телефон гучно завібрував, заповнюючи тишу кімнати легкою мелодійною піснею.

Дівчина кілька секунд гіпнотизувала екран мобільного, не наважуючись відповісти. Та цікавість, як завжди, взяла верх, й вона відповіла:

— Алло... — несміливо відповіла Дарина, прикусивши нижню губу.

— Я вже й не сподівався почути твій голос, — П’єр був милим та зухвалим. Втім, це була його природня особливість характеру.

— Але ж почув, — зазначила вона.

— Й неймовірно щасливий з цього приводу, — белькотав чоловік, змушуючи Дарину посміхнутися. «Який же підлабузник, цей П’єр!»

— Та невже? — стала підначувати його вона. З’явився азарт та бажання пожартувати.

— Звичайно, Дарино. Невже ти не віриш словам титулованого кухаря? — Він навіть награно обурився, й дівчина почула приглушене зітхання по той бік зв’язку.

— Та вірю, вірю, — запевнила вона П’єра, — Чим завдячую вашій увазі?

— Хочу запросити тебе в одне дуже цікаве та креативне місце, — тон голосу чоловіка набув стальних ноток. — Не бажаєш прогулятися зі мною туди?

Дарина перестала посміхатися й серйозно задумалася. Побачення? З П’єром? Це було доволі неочікувано, й вона забарилася з відповіддю.

— Якщо ти проти, то я зрозумію. Та мені дуже хочеться сходити туди з тобою, — не став мовчати П’єр. — Не хвилюйся, це ні до чого не зобов'язує тебе, — на видиху, додав він.

— Добре, давай кудись сходимо.

Вона все ще не розуміла, для чого їй це, але погодилася. Хоча б відволічеться від проблем та настирливих думок про Скорича.

— Тоді, до завтра? Я зайду по тебе десь об одинадцятій.

— Так, звичайно. Тільки... стривай, а адресу ти знаєш? — схвильовано запитала вона.

— Так, знаю.

— Тоді до завтра. Бувай.

Дарина скинула виклик й задумливо посміхнулася сама собі. Навіщо їй це? Та дідько знає! Вона ж не заміж за нього зібралася. «Дивись, бо й так не далеко до РАЦСу. Бач, який настирливий цей кухар, не те, що Данило!»

Дарина зірвалася з ліжка й швидким кроком рушила до кухні. Треба було негайно зайняти руки та розум ділом, а не думати про дурниці. «Він тобі не пара! Зарубай собі на носі, недотепа!»