Розділ 7. Дарина
«Чоловіки не виправдовують наших сподівань, і лише десерти приносять справжнє негайне задоволення без подальшого розчарування». (Бернар Вербер)
«І що це зараз відбулося?» — Дарина дивилася на широку спину Скорича, котра з кожним кроком віддалялася від неї. І їй було надзвичайно прикро з цього приводу. «Чому? Та дідько його знає!»
Білосніжна сорочка ідеально сиділа на підтягнутому доглянутому тілі й чудово підкреслювала наявність натренованих м'язів та їхню рельєфність. А ще неймовірно пасувала до загального образу чоловіка, контрастуючи з його злегка засмаглою шкірою та оксамитовою лукавою посмішкою. Остання, неабияк хвилювала дівоче серце, змішуючи його несамовито підстрибувати підтюпцем, наче воно — учасник олімпійських змагань.
За весь час їх дивакуватої та зовсім неоднозначної розмови, вона встигла разів зо сто глянути на рівні, досконало відбілені зуби та звабливі, ідеально стиснуті в криву лінію, губи. «Про що ти думаєш, капустяна твоя голова!»
Дарина не втрималася й важко зітхнула, дозволяючи мозку та тілу маленьку слабкість. В її скронях досі нестримно шаленів пульс, вистукуючи азбукою Морзе ім'я того, хто одним поглядом зумів розхвилювати її. Й настільки, що вона ледь стрималася аби не втнути якусь дурницю. «Ти бачила його погляд, чула його слова. Самогубця, чи що?»
Дівчина понуро опустила голову й прикрила очі. Щось вона геть розклеїлася та піддалася дивним, невідомим їй раніше, та зовсім недоречним зараз, емоціям полонити її свідомість та душу. Й найголовніше «для чого»?
Її симпатія настільки ж ефемерна, як і існування єдинорогів. А це значить — їй тут не місце. Власне, як і для самої Дарини. Саме тому дівчина відкинула зайві думки й з ентузіазмом взялася до роботи. «Торт сам себе не приготує!»
Наступні кілька годин Дарина провела в цілковитій тиші. Вона зосереджено чаклувала над інгредієнтами, чітко слідуючи вказівкам кухаря П’єра. Так, вона все ж наважилася скористуватися його підказками та вразити господарів будинку. «Чи то господаря... Знову не про те думаєш, дівко!»
Дівчина сердито кинула лопатку в мийку й та з гуркотом повалила стовпці тарілок та піалок, що знаходилися там. На щастя, жодна з них не розбилася. А то, боронь Боже, його величність змусить її й за це платити. А якщо ще прибіжить напудрена білявка, то вона вже ніколи не відмиється від такої величезної кількості бруду та сорому. «І як він її терпить, поганку таку?»
Зоряна Марківна, хоча було б краще її назвати ЗОЯ(змія особливо ядовита), не сподобалася Дарині з першого погляду. Її манера поведінки просто вражала, викликаючи лише гнів та злість, а штучно створена краса на обличчі — ще й відразу та огиду. «І як з такою цілуватися? Здуріти можна!»
Дарині було важко зрозуміти цих багатіїв та їхню манію власно-придуманої величі, адже у своєму житті дівчина не могла похизуватися матеріальними благами. Навіть тоді, коли в її сім’ї панувала стабільність та достаток, дівчину не надто балували. Шалу, як то кажуть, не було. Гроші були, і їх, в основному, витрачали на одяг, їжу, комунальні послуги та на маленькі дрібнички. Такі як: похід в парк атракціонів чи прогулянка на святковому ярмарку.
Найбільшим та найдорожчим подарунком від батьків, який коли-небудь отримувала Дарина — був мобільний телефон. Його презентували їй як нагороду за успіхи в навчанні та гідне закінчення школи. Радості дівчини не було меж. До тих пір, коли вона не дізналася про те, який сюрприз готують батьки на день народження старшому брату.
Це був автомобіль. Не дорогий мерседес й не спортивна версія якогось там Феррарі, але доволі не поганий засіб пересування. Для дев'ятнадцятирічного хлопця, який у своєму житті ще жодного дня не пропрацював й нічого не вклав в покупку, отримати новеньке авто з салону — було вершиною мрій. Як же брат радів тоді, годинами проводячи час або в гаражі, або катаючись з друзями околицями міста.
Ненавидіти брата вона не могла за таке, але щиро йому заздрила. Любов батьків до Дмитра завжди була особливою й помітною, й завдавала їй чималого болю. Та дівчина не показувала цього, не бажаючи здаватися слабкою. Її крихітне серденько завше було відважним та відчайдушним воїном. А сила волі вражала та вабила.
Сигнал таймеру пролунав так гучно, що Дарина здригнулася й ледь не зронила тарілку, яку щойно збиралася вимити. Дівчина обережно поставила її в мийку й, витерши руки рушником, підбігла до духовки. Вона витягнула останній допечений корж й задоволено посміхаючись, поклала тацю на стіл. Фігурка була виконана ідеально й дійсно нагадувала силует дівчинки. Це мало стати такою собі «вишенькою» на святковому торті для маленької красуні.
***
Густа пориста маса з інгредієнтів, що повністю розчинилися, без грудочок, нагадувала ідеальну консистенцію шоколадно-вишневого крему. А пружність та еластичність виробу повністю задовольнили П'єра та його смакові рецептори.
— Смак та запах цього рожевого дива такий ніжним та освіжаючий, — пробелькотів кухар, облизуючи ложку, котра щойно була наповнена кремом.
Він навіть посміхнувся й задоволено заплющив очі, куштуючи результати старань Дарини.
— Дякую за комплімент, — щиро мовила вона, продовжуючи намазувати крем на коржі. Часу було обмаль, отже Дарина повинна була пришвидшитися аби закінчити вчасно. — Й за рецепт. Без нього я б так швидко не впоралася.
— Я лише підштовхнув тебе у правильному напрямку, решту ти сама додумала, — П’єр лукаво посміхнувся, крутячись навколо столу, як та дзиґа.
Щось в цьому чоловікову змішувало Дарину насторожитися, але не настільки аби вона переймалася через це.
— А чому саме сім’ю Скоричів ти обрав? — Їй не варто було розпитувати про таке, але дівоча цікавість взяла гору. Та й дізнатися більше про Данила їй все ж хотілося, — Якщо це не секрет, звичайно.
#10046 в Любовні романи
#2428 в Короткий любовний роман
#3903 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 28.02.2021