Звісно, я все розповіла, так незнайомій людині, яку до того ж бачу вперше. Не знаю чому, але мені хотілося йому довіряти...
Згодом він підвівся та подав мені руку
—Ходімо?
—Ходімо!
Ми довго йшли, і я вже готова була втратити терпіння, коли він зупинився, явно вагаючись. Вочевидь це було для нього особливе місце.
—Ти ж розумієш, що я нікого не приведу сюди?
—Звісно що розумію,—і ось ми пройшли ще 10 метрів і мені відкрилася прекрасна картина.
Це була річка, ми стояли на дерев'яному мосту, а навколо шуміли дерева, та виспівували чудесні трелі пташки. По дійсності—це прекрасне місце...
—Тут так прекрасно...
—Так, тут можна побути на самоті та відчути спокій...
—Спокій? На самоті?!—я здивовано глянула на нього.
—А що? Хіба ні?—не менш здивовано поглянув він на мене.
—Хіба ти не відчуваєш, як тут вирує життя? Життям тут просякнуто абсолютно все, річка, дерева, пташки, навіть міст, здається, трішки похитує, приємний вітерець...
—Ого...мені приємно, що ти розділяєш мої думки, адже саме тому я вибрав це місце.
—Але ж ти сказав...
—Я мав на увазі дещо інше...тут не має нікого, окрім нас, і не буде.
—Чому?
—Тому що...тому що всі на роботі в цей час.
—О, ясно...як тебе звати?
—Роман, а тебе?
—Ульяна...
Далі ми просто мовчали дивлячись на всю цю красу. Змушена зізнатись середовище такого роду мене заспокоїло і я тепер просто насолоджувалася тишею, дивлячись на річку.
Вже дещо стемніло та різко похолодало. Я на автоматі обхватила руками плечі. Але відразу ж відчула тепло. Роман накинув на мене свою спортивну кофту, в якій було значно тепліше... Плюс до того від неї не штиняло потом, а пахло приємними парфумами.
—Дякую, Роман.
—Немає за що, Ульяно.
Ми ще довго так стояли, та раптом я згадала за Джулію, вона ж там сама...
—Вибач, та я повинна бігти! У мене там собачка сама в машині...ой...і квартира відкрита...—я розгублено глянула на нього,—дякую, Романе, мені було дуже приємно. Всього найкращого!—пролепетала я і зірвавшись, побігла до машини, до під'їзду...і можливо до того ж мудака...
Проте, коли я добігла, нікого біля машини не було, а коли я підійшла до машини, то побачила, як ніжно посапує Джулія.
Зібравшись з силами я відкрила багажник і стала витягувати сумки. Ех, а коли я їх запихувала, вони не були такими важкими. Витягнувши всі сумки я взяла одну і відкрила передні двері машини.
—Джулі!
—Гав!)
—Ходімо! Не хочу, щоб ти тут сиділа, до того ж, я гадаю, що ти тут зголодніла поки мене не було.
—Гав, гав!)))
І ми пішли. Благо, в під'їзді був ліфт, а то по сходинках я довго не пронесла б... Через 30 хвилин всі 3 сумки стояли в квартирі, а Джулія була сита, і тепер спокійно спала.
Але тут я згадала, що на мені спортивна кофта Романа...да уж, не гарно вийшло, потрібно віддати! Але я не знаю де він живе, я навіть не знаю його номер...проте я знаю, що він бігає по ранках, і якщо я не помиляюся бігає він щоранку, десь о 07:00... Отже завтра віддам. З цими думками я склала його кофту в пакет та залишила на вішалці.
На годиннику було лише 17:00 тож я вирішила поки що порозбирати речі. По закінченні цієї процедури не дивно, що в мене було опухше від сліз обличчя. Я не заспокоюсь, допоки у всьому не розберусь! Я повинна віднайти рідних! Але поки що, потрібно трішки віддихнути та обжитись. Бо в такому стані, мені буде важко щось дізнаватись.
Поглянувши на годинник я трішки отетеріла 21:30... Так, якщо я хочу вернути кофту Роману, потрібно сходити в душ і лягати спати. Що я і зробила. Засипаючи я подумала, що заодно було б не погано вигуляти Джулію.