Частина 12

Виходячи на двір я зіштовхнулась з якимось мудаком. Який до того ж говорив по телефону.

—Куди преш, ідіотка, ти що сліпа?!!—прогримів він дивлячись на мене скаженими очима, хоча в нашому зіткненні винен сам. Телефон він, звісно, виключив, сконцентрувавши усю свою увагу на мені.

Я постаралася його обійти, але марно, він спіймав мене за руку.

—Відпусти мене!— проте він поступово почав стискати мою руку. Господи, як же боляче. — Відпусти!!!—та він лише продовжував стискати. Я почула спершу жалісне пищання Джулії, а згодом підбадьорливе гавкання. І відразу мені згадалися татові слова "Уля, запам'ятай, якщо на тебе нападають, і в тебе немає під рукою нічого, пускай в хід ноги!". І я з усієї сили вдарила чоловіка між ніг.

Поки він корчився від болі я мала трохи часу щоб втікти, проте я не хотіла покидати Джулію. Та коли я глянула на неї, вона повернула мордочку в бік, ніби показуючи мені шлях втечі.

—Я вернусь! Обов'язково!—сказала я і чимдуш побігла в ту сторону. І справді пробігши десь метрів 500 я побачила парк. Забігши ще дальше я сіла на непримітну лавочку. Раптом з очей хлинули сльози. Мені було так боляче. І я маю на увазі не фізичну біль, хоча рука також відчутно саднила.

Я все ніяк не могла заспокоїтись, навпаки, з кожною хвилиною мені хотілося ще більше плакати і з кожною хвилиною мені ставало ще гірше. Аж поки я не відчула чиїсь сильні теплі руки на спині та голові, з цієї миті мені потрохи ставало легше...я була не сама...