Частина 8

На автоматі встав в 07:00(мені здається, навіть, якби я ліг в 06:30, я всеодно встав би в 07:00), привів себе до ладу та пішов на пробіжку.

Вибігши в центральний парк я пробіг кілометрів 5, як побачив на лавочці дівчину. Зовсім ще юну, років 17-18, але дещо було не так. Вона плакала. Ні, якби це була якась фіфа типу моєї колишньої, то я б в житті не підійшов. Але вона не була похожа на якусь фіфу. І я впізнаю ці сльози з усіх, так плакав я у мами на похоронах...біль перемішана в сльозах, я це чітко відчував.

5 років роботи в "БарДаці" дали про себе знати. Мені тепер можна було працювати психологом. Хоча насправді тут більше грає роль знайома ситуація.

Отже, вернемось до реальності. Я підсів до неї. Почав її гладити по голові, по спині, заспокійливими рухами. Слова тут були не потрібні. Вони б їй не допомогли. Приблизно через хвилину вона притулилась своєю маленькою голівкою до моїх грудей, продовжуючи захлинатись від "болючих" сліз. Усе, що я їй говорив—це "чшшш", коли вона починала ще більше розриватись " ну-ну" нормальні слова, на кшталт "що сталось?"або " заспокойся", або "все буде гаразд" вона просто не почує, не схоче чути...по собі знаю.

Але раптом вона трішки заспокоївшись, відвернулась від мене, ніби вирішуючи, чи розповідати мені чи ні. Потім повільно повернулась до мене, дивлячись мені прямо в вічі заплаканими, але не менш прекрасними голубими, як небо, очима. І заговорила, сиплим від сліз, але не менш чудовим, голосом

—М-моїх б-батьків нем-має...вони п-просто напросто з-зникли...с-сестра т-також...хлопець...хлопець к-кинув мене заради іншої...і все це в д-день...в день мого народ-дження...і г-гірше вс-сього те, що м-мої батьки щось з-знали, але не г-говорили мені......—говорячи це вона дивилась на асфальт пустим поглядом.

Я помилився. Їй зараз важче ніж було мені. Я хоч знав, що з моєю мамою. А вона не знає, що коїться зараз з її рідними.

—Я втікла з батьківського дому, батько подарував мені квартиру, а мама плюшевого мішку з грошима всередині, вони знали що я втечу. Знали, що не зможу довго залишатись в пустому будинку, де все нагадувало про них...Вони все спланували зарання... Тільки мене в ці плани не посвятили...—промовила вона ще сиплим голосом, але вже не заїкаючись.

Після її слів я трішки подумав, встав і подав їй руку.

—Пішли, я знаю місце, де, можливо, тобі стане трішки легше.—спершу я думав відвести її в "БарДак". Але швидко відкинув ці думки, алкоголь би зараз,звісно, поміг би їй забутись, але вранці, до болючих спогадів додалося б ще й похмілля.

Тому я вирішив повести її в своє місце. В місце, де я міг на годину, дві, навіть п'ять забутись, наблюдаючи лише за красою і слухаючи лише звуки природи.