Обшук останнього житла Олівера

Як же я був радий, що в той момент до кімнати вбіг мій тимчасовий напарник, стурбований дивним шумом. Він скрутив Освальда, кинувши його на зім'ятий килим, після чого закував його в сталеві кайдани. Пізніше з'ясується, що стражник задрімав, сидячи в коридорі на стільці. Юнак був поміщений під суворий медичний нагляд до ізолятора Елдремського шпиталю. Він залишиться там, у тиші та самотності, доки лікар не помітить ознак поліпшення. Я намагався переконати лікаря залишити його в шпиталі навіть після того, як він повільно почне одужувати, адже нестерпно було спостерігати, як талановитий розум повільно занурюється в безумство. Однак, незважаючи на мої аргументи, лікар залишився непохитним. Його рішення було продиктоване переповненістю шпиталю, чиї ресурси були виснажені, та кричущою байдужістю короля, який відмовився виділити кошти на таке необхідне розширення. І сам факт того, що хлопець буде перебувати хоч і в ізольованій, але все ж таки в одиночній палаті, був свого роду розкішшю. З байдужістю на обличчі й втомою в голосі він віддалився.

Всю ніч, точніше, вже під ранок, мене терзали сумбурні думки. У голові роїлися образи невідомих істот, що танцюють у тінях, куди не проникає погляд, і дивних шанувальників Олівера, чиї «смаки» були загадковішими за зникнення їхнього кумира. Майбутній візит до оселі художника тривожив мене, і я не знав, чого чекати. Моє марновірство, настільки невластиве людині мого складу розуму, проявилося з надзвичайною силою, і це турбувало мене.

На щастя, з першими променями світанку мана відступила. Жахливі образи примарної істоти, здавалося, розтанули у світлі нового дня, оголюючи свою справжню природу: не більш ніж хитросплетіння змученого розуму. Юний Освальд, очевидно, виявився занадто сприйнятливим до зловісної атмосфери та моторошних полотен, що й послужило благодатним ґрунтом для породження такої химерної вигадки. Цілком логічним видавалося припущення про можливий вплив якихось диявольських ліків або мікстур, покликаних затуманити розум і посилити і без того багату уяву юнака, змусивши його повірити в таку жахливу дійсність. Що стосувалося дірок, цілком можливо, що хлопець сам міг їх собі нанести, або ж він мав деяку екзотичну форму шкірної хвороби.

Як вже згадувалося, моя наступна зупинка — маєток в Ельва-Зельвірі, придбаний художником Олівером. Ще до нього це місце мало погану репутацію, чутки про яку поширювалися далеко за межі місцевих жителів. Мені належало з'ясувати, який чинник так безперервно притягував до його стін ці змучені творчі душі. Почати варто було б із справи Адріана Блеквуда, першого відомого поселенця в цьому похмурому помешканні. Цей літній чоловік здобув популярність лише на схилі років, і то завдяки зв'язкам свого сина. Саме син зумів представити його творчість самому феодалу Берселіска. Правителю особливо припала до смаку робота Адріана під назвою «Великий Герб», яку згодом, багато ремісників марно намагалися повторити.

Гроші та слава впали на Адріана абсолютно несподівано. Не знаючи, що робити з таким багатством, він негайно пустився у бездумне марнотратство. Розкішний одяг, дорогі меблі та інші надмірності стали його першими придбаннями. Потім, піддавшись імпульсу, він викупив старовинний маєток в Ельва-Зельвірі та переїхав туди з усією сім'єю, пізніше обладнавши цілий поверх під потреби його творчості. Його новонабутий статок, що з'явився так пізно в житті, став для нього не благословенням, а скоріше спокусою, що штовхнула його на шлях необдуманих, марних витрат. Здавалося, він намагався надолужити згаяне, компенсуючи роки без відомості миттєвим і показним благополуччям.

Не встигнувши ступити на поріг, він уже сурмив про створення небаченого шедевра, який, за його запевненнями, не тільки затьмарить усі його минулі твори, а й кине виклик самому світобудові. Бо кольори, які він прагнув закарбувати у своїй мозаїці, досі були приховані від погляду досвідченого світу.

Рік за роком відлуння колись прославленого шедевра стихало, доки не загубилося в забутті. Приблизно за два з половиною роки Адріана Блеквуда знайшли мертвим у його власному маєтку. На той час його податковий борг зрос до астрономічної суми. Податкові збирачі, дуже стурбовані цим випадком, вирушили до його будинку, щоб ввічливо стягнути з нього борги.

Яке ж було їхнє потрясіння, коли вони виявили Адріана не в кріслі або на підлозі, а перетвореним на моторошне стінне панно. Його плоть була акуратно, майже художньо, розчленована і прикріплена до стіни, немов частини якогось жахливого, гротескного пазла. Засохла кров, що стала майже чорною, утворювала химерні візерунки, обрамляючи кожен фрагмент його тіла. Важливим є також той факт, що сім'ю, яка складалася з його дружини та двох дочок, що проживала разом з ним у тому будинку, так і не знайшли. Тільки син, який після гучної слави свого батька відрікся від нього внаслідок сварки, залишився в живих, оскільки не проживав там. Пізніше будинок був вилучений за борги разом з усіма знайденими там творами, а потім проданий з аукціону наступному його власнику.

Також слід було б згадати справу Мартіна Рема, яка, ймовірно, і спричинила пошуки правди серед шукачів пригод. Завдяки цим пошукам були оприлюднені історії цього будинку, що до цього приховувалися в запилених архівах. Вона прогриміла чутками по всій Аргонії, хоч би як ретельно її не намагалися приховати. Хоч я і не мав чіткої інформації — подробиці були приховані, а з доступних джерел залишалися лише тихі шепотіння гультіпак, що намагалися налякати своїми розповідями сонних барменів ночами, — основна суть скрізь залишалася однаковою.

Мартін Рем, скульптор, чиї роботи відрізнялися дивовижною реалістичністю та пронизливою меланхолією, прибув до маєтку після низки успішних виставок. Його похмурі, але величні статуї, що возвеличували людську натуру, підкорювали серця критиків. Він був відомий тим, що висікав свої фігури з найтвердіших і неприступних порід, а його улюбленим матеріалом був базальт — камінь, який він називав «застиглою величчю». Мартін часто говорив, що в кожному камені живе душа, яку потрібно звільнити, і що його завдання — лише прибрати зайве. Мартіна, як і головного на сьогодні зниклого, об'єднувало самітництво.